Знак біди - Сторінка 20

Крізь трохи відтале вікно Степанида помітила за тією конарою чоловіка в полі, який то моторно біг дорогою з Висілків, то зупинявся, разів кілька розгонисто ковзав, мабуть, по слизькій колії, матляючи в повітрі довгими рукавами свитки. Коли чоловік перебіг гостинець і рушив до хутора, Степанида впізнала в ньому висілківського хлопця Потапка. Поталко був переросток, до школи взимку не ходив — не мав чого взути — й цілими днями сидів на лаві в хаті, половину якої займала сільрада, — завжди роззявивши рота, слухав, що говорили мужчини. Коли випадала потреба когось покликати, тоді сільрадівський голова, одноокий Лявон, посилав Потапка. Хлопець не так щоб охоче, але йшов чи біг, куди посилали, а повернувшись, знову сідав при порозі на лаву з пильною увагою до всього, що говорили старші.

Трохи повидивлявшись у вікно, Степанида відклала у кут кужілку з вовною, поправила хустку. Було вже зрозуміло, що Потапко біжить на хутір не так собі, що в нього є потреба. Останнім часом у Висілках мало не щовечора збиралися сходи, починаючи з Водохреща, сільські активісти та приїжджі уповноважені з району і навіть з округи старалися якось загітувати мужиків у колгосп. Але все марно. Позавчора просиділи цілу ніч, сперечалися та сварилися, розійшлись, коли добре завидніло, а записалося лише шість господарств.

Поглядаючи на Потапка, Степанида подумала, що, мабуть, і зараз той біжить загадувати, щоб ішли на сход. Значить, лікнепу[50] сьогодні не буде. Вона трохи пошкодувала за тим, бо сьогодні, як ніколи досі, вдало списала сторінку у зошиті, й слова, може, вперше за зиму, вийшли досить зграбні, майже скрізь рівненькі, мабуть, у школі похвалили б. Минулого разу дорікнули за недбалість — було темнувато, писала, як полягали діти, і в гасничці закінчувався гас, а Петрик усе бурчав із запічка, що невчасно на грамоту налягла, треба спати лягати. Тепер же, залишившись сама у хаті, вона сіла за прибраний стіл і поволі вивела рядків із вісім: "Ми будуємо машини, ми будуємо колгоспи". Та, певно, сьогодні занять не буде.

Тим часом у сінях брязнули двері і, не обтупуючи взуття, до хати упхавсь Потапко — рославий біловидий підліток, підперезаний мотузочком по латаній свитці. Не привітавшись, спершу шморгнув зо двічі почервонілим застудженим носом і прогундосив:

— Тітко, там Лявон гука.

— А що, сход?

— Ні, не сход. Комбід[51] буде.

— Оце зараз?

— Ну.

— Зберуся, прийду, — сказала Степанида, внутрішньо трохи збентежена: це було щось нове. З осені комбід не збирали, казали, що вибиратимуть новий. Але ось, мабуть, і старий знадобився.

Потап знову шморгнув носом, поправив перекручену на голові клаповуху шапку і виліз у двері. Перш ніж зачинити їх, грюкнув об поріг обцасами чобіт, і Степанида впізнала: то були Лявонові чоботи. Сам Лявон тепер, певно, подалі заліз за стіл у сільраді і підкорчує ноги під лаву, щоб хтось із захожих не бачив голову босим. Але й на хуторі із взуттям не краще, просто біда з ним: ні собі, ні дітям — ні купити, ні полагодити. Були одні латані валянки, а сьогодні вранці Петрик узув їх в дорогу, і вона тепер мусить взувати личаки-чуні. Ну, та за себе вона не дуже переживала, бо ж не до церкви йшла, а коли засідає комітет бідноти, то чого там соромитись. Аби ногам тепло.

Вона швидко зібралася, одягла трохи новішу шерстяну спідницю, зав'язала під низ свіженьку, білу в цяточки хустинку, жвавіше заборсала на ногах чуні. Не дуже дбала про вдяганку — була немолода, і хоч здоров'ям Бог не скривдив, але ж — як сорок літ стане, жінка в'яне. Зняла з цвяха біля порогу найкращі свої шати — кожушок, оздоблений спереду вишивкою, хоч і не новий, та гарний і теплий кожушок, годящий на яку завгодно оказію. Хату вона не замикала, незабаром мали повернутись зі школи діти, може, вона ще й стріне їх дорогою. Школа була недалеко, у тих-таки Висілках, куди вела вузенька санна доріжка від хутора. Степанида йшла й поглядала вперед, чи не з'являться її двоє діток: Фенечка ходила до третього класу, а Федько — до другого. Але дітей не було видно, а дорога була страх ковзька, просто скло. Щоб не гримнутись, Степанида раз у раз поглядала під ноги, ступала обережно і думала з тривогою: що воно буде там, на комбіді?

А, відай, кликали не так собі, мабуть, щось буде.

Учора вночі, перед світом, у непроглядному тютюновому чаді сільрадівської хати, почалося щось таке, що, чує її душа, добром-миром не скінчиться, щось та має статися. Почалося все з напруженої настороженості і мужиків, і уповноваженого, і голови сільради Лявона, поки обирали президію, голосували, затверджували порядок денний — все той самий ще від Різдва, — в хаті накопичувалось, витало, зріло щось тривожне, важливе і навіть загрозливе.

Коли заговорив уповноважений з району Космачов, усі похнюпили голови, поховали очі, слухали й мовчали, не дивлячись один на одного. Космачов говорив гарно, натискав на факти, на приклади, розповідав, як заможно почали жити колгоспівці в Будниках, що під Лепелем: другий рік великі урожаї, будують клуб, на полі працює два трактори, придбали молотарку, жниварки. Годі їм, висілківцям, триматися за свої вузькі шнурки-наділи, гибіти в бідноті та злиднях, коли своя, Радянська влада дає можливості, йде назустріч біднякам та й свідомим середнякам. Уся країна дружно стає на рейки колективізації, то чи гоже їм відставати? Космачов говорив розважливо, натискав на свідомість середняка, який повинен виступати в союзі з бідняком, а не з куркулями та підкуркульниками. Слова він підбирав розумні, хороші слова і сам видавався розумним, розважливим дядечком. Він і був розважливим і розумним: перед тим як стати до роботи в районі, кілька років викладав історію в школі і, казали, був дуже освіченим учителем. Йому вірили. Та самої лишень віри висілківцям виявилось мало, потрібен був приклад. А прикладу, на який можна було б подивитися, поблизу якраз і не було.

Біля Космачова, важко налігши грудьми на стіл, сидів Лявон Багатько з вузеньким чорним мотузком навкіс через лоб. Лявон був свій, висілківський мужик, багатодітний і малоземельний та, як і вона з Петриком, наділений, як бідняк, двома десятинами яхимівщинської землі. Око Лявонові вибили на польській війні десь під Віслою, коли він схопився на шаблях із двома польськими уланами, і йому добре дісталося, ледве оклигав у шпиталі й повернувся додому калікою, шкутильгав і не мав двох пальців на правій руці. Говорити Лявон не вмів ані гич[52], слова його були неначе валуни в полі, і він брав здебільша мовчанням, упертою незворушністю характеру. Після виступу Космачова сяк-так, з великим недобором рук, проголосували за організацію колгоспу, та, коли справа дійшла до запису, все зупинилось. Лявон тоді незграбно, в кожусі, підвівся за столом над геть-то закуреною лампою й сказав, піднявши руку:

— Коли так, я перший. Нехай! І закликаю взяти приклад Багатько Степаниду.

Це вже було щось нове. Раніше Лявон теж записувався першим, але брати приклад не закликав, за ним записувалися Степанида, Антось Недосєка, демобілізований червоноармієць, безземельний Василь Гончарик, і на тому наставала перерва. Більш ніхто не записувався, сиділи мовчки, курили. Знову виступали уповноважені, матірно лаявся Лявон за несвідомість, і знову даремно.

Тепер Степанида встала з лави під стіною і сказала, що згодна вступити до колгоспу.

— А кого закликаєш узяти приклад? — напружено втупив у неї одне око Лявон.

Степанида трохи сторопіла. Поки стояла, однак, біля лави над угнутими спинами мужиків і оглядала їхні закустрані[53], сиві, лисуваті потилиці, зсутулені роками, працею і цим несподіваним клопотом плечі в кожушках, чумарках, ціленьких і латаних свитках, зрозуміла: закликати треба такого, щоб він неодмінно записався і теж закликав когось підходящого для прикладу іншим. Спочатку вона хотіла назвати Корнила, який сидів зараз чоловіка за три від неї, той якраз і глянув на неї якось боком із-за кудлатого коміра кожуха, але в тому його погляді вона не відчула підтримки — скорше переляк, недоброзичливість, і вона знітилась.

— Ну, закликаю Ладимира Багатька, — сказала вона згодом, навіть не обдумавши, добре це буде чи ні.

Ладимир був чоловік розважливий, не найбідніший на селі, але й не багатий, землі мав, може, на якусь десятину більше за Петрика чи Лявона, з його молодшою дочкою Анютою Степанида цієї зими ходила до лікнепу і сиділа у школі за одним столом.

Високий, худорлявий, в чумарці, Ладимир натужно підвівся з ослона, тремтячою рукою покрутив вуса. З великою, однак, неохотою, ніби хворий, вицідив із себе щось таке, що товариші з президії зрозуміли як згоду вступити. Потім він з такою ж ледве подоланою надсадою думав, кого закликати до прикладу, і назвав Антося Недосєку. Ще молодий, жвавий і моторний Антось відразу погодився й закликав сусіда через вулицю Івана Гужова, якого всі на селі звали просто Гужем.

"Трохи пішло", — подумала Степанида і аж зраділа, що Лявон отак вдало придумав зрушити колгоспну справу. Це ж так просто: один за одним, ланцюжком, за прикладом активіста, сусіда, родича. Так, либонь, веселіше й надійніше, не те що вистромитись одному з болісною думкою: а раптом інші не захочуть, не підтримають, а ти зостанешся диваком чи невдахою, бо навряд щоб ти виграв, коли робиш не так, як люди. Бо ж справа ця хоч і вигідна, як глянути здалеку, хоч і державна, мудрими людьми вигадана, але нова, досі не бачена, ніким не випробувана, хтозна, як усе ще обернеться. Може, десь і добре обернулося, але ж там, мабуть, і земля краща, не така, як тут: то пісок, то глина, а то й болото. Та й люди, певно, зугарніші, не те що тут, хоч кого візьми, то як не гультяй, то немічний, а то занадто жадібний чи сварливий, не хазяйновитий чи дуже вже недотепний. Вони й до одноосібництва не аж-аж зугарні, а як у колгоспі буде? За себе Степанида не дуже боялася, вона — як усі, а що йшла добровільно і першою, то радше тому, що була біднячкою, пізнала безвихідь на двох десятинах, де тільки надірвешся на тій глині коло яру. Досить того, що вона надривалася, наймитуючи в пана Яхимовського, шість літ робила, не шкодуючи здоров'я. А що заробила? Ще добре — дали його хату та дві десятини. А інакше — як би вона вижила? З Петриком, таким, як і вона, наймитом, та двома нажитими дітьми?

Тепер Степанида ожила душею: нарешті зрушилось, пішло, буде колгосп, чого там чіплятись за ті бідняцькі злидні, чи не пора забути ту старосвітчину та довіритись новому? Тим паче, що розумні люди радять.