Знак біди - Сторінка 19

Ходячи вдень біля кухні, вона крадькома все поглядала поза хату, чи не з'явиться котра. Але жодна не з'явилася, отже, десь добре зашилися.

— Попроси там, щоб пустили курей пошукати. Курей, скажи, розігнали вчора.

— А що? Можна. Ну, Господи, помилуй!

У темряві не було видно, але вона знала: Петрик перехрестився й помалу, нерішуче відчинив двері. Потім, трохи згодом, із сіней почувся тихенький стук в інші двері, до хати, і Степанида захвилювалася — чортзна, що зараз буде? Хоч би живим повернувся її Петрик.

Однак, здається, його пустили до хати, і він пропав там надовго. Вона чекала й слухала, але звідти нічого не було чути, окрім деяких ненаських слів, зрозуміти щось із яких було неможливо. І раптом тоненько, співуче загучала одна струна скрипки, друга й третя — зграйно загучали, і вона впізнала Петрикову руку. До чогось іншого він був не дуже зугарний, а от грати умів, як мало хто інший. "Невже віддадуть?" — з якоюсь сумною радістю подумала Степанида. Петрик, однак, не повертався, а замість нього з хати хвилююче-співучо полинула музика давньої улюбленої нею "Купалинки". Степанида слухала-слухала, душачи в собі щось жалісливе, що владно брало у свій бран, і вона не стрималася. З очей випливло одна за одною кілька сльозин, вона хутенько витерла їх з лиця ріжечком шорсткої хустки й знову причаїлася, слухаючи. Петрик грав гарно, чисто і навіть старанно, як колись грав молодим на вечірках у Висілках, Замошші, Ґудзах у парі з цимбалістом Лавриком. Коли скінчив, чутно було, там знову заговорили, притихли, і з хати залунала нова мелодія пісні про Волгу, яку співали перед війною. Чути було, йому навіть підспівували — не по-нашому, недоречно-фальшиво, тією чужою мовою. Степанида слухала, і її перше мимовільне замилування музикою стало поступатись місцем прикрості і навіть злості — навіщо він там їм грає? Знайшов кого втішати музикою! Не міг відмовитись чи що? Сказав би: не вмію, не моя скрипка — синова. А то зрадів: похвалив офіцер за нужник, то ладен, либонь, грати йому, коли він там сидітиме. Ну хай лишень повернеться! Якщо не заробить від них врешті-решт ще одного гарного копняка.

Одначе минав час, а з копняком там чогось не поспішали: мабуть, гра його справді сподобалась. Петрик грав довго, після пісень узявся за танці й переграв їм і козачка, і лявониху, і страждання. Степаниді навіть здалося, що там зо два рази поплескали йому, і хтось сказав "браво" чи що. "Ти поглянь! — дивувалася Степанида, — Ото вподобали! Ну стривай же, я тобі покажу, як догоджати цьому вороняччю!"

Може, тільки за якусь годину стукнули двері — одні, Другі.

Петрик справді повернувся до комірчини і з порогу тихо, але вдоволено повідомив:

— Ну, я ж казав...

— Віддали? — холодно спитала вона.

— Осьо, віддали, а ти казала. — Він тицьнув їй щось у темряві, й вона не відразу намацала тоненький ріжок скрипки.

— А про курей спитав?

— А, про курей... Забувся. Знаєш, забувся... Там, бач, із ними не дуже поговориш.

Коротко розмахнувшись, вона жбурнула скрипку в темний куток біля жорен, та трохи стукнулася об щось нетверде й відскочила, тихенько загувши струнами. Петрик ужахнувся.

— Ти що, ти що?.. Ти що, теє?

— Я не теє. Це ти, бачу, хутко теє, — стиха, але сердито мовила вона. — Прилаштувався, грає. Кому ти граєш — подумав? Може, вони вже твоїх дітей повбивали. Де твоя дочка? Де син? Скільки місяців — ані вісточки, а він їм грає!

— Ну, то що ж зробиш? Що? Так сказали. То й грав. Зате віддали.

— Віддали! Тепер щовечора їм гратимеш?

Петрик не встиг відповісти, як знадвору десь близько біля хати бабахнув дуже лункий посеред ночі постріл, і відразу по той бік сіней загомоніло багато голосів, — стривожено, голосно, по-німецькому. В хаті різко брязнули двері, всі вискочили звідтіль на темне подвір'я, і знову пролунали тривожні крики, і знову двічі підряд гахнули постріли. Степанида сиділа, мов нежива, не розуміючи, що там діється, куди і в кого там стріляють, як раптом над хатою і подвір'ям спахнуло сліпуче, мов електрика, світло вгорі: у віконце вдарив яскравий вогненний пук, що хутко перебіг через долівку, по діжках із Петриком, котрий заклякло тримав у руках червону скрипку, і раптом згас на стіні під чорною балкою стелі.

— Ракета, — сказав Петрик упалим голосом. — Що ж це робиться? Спалять...

Вона також не знала, що це робиться, не бачила нічого, тільки налякано прислухалася до незрозумілої колот нечі навколо садиби. Здається, та колотнеча перейшла з хату, до яру, стало чути, як бігли туди, гупаючи чобітьми звідти ж таки гухнуло ще кілька пострілів. А коли невдовзі спалахнула ще одна ракета, її далеке світло тьмяним непевним відблиском шаснуло по гіллі лип, будці машини під ними. "Кого вони там побачили? — думала Степанида. — Невже кабанчика? Мо' виліз, прибіг? Тепер неодмінно застрелять".

Вона вже не могла сидіти й слухати — стала на коліна до віконця й вдивлялась у пітьму. Далі надумала вийти, але зразу ж повернулася до віконця, подумавши, що тепер виходити небезпечно: ще застрелять поночі. І вона знову слухала: недалеку тривожну метушню коло яру чи на городі, по той бік садиби, ще кілька пострілів і голосних вигуків-команд по-німецькому.

— Боже мій! Що це? — непорозуміло бідкався Петрик.

— Тихо ти! Слухай!..

Ну звісно, що їм ще залишалося, як не сидіти й слухати. Десь у цій нескінченній напрузі, коли там трохи затихло, вона почула коротку неголосну розмову біля ґанку — мабуть, хтось заговорив із вартовим, і вона зрозуміла тільки одне знайоме слово "бандітен". Але звідкіль і які тут бандити? Невже напали на них, що німці так на-віжено кинулися за ними до яру? Але чому тоді не чути пострілів звідти?

— Що буде, що буде? — ледь чутно охкав Петрик, і вона тихо озвалася до нього:

— Що буде, те й буде.

— Коли б хоч не спалили! Ці ракети знаєш як палять?!

— Можуть і спалити, — просто погодилася Степанида. — Вони все можуть.

Їй здалося, що хтось пробіг затиллям попід стіною комірчини на подвір'я чи до палатки, там знову загомоніли, але цього разу стримано, і той знову побіг десь у город. Пострілів, однак, не було чути, хоч ракети ще кілька разів посвітили, і їхній тихий далекий відблиск трохи порідив пітьму у дворі та в комірчині. Вона побачила біле, мов полотно, Петрикове обличчя, в руках сердешний музика стискав непотрібну тепер скрипку, мабуть, не знаючи, куди її подіти.

— Ідуть!!!

Петрик аж напруживсь у пітьмі, вона майже фізично відчула це, а тоді вже й до її слуху долинув поки що далекуватий шум, збуджені голоси німців. Вони наближалися — група, а може, і всі вони верталися на садибу. Так, мабуть, верталися, бо голоси стали виразніші, їх часом перебивав один голосніший, відай, фельдфебелів, подумала Степанида і знову прислухалась: ні, то був чийсь інший голос, який щось доводив решті, пояснюючи чи, може, виправдовуючись.

Незабаром на стежці за комірчиною і на дривітні загупали, зачалапали кроки, по подвір'ю ураз метнулося кілька променів од ліхтариків, якими німці собі підсвічували. І справді, вони ввалилися на подвір'я, здається, всією громадою, зупинившись перед ґанком. Хтось забіг до хати ("Ліхт, ліхт!"), і у вікні яскраво засяяла електрична лампочка — увімкнули світло.

Степанида стояла біля віконця, напевне вже знаючи, що зараз виявиться щось недобре, дуже неприємне для неї, але того, що виявилось, вона не передбачила. Крізь старе замурзане скло віконця у трохи підсвітленій імлі подвір'я було видно небагато — хіба те, що висвітлювалося електрикою з хати. Але вона побачила, як вони там поклали на траву щось важке, що удвох приволокли з дривітні, й самі поставали, заступивши його від комірчини і жваво перемовляючись. Декотрі сміялись, інші збуджено щось вигукували. Поза їхніми спинами й пілотками видно було всередині високий кашкет офіцера в лискучому плащі. Ліхтарик з його руки клав світлу пляму внизу коло ніг.

— Когось убили, — сказала вона Петрикові, що стояв поруч, зазираючи у віконце. Але, мабуть, не встиг він щось побачити, як у сінях стукнуло, кволий промінчик з ліхтарика метнувся по комірчині, засліпив їх під віконцем.

— Фатер, ком! Смотрель айн бандіт! Опознаваль айн бандіт, — поправив себе фельдфебель.

На ходу перехрестившись, Петрик рушив до дверей, а Степанида зосталась у пітьмі і вже не поглядала у віконце. Вона немов зовсім закам'яніла посеред тісної комірчини, вже знаючи, що сталося страшне, і ніби присуду чекала потвердження власного здогаду.

Коли досить швидко повернувся Петрик, вона не спитала в нього хто там. Вона була б удячна Петрикові, коли б той не сказав нічого, просто помовчав би до ранку. Але Петрик був не такий, щоб довго мовчати. Тільки-но причинив двері, пошепки повідомив:

— Янку вбили.

Вона мовчала, відчуваючи тільки, немовби провалилася кудись у безодню темряву, а він, мабуть, зрозумів це мовчання як невисловлене німе запитання.

— Ну, того пастушка. Із Висілків.

Щоб раптом не впасти, вона руками намацала край сінничка і опустилася на нього.

Свідомість її й справді неначе провалилася кудись із цієї комірчини та з цієї страшної ночі, вона перестала відчувати себе у цьому тлумному світлі, що все звужувався довкола неї й меншав, аби невдовзі постати смертельною пасткою. Вона знала — її кінець наближався швидко і невблаганно, і тільки думала: за віщо? Що вона зробила не так, супроти Бога й сумління, чому така кара впала на неї, на людей?

Чому й за віщо, раз у раз питала вона у себе самої, не знаходячи, проте, відповіді, і думки її вертали назад, у глиб пережитого. За стіною на подвір'ї потроху тихшало, перестали гупати грубі солдатські чоботи, іноді стиха чути було німецькі фрази, але вона не слухала тих осоружних чужих голосів — трохи заспокоївшись душею, вона вже побачила інший час і чула в ньому інші голоси людей, що були з нею ціле її життя. Може, тільки вони й могли її тепер розрадити, якщо в цьому світі ще зоставалося місце для якоїсь розради.

12

На хуторі того дня не полуднали: Степанида чекала зі школи Федька й Феню, Петрика зранку не було вдома — удосвіта повіз із чоловіками самообкладання на станцію, мав приїхати хіба що пізньої ночі. Якраз добряче приожеледилось — днів зо три до того була відлига, надворі все пливло, з неба мрячило, а вранці ударив мороз, — поле, дорога, дерева взялися голощоком[49]; одна конара на липі не витримала крижаного тягаря, обламалася і звисла вкритим кригою гіллям до снігу.