Знак біди - Сторінка 17

Звісно ж, яке жінці життя без корови? Без корови жінка не може.

Щойно він надумав уставати, як двері до комірчини рвонув хтось із сіней і на порозі з'явився німець — той самий злий кухар у перекрученій упоперек голови пілотці, за ним ішов молодий в окулярах. Петрик швиденько сів на діжках, мацаючи рукави кожушка, а кухар, нічого не кажучи, блиснув ручним ліхтариком і закрутив ним по комірчині, висвітлюючи то запилене каміння жорен, то полицю, то великий кадуб у кутку; підскочив до порожніх засіків, став відчиняти накривки, зазирнув до всіх трьох. Два були зовсім порожні, а в третій вони насипали з мішок ячменю — на крупи. Далі, гаркнувши: "Век!" — він підскочив до Петрика, той босим злетів на студену долівку, а німець поскидав на землю увесь його одяг, накривки з діжок, зазирнувши у кожну. Не знати, якого дідька шукаючи, нагнувся під жорна, обматляв білою плямкою з ліхтарика стіни, кутки, навіть стелю і, не мовивши й слова, вискочив до сіней.

Петрик удягнув у рукави кожушок, зачинив за ним двері і обернувся до жінки, яка з байдужим виглядом сиділа на своєму сінничкові.

— Чого це він?

Степанида знизала плечима й мовчки закуталася хусткою, не поспішаючи вдягнула ватянку. Здавалося, вона була байдужою до появи німця, самі лишень очі свідчили, що вона пильно прислухалася до того, що відбувалось на подвір'ї. Петрик, нічого не розуміючи, зиркнув у віконце — німці там щось збуджено, ніби навіть перелякано гомоніли, постававши коло кухні, декотрі чогось швендяли біля хліва, по дривітні. Чого вони там шукали?

— Ніби щось загубили, — сказав він дружині.

Але не встигла та відповісти, як усі від кухні рушили до сіней, густо затупали чобітьми і вже не один, а троє зразу увалилися до комірчини, і пішло... Зі злим, рішучим виразом на обличчях вони стали перевертати горідна всі діжки, кадуби, скидати із цвяшків дрантя; розгребли ногами купу картоплі в сінях, з грюкотом відчинили скриню і вмент перерили там усе. Петрик притисся до одвірка й мовчав, бо в нього не питали нічого. Він тільки дивився, як довготелесий німець сердито шукає щось у комірчині: перевертає кошики, відсуває кадку з коноплями, розсуває раз по раз баняки. Підскочивши до Степаниди, коліном перемацав її сінничок на ослоні. Біля віконця Петрик бачив, як кілька солдатів вилізли на снопи в повітці й теж порилися там, толочачи чобітьми його хлібний запас, скидаючи декотрі снопи на землю.

— Що ви, паночки, шукаєте? — якомога ласкавіше спитав Петрик.

Довготелесий, змірявши його крижаним поглядом, щось незрозуміле проґерґотів, злостиве чи погрозливе, і Петрик більше не запитував. Нарешті, залишивши розгромний безлад у сінях та у комірчині, німці вимелися на подвір'я й там усе ще ходили по закутках, зазирали по призьбах, за тин у кропиву і навіть на порослу мохом стріху комірчини.

— Подуріли, чи що? — не міг доп'яти Петрик.

Мабуть, треба було давати якийсь лад тому всьому, але він раптом почув знадвору знайомий звук струни й перелякався: вони розпороли його скрипку, "Ото лишенько, — подумав Петрик, готовий заплакати із такої прикрості. Та що тут було діяти? Може, побавляться та й віддадуть? Невже не віддадуть, поб'ють, поламають? Недовго думаючи, він вискочив у сіни якраз тоді, коли з хати відчинилися двері і з них, нагнувши голову у високому кашкеті, стрімко виходив офіцер, а за ним котився кругленький фельдфебель. У сінях вони зіткнулись, і Петрик плутано від хвилювання заговорив:

— Пане офіцере, нехай мені віддадуть її... Ну скрипку. Бо це ж моя, знаєте...

— Век! — гаркнув, мовби гарапником ляснув, офіцер.

Проклинаючи все на світі, Петрик назадгузь подавсь до комірчини й тихо причинив двері — біля віконця сповнена напруженої уваги стояла Степанида.

— Пропала скрипочка, — сказав Петрик. — І яка холера в них сталася?

"А, відай, кепське щось зробилося", — думав Петрик, почувши, як на подвір'ї пролунала команда, і у віконці стало видно, як німці почали шикуватись — лавою у дві шеренги, з гвинтівками в руках. Усі вишикувались — і фельдфебель, і Карло, на подвір'ї перед лавою зостався офіцер у підперезаній шинелі, а перед ним похнюплено стояв, опустивши руки, перехняблений кухар. Його біла куртка також була підперезана ременем із двома шкіряними підсумками. Угнувши голову, кухар понуро дивився перед собою у моріжок подвір'я і тільки коли офіцер щось сказав, підвів вузьке хворобливо-замкнуте обличчя і коротко промовив два слова. Тоді офіцер коротко, без розмаху ляпнув його по щоці. Німець хитнувся, але з місця не зійшов.

— Степанидо, Степанидо, гля, гля! — майже налякано загомонів од віконця Петрик. — От дива! У вухо його як свисне...

Степанида, проте, мерзлякувато куталася у ватянку і не встала із сінничка, а Петрик, як на якесь цікаве кіно, дивився крізь віконце на те, що відбувалося на подвір'ї. Солдати понуро мовчали, мовчав і злий кухар, що так само стояв у кінці шерегу, а офіцер, заклавши за спину руки в пальчатках, ходив перед лавою і щось говорив та й говорив уривчастим голосом. Скаже, помовчить, зробить три кроки, зупиниться, знову скаже й знов помовчить. Судячи з похмурого виразу солдатських облич, говорив він не дуже веселе — мабуть, шпетив чи що. Петрик утямив тільки, що там щось скоїлося і що завинив кухар. Загалом це було цікаво, але Петрик почав побоюватись, щоб те лихо не перекинулося й на нього зі Степанидою. Однак, мабуть, усе залежало від офіцера. Петрик уже чітко знав, що найбільший пан тут цей офіцер і що добра від нього чекати не випадає, а на зле він, судячи з усього, завжди готовий.

Та ось нотація на подвір'ї закінчилася, лава розсипалась, дехто став закурювати, решта полізла до брезентової будки машини. "Чи не заберуться зовсім?" — з надією подумав Петрик, але, мабуть, забиратись було ще рано. На подвір'ї ще залишалася сіра палатка, кухня, офіцер щось помахав руками перед фельдфебелем, і той раптом покотився до приступок. Серце Петрикові тьохнуло: чи не сюди, в комірчину?

Він не помилився. За мить двері комірчини широко розчинилися, і фельдфебель, наче цуцика, поманив його пальцем із порогу:

— Ком! Ком-ком...

— Я?

— Я, я, ти, — підтвердив фельдфебель.

Петрик трохи поправив шапку і пішов за ним надвір. Солдати вже сідали всі на машину — лізли один за одним через задній борт, офіцер стояв біля розчинених дверей кабіни. Крізь дірку в тинові фельдфебель проліз у город і, толочачи буряки на грядці, видрібцем подався на край городу обіч саду. Петрик непорозуміло шкандибав слідом.

— Клозет ніхт? — спитав фельдфебель, раптом зупиняючись.

— Кого? — не зрозумів Петрик.

— Клозет ніхт?

— Нема... А цей, коли щось треба, то...

Петрик хотів детальніше розтлумачити це делікатне питання, показати на хлів, що тепер пустував без потреби. Але фельдфебель не став його слухати, а коротенькими ногами відміряв три широкі кроки біля заростей порічок під плотом.

— Офіцерклозет! — оголосив він рішуче. — Драй час врем'я. Ферштейн? Понятньо?

— Та понятно, — не зовсім упевнено сказав Петрик.

Що ж, це було не найгірше — викопати їм клозет. Петрик навіть зрадів, що все вийшло так просто. А він уже думав... Він уже налякався, щоб оця ямка не стала його останньою ямкою. Хіба їм довго...

Він повернувся до хати й на дривітні витяг із-за дощок стару заіржавілу лопату. Такою копати не дуже вже зручно, але за три години, може, якось викопає. Треба викопати, бо дідько їх зна, що буде, коли не впораєшся.

Машина, почув він, уже загуркотіла мотором, мабуть, усі там посідали — Петрик, аби допевнитись, глянув із-за рогу дривітні. Так, подвір'я майже спустіло, машина, розгрібаючи величезними колесами землю на городі, розверталася під липою. Біля кухні залишився тільки Карло, і біля нього під тином улаштувалась чистити картоплю Степанида. "Ну, звісно, дали всім роботу", — подумав Петрик, помітивши перед жінкою півмішка картоплі, мабуть, набраної в сінях. Даленіючи, машина з гуркотом поповзла до дороги, і Петрик із лопатою вийшов на подвір'я, відчуваючи на душі чималу полегшу з того, що нарешті позбувся цієї навали. Тільки, мабуть, рано зрадів — поміж палаткою й вікнами хати стояв, з бундючною міною на обличчі, молодий німець із гвинтівкою, над якою стримів блискучий широкий багнет. Ну от, поставили вартового, здогадався Петрик, зразу повертаючись у свою звичну понурість. Звісно, радощів тепер не чекай, подумав він, йдучи через подвір'я в город, коли почув голос Карла:

— Фатер, ком!

Карло стояв біля кухні над якимсь величезним чаном. Коли Петрик підійшов ближче, кухар підняв трішки над чаном накривку, там було м'ясо. Звісно, Бобовчине. Вхопивши добрий шмат за уламок кістки, він підніс його спершу Степаниді. Втім, та гидливо покрутила головою.

— Не буду.

Тоді Карло обернувся до Петрика, і той узяв з його рук чималий кавалок із кісткою. Від м'яса йшов смачний і ситний запах, дуже захотілося їсти, але Степанида так уїдливо глянула на Петрика, що той знітився.

— Цей... Може, потім, пане Карло? Знаєте, краще, аби ви дали цеє... Прикурить.

— Куріт! — зрозумів Карло. — Я! Яволь.

І він дістав із кишені пачку цигарок, вони запалили по одній, Петрик жадібно затягнувся, і далі тримаючи в руці кавалок м'яса.

— Я цей... покладу. Ну, щоб потім, — показав він на м'ясо і на комірчину.

— Я, я, — погодився Карло.

Петрик швиденько рушив до сіней, але тут від палатки рішуче ступив вартовий.

— Хальт! Ферботен!

— Що?

— Хальт! Цурюк! — заявив він, спритно перегородивши шлях до порогу. Його молоде обличчя ураз стало камінним.

"От біда! — подумав Петрик. — Вже й до хати не пускають. Як же тоді жити?" Але й справді: не пускали вже й до комірчини. Петрик потоптався по подвір'ю, до нігтя досмалив Карлову цигарку. Карло, зиркаючи часом на нього непорозумілим поглядом, став поратись біля кухні. Коло тину чистила картоплю Степанида, яка, може, аби не бачити нікого на подвір'ї, обернулася до всіх спиною.

Що вдієш! Петрик із жалем поклав кавалок Бобовчиного м'яса на білий метал накривки й пішов у свій кут на городі. Треба було копати офіцерський клозет.

Копалося спершу легко, лопата на цілий штих лізла в м'який городній перегній, який Петрик потроху відкидав до плоту. Але далі земля стала твердішою, пішла глина, тут треба було довбти та ще й незручно повертатися з лопатою в тісній ямці.