Знак біди - Сторінка 22

Колгосп під загрозою зриву. А Гуж... Наймана праця була? — запитав раптом Новик і насторожився, чекаючи відповіді.

— Яка там наймана! — сказав, наче відмахнувся, Лявон.

Але в цей час коло грубки заворушився Новиків брат Антось Недосєка.

— А той... Як тристінку строїв. Наймав, еге. Із Загряззя діда одного. Ще за гроші сварилися, Гуж його на три рублі надурив.

— О, бачиш! — пожвавішав Новик і аж угнувся перед Лявоном. — Було!

— Та чи мало... Тристінку будував! Воно, коли так...

— Не так, усе правильно. Наймана робоча сила — перша ознака експлуататора. Дарма що мало землі.

— І той... Жать помагали, — порадуваний власною кмітливістю, вів молодший Недосєка. — Наймав чи за так — не знаю. Але помагали. Кравцева дочка Маруся жала.

— Тим паче! — ще більше зрадів Новик і задоволено відкинувся за столом. — Все зрозуміло. Гайда, ставка голосування.

Степанида захвилювалася, її аж занудило, вона розстебнула кожушок, знов стала застібувати. Розуміла, Новик говорив правильно: цей Гуж уперся, не зрушиш, і на нього оглядаються інші, може, була й наймана сила — на будівництві чи у жнива, але ж... Було дуже шкода цього старого, а надто жіноту — тітку Фросину, слабовиту дочку Настульку, з якою вона того літа пасла череду. Ні, не могла вона переступити через цю жалість навіть для величезних класових інтересів. І не знала, що робити.

— Що ж, — похнюплено сказав за столом Лявон. — Коли так, проголосуємо. Хто, значить, щоб не розкуркулювати, залишити...

— Е, не так! — підхопився Новик. — Неправильно! Хто за те, щоб Гужова Івана розкуркулити, підніміть руки, — оголосив він і високо задер свою руку.

Біля грубки охоче підняв руку його брат. Потап Колондьонок, стоячи на колінах коло топки, озирнувся із роззявленим ротом і, як на якусь цікавинку, дивився на голосування. Степанида, ховаючи очі, спідлоба косила погляд у застілля, щоб бачити, як голосуватиме Лявон. Той, проте, ще більше зігнувся, улігся на стіл, а руки не підняв.

— То що, — невдоволено сказав Новин і опустив руку на стіл. — Хто проти розкуркулення?

Не підводячи голови від столу, ворухнув у повітрі долонею Лявон, і Степанида тоді теж трохи підняла руку.

— Значить, два на два! — розчаровано сповістив Новик. — От так так! А ти, Гончарику? — раптом утупився він у Василя, і Степанида зрозуміла, що хлопець не голосував ні за, ні проти.

— Я утримався, — просто сказав Василь.

— Як це— утримався? — аж стрепенувся Новик і схопився з лави. — Як це — утримався? Ти — комсомолець, демобілізований червоноарміець? Хочеш працювати в червоній міліції і утримуєшся від гострої класової боротьби? То що ж ти — свідомо граєш на руку класовому ворогові? — розгнівано кричав він, сікаючись до Василя. Той тільки моргав гарними, ніби дівочими, очима.

— А якщо я не розібрався!

— Розбирайся! Справа колективізації під загрозою зриву. Комбід наполовину заражений правим ухилом. Сільрада проявляє опортунізм[56]. Актив — самі головотяпи. А він — не розібрався. Три хвилини тобі на роздуми, і щоб ти визначився: за що? За колгоспну політику чи проти колгоспної політики? Визнач своє політичне обличчя.

Степаниду аж трясло, наче в лихоманці, тілові стало нестерпно гаряче, піт котився по спині, відчула: зараз щось вирішиться. Від Василевого голосу залежатиме доля Гужових, а може, й доля колгоспу.

Справді, Василь думав не довше як три хвилини, щось прикинув, нагнувши додолу голову, і його пальці на колінах у синіх галіфе дрібно тремтіли. Новик стояв навпроти, чекав.

— Ну?

— Нехай. Я — за, — вирішив Гончарик і випростався.

Новик круто обернувся від нього до Лявона.

— Все! Прийнято! Більшістю голосів. Оформити протоколом. Гужов Іван підлягає розкуркуленню.

13

Якби-то людині було дано бодай трішечки зазирнути наперед, побачити призначене їй, але сховане за пластами часу, те, що з усією очевидністю відкриється у напливі наступних днів. Та де там! Нічого не може людина дізнатись із свого майбутнього і, бува, радіє з того, що незабаром стане причиною горя, чи плаче над тим, що згодом викличе хіба що усмішку.

Степанида того вечора таки не пропустила лікнепу, і хоч не похвалилася гарно написаними рядками (ніколи вже було бігти на хутір по зошит), зате добре прочитала задане, лишень одного разу збилася на слові, котре тепер частіше за інші лунало з людських вуст: к о л е к т и з а ц і я. "Колективізація, — поправила Роза Яківна, їхня вчителька на лікнепі, й повторила: — К о л е к т и в і з а ц і я! Запам'ятайте всі, як це вимовляється білоруською мовою".

І, звісно ж, вона запам'ятала, як і всі інші, хто був того вечора у нетопленій школі — здебільша парубки та старші люди, що зібралися на лікнеп, і серед них тільки дві жінки — Степанида Багатько і Ганна Багатько, або, як її звали, Анюта. Ні, не рідня — чужі, просто у Висілках півсела було Багатьків, а ще півсела — Недосєки, Гужови, невелика родина Гончариків. Над північ, коли закінчились заняття, вони удвох вийшли зі школи й поволі пішли в кінець Висілків.

Анюта цілий вечір була невесела й, читаючи, робила помилки, Степанида навіть двічі підказувала їй: "До праці всі, хто чує силу, під стяг червоний, вільний стяг!" — але та все одно не запам'ятала. Щось із нею коїлось незрозуміле. Правда, Степанида не мала такого звичаю — лізти з розпитами в чужу душу, вистачало свого клопоту. Однак Анюта сама не втрималася.

— А знаєте, тітко, радість у мене. Тільки не радісно.

— Чому ж не радісно, коли радість? — здивувалася Степанида.

Вони йшли вузькою, укоченою саньми дорогою, вгорі над стріхами видивлялась на все своє сяйливе око повня, густо роїлися зорі; добрячий мороз брав за щоки й пальці — Степанида заховала руки в рукави кожушка, склала на животі. Але було дуже слизько, йшли дрібненькою невпевненою ходою. Щоб не впасти, Анюта взяла Степаниду за лікоть.

— То оце ж, домовилися з Василем Гончариком на Восьме березня побратися. Вчора був, з батьками радивсь увечері.

— Ну то й добре, — сказала Степанида. — Василько хлопець хороший. Кажуть, міліціонером робитиме?

— Еге. Він такий розумний, такий ласкавий...

— Любиш його?

— Ой, тітонько, не знаю, як вам і розказати. Дуже люблю його.

— От і добре. Чого ж тут журитися? Радіти треба.

— Та я й раділа б. Але ж вінчатись не хоче.

— Ото лихо — не хоче! Роблять же тепер комсомольські весілля, без попа. У сільраді запишуться, повиступають — і все.

— Та я ж нічого... Але — батько! — зітхнула Анюта. — Батько не хоче так, без попа. Каже, шлюб нещасливий буде. А я ж не хочу, щоб нещасливий. Я-бо стільки щастя зичу собі і йому, щоб ви тільки знали, тітонько...

— Ат, не слухай ти, Анюто. Від попа щастя небагато. Колись, було, всі у церкві вінчалися, та хіба всі щасливо жили? Охо-хо! А тепер — що там батько! Як ви захочете, так і буде.

— Воно то так. Але ж...

Анюта замовкла, удавшись у свою журбу, і Степанида подумала: як невчасно! Ще заміж не вийшла, а вже журба та тривога, вже сохне дівка. Звісно ж, Анюта не з тих наречених, котрим аби обкрутити парубка. Їй треба ще, аби й іншим коло неї було добре, щоб батько не гнівався, а був задоволений, щоб усе обійшлося гарно й по-людськи. Ну та хіба Гончарик погодиться брати шлюб у попа чи, як колись, справляти весілля із сватами та свахами, дружбами і дружками, питтям ще й цілуванням? Мабуть, йому, комсомольцеві, то не личить.

— Тітонько, може б, ви якось прийшли, попросили батька? Він же вас послухається, — зупинилась раптом Анюта. В її тоненькому голосі була така скруха і водночас така надія, що Степанида швиденько погодилась;

— Ну гаразд... Скажу якось.

Край села вони розійшлися. Анюта повернула стежкою до свого подвір'я, а Степанида пішла дорогою далі — з пагорба вниз, через гостинець, до свого хутора. Вона думала, що, підеш до Ладимира чи ні, все одно по-його не буде — буде так, як погодяться молоді. Тепер такий час настає. Це не те що за царизму, коли без батьків дівка чи парубок не сміли нічого, а батьки трималися давніх звичаїв, дідівських законів, порушити які ніхто не наважувався. Тепер же руйнувалось усе, дощенту, на добро чи ні — хтозна. Може, й пошкодують потім, але тепер уже вороття назад немає — тільки вперед і вперед, як у тій пісні.

Навколо лежала притуманена білина поля, небо повнилось миготінням зір, вдалині видно було широкий сніговий простір із гостинцем, що темнавою рискою проліг упоперек її шляху. У далечині того простору під похмурою стіною гаю на Голгофі тьмяніла цятка її Яхимівщини, хутора, що став її долею. І хто б міг подумати? Колись молодою дівчиною вона пішла туди найматись жати до незнайомого господаря, в незнайому садибу, а оце біжить туди, як у свій єдиний притулок. От як життя повернулося. Степанида не чіплялася за старе — в старому в неї навряд чи набралося б півроку людського життя, постійно гнітили робота, раннє сирітство, злидні та безправність. Кілька літ наймичкувала в пана Жулеги та підпанка старого Яхимовського, робила на чужій землі, бо своєї не мала. А що таке чужа земля, того повік-віку не забуде той, хто бодай раз скуштував хліба з ласки чужої руки. Правда, після революції все тут круто змінилося, повернувшись до таких, як вона, іншим, кращим боком: пан Жулега втік до Варшави, скінчив свій земний шлях старий Яхимовський, і вони з Петриком перебралися з комірчини до хати й дістали від нової влади дві десятини хутірської землі. Спершу й непогано зажили, досхочу наїлися свого, а не панського хліба, придбали худобу, коня. Петро, котрий у вбогій батьковій сім'ї був ніби за наймита, так защирував на своєму господарстві, що вона налякалася за його здоров'я. Але своя земля вимагала, і він так ґарував на кожній роботі, так завзято орав, так ревно спушував, угноював кожну латочку ґлею, потім сам-один косив, звозив і знову орав, боронував, сіяв. Набута зі старого господарства кобила не витримала і впала першої ж весни, це була велика біда, від якої набідились усмак, заки придбали коня. А тоді звалилось на Петрика лихо. Коли Феня народилася, Степанида занепала на здоров'ї, а він мусив сам-один і жати, й косити, двигав, немов силач, та й надірвався. Якось возив із заплави сіно, його підвода перекинулась край яру, Петрик підставив плече і зламав ключицю. Два місяці пролежав у лікарні, лікарі ледве одхаяли, на полі перестояла й вилягла ярина, восени нажали зо дві копи, тільки насіння й вернулося.