Знак біди - Сторінка 28

Йому спочатку не повірили, але зазирнули в порожній, з розчиненими дверима хлів, і Потапко, видершись на балку, витягнув із-під стріхи три товсті пасма розкішного кужелю. Це був саботаж, і хоч Прохориха виправдовувалась, що геть обносилася, що це їй для сорочки на смерть, склали протокол і хотіли судити. Та якось обійшлось із судом, мабуть, таки пожаліли бабусю, а про класову пильність Потапа Колондьонка написала районна газета "Червоний хлібороб". От після-того випадку Лявон і пустив до сільрадівської хати Колондьонка з матір'ю, котрі жили до цього в лазні. Самого ж Потапа в селі почали звати Сількором — одні з похвалою і заздрістю, інші кепкуючи. Що ж до Потапа, то він, мабуть, зрозумів це по-своєму, і ще зо двічі в газеті з'являлись короткі замітки про висілківців: одна — що у селі добре працює лікнеп, а друга про важливість збирання попелу на добриво.

Вони підійшли до перехнябленої, під трухлявою стріхою хати, Корнило поторгав зачинену зсередини хвіртку. Тут живе Багатько Борис, багатодітний бідняк, який, проте, чи не останнім на сході записався до колгоспу й одразу зник із села. Казали, кудись виїхав. Хвіртка ніяк не відчинялася, тоді Корнило так трусонув її, що та ледь не впала разом зі стовпцями і відчинилася. Вони обоє зайшли на засмічене соломою й потертю, поруділе від помиїв подвір'я, через холодні сіни зайшли до хати.

— Добрий день! Чи є хтось тут? — подав голос Корнило.

Не зразу із запічку з'явилася Лизавета, Борисова жінка, з нашвидку закутаною в якусь ряднинку дитиною на руках, що тулилася замурзаним личком до порожньої Лизаветиної цицьки. Почервонілими, мабуть, від сліз очима Лизавета уп'ялася в захожих.

— Лизаветко, ми переписати, що треба в колгосп усуспільнити, — намагаючись якомога лагідніше, сказала Степанида. Лизаветине обличчя на ті слова спахнуло раптовим гнівом.

— Переписувати? Переписуйте! Он їх переписуйте! Манько, Теклю, Ганнусю — всі сюди! Ось їх беріть, годуйте в своїй комуні.

Із запічку до матері кинулись дві босоногі дівчинки в заношених капцях, ухопилися за брудну спідницю. Соромлячись, вийшла найстарша Ганнуся і також, спідлоба зиркаючи, стала за матір'ю. У підпіччі перелякано кудкудакали кури, смерділо чимось неприємним, і було дуже незатишно в занедбаній хаті.

— Гаразд, — сказав Корнило. — Ти нам тут шпитакль не показуй. Де Борис?

— А я знаю, де той Борис? Він мені не сказав. А як у колгосп записавсь, то його й переписуйте. А я туди не піду й корови не дам. Корова моя, батько на посаг подарував. Не маєте права одбирать.

— Та замовкни ж ти, Лизавето! — зазлостувала й Степанида. — Корову ми писати не будемо. Тільки коня. Ну й упряж. А ще насіння.

— А нема насіння. І коня нема.

— Як це нема? — наїжився Корнило. — Був же кінь, вороний.

— Був та й нема. Загув. Отак!

— Сплавили? Продали?

— А хоч би й продали, — витерла сльози Лизавета. — А що ж, задурно в комуну оддавать? Чи нам його хтось дурно дав? Гроші платили.

— Дурна ти, як драний чобіт! — помовчавши, розізлився Корнило. — От построй з такими колгосп! Тобі сперш розуму б набратись! Культури якоїсь навчиться! Он у хаті не прибрано, діти замурзані. Гультяйка ти, а ще молода! Тільки дітей плодити, більш ні на що не здалась!

— Та яка вдалася!

— Йди показуй, де що. Щоб ми не швендяли, як злодії.

— А я нічого не покажу. Самі дивіться.

Вона стала кутати в ряднинку дитину, зовсім байдужа до них, і Корнило, не стримавшись, плюнув на долівку.

— Ну дивись, перепишемо! Тоді щоб не плакала.

Удвох зі Степанидою вони знову вийшли на загиджене подвір'я, Корнило огледівся.

— Де в них тут що? Там комірчина, здається?

Та не встиг він повернути до старої, з викришеними вуглами будівлі, як із вулиці почувся задиханий дитячий голос:

— Дядьку Корниле, татко сказав, щоб ви до сільради йшли.

Обв'язана попід пахви хустиною, по той бік хвіртки стояла менша Лявонова донька Олечка. Глянувши на її почервоніле від бігу обличчя, Степанида зрозуміла: щось сталося.

— Чого йому там закортіло? — насторожився Корнило.

— Ой, там приїхав... Ну, з містечка дядько такий з чорним коміром.

— Космачов?

— Еге. А ще другий з ним. То татко сказав...

Корнило враз спохмурнів на обличчі, трохи щось подумав і в розпуці вилаявся:

— Їдрі твою маму! Так я й знав...

Більше він не сказав нічого — перевальцем припустив пошерхлою дорогою, і Степанида ледве встигла за ним. Віддалік бігла задихана Олечка.

Коло сільради все начебто було, як і раніше, коней не було видно: може, стояли у дворі? Напустивши в хату холоду, вони разом втислись у двері, які Степанида не дуже вправно зачинила іззаду, — й подивилися на стіл. Там уже сиділо двоє: Космачов — у кінці біля вікна і навскіс від нього при стіні — незнайомий плечистий мужчина з твердим неголеним обличчям, у лискучій шкірянці, перетятій через плече ременем — від нагана, чи що? Мужчина дивився перед собою на зчеплені на столі руки, великими пальцями яких він якось спритно крутив одним навколо одного. Космачов у чумарці з чорним коміром заклопотано подивлявся на поріг; у міжвіконні на лаві, угнувши голову та обпершись ліктями об коліна, нервово димів самосійкою Лявон. Поруч нього сидів Василько Гончарик. Всі затято мовчали, мабуть, щось пригнічено переживаючи, і ця їхня пригніченість відразу передалася двом захожим, що, тихо привітавшись, сіли на лаву біля порогу.

— Сход, чи що, буде? — тихо спитав Корнило, скорше аби порушити ніякову тишу в хаті.

— Розкуркулення! — недобре буркнув Лявон.

— Як? Уже ж розкуркулили?!

— Розкуркулили, та не всіх! — зірваним голосом знервовано випалив Лявон, встав і одвернувся до вікна. — Казав же, одним не обійдеться.

Космачов за столом повернувся боком, тоді знов зіперся ліктем об стіл, видно було, він також стримував хвилювання, хоч зовні намагався видати себе спокійним, як завжди, розважливим. Але це йому давалося кепсько. Тоді як Лявон ні сіло ні впало злостиво-негарно вилаявся і жбурнув недопалок на підлогу. Незнайомий мужчина, не підводячи голови від столу, спідлоба уп'яв у нього пильний важкий погляд, подивився трохи, перевів очі на Космачова. Той повернув тоді голову до Лявона й, дивлячись у підлогу, сказав із докором:

— У класовій боротьбі головне — піднятись над особистим.

Знов стало трохи ніяково й дуже тихо, здавалось, ніхто навіть не дихав. Степанида зашкарублими пальцями тихенько теребила рубчик на полі кожушка й почувала себе так, що хоч провалися з тієї лави.

— То кого ж розкуркулювати? — внутрішньо нап'явшись, спитав у цій тиші Корнило. Лявон по-дикунськи спритно відскочив од вікна.

— А тих, що найману працю використовували! Яких у газеті протягли! Зрозумів? — крикнув він, і було незрозуміло, чого він так визвірився — від злості чи від співчуття.

Корнило стис широкі щелепи, поволі опустив долу обличчя. Посидівши трохи, встав і поволі побрів до дверей. Коли двері за ним зачинилися, Степаниду наче прошило болем від думки: що ж це робиться?

— Що, і його? — спитала вона, звертаючись до всіх. Голос її напружився від нервового збудження, і це всі відчули.

— І його. І Ладимира. І Прокопиху, — кинув Лявон.

— Розкуркулити?

— Таж не преміювати!

Всю її охопив якийсь внутрішній пал, спина ураз спітніла, очі заслав непрозірний туман, якусь хвилину вона не знала, що сказати їм і що подумати самій. А вони всі отут — мужчина за столом, Космачов коло нього, одноокий Лявон і навіть Гончарик — з якоюсь напруженою увагою заніміли і тільки чекали, що скаже вона. І вона дуже не в лад своїм почуттям зареготала недобрим нервовим реготом, якого аж сама налякалася, бо відчула, що цей її сміх ось-ось скінчиться чимось жахливим.

— Дурні ви! — обірвавши раптом сміх, випалила вона. — Йолопи! Кого розкуркулюєте? Тоді всіх розкуркулюйте! Всіх до одного! І колгоспу не треба буде. І ніяких клопотів. Усіх давайте! І мене також — наймичку пана Яхимовського. І он його — безземельного Гончарика! Усіх! До решти!

Її трясло, ніби в лихоманці, скаламутнілим поглядом вона нікого не бачила в хаті, вона думала, що й вони збагнуть явне безглуздя власного наміру, свою таку очевидну несправедливість. Але вони спокійно собі сиділи, мов ті пеньки, — незворушно і впевнено.

— Тихо, тітко, — справді дуже спокійно сказав Космачов, — У політиці потрібна послідовність.

— Яка послідовність? — схопилася вона з лави, понад усе схвильована цим його спокоєм. — Яка послідовність? А справедливості не треба? Як уже до бідняків дійшло! Це хіба справедливо? Ви розумні люди, невже ви не бачите? Але ж спитайтеся в мужиків... У якогось темного діда спитайтеся, він вам скаже: так же не можна! Не можна, щоб свої — своїх! Чи ви вже подуріли там від науки, не бачите? Це ж усі люди кругом бачать, а ви...

Вона кричала — безладно й плутано, перестрибуючи з образи на злість, більш, однак, звертаючись до того незнайомого мужчини в чорній шкірянці. Вона хотіла, щоб він, чужий чоловік і, певно, якийсь начальник, зрозумів, що коїться несправедливість, і заступився. Вона вірила у справедливість і дуже хотіла вірити, що правда таки переможе кривду. Але в хаті всі мовчали, мовчав і цей мужчина, вперто ховаючи очі, — навіть не глянув на неї. Тоді вона закричала ще голосніше:

Це ж здуріти треба! Лявоне! Ти ж свій, тутешній, як же так можна? Треба йти кудись скаржитись! Треба в Москву їхати, до самого Калініна. Мусить же він заступитись! Не можна ж так! Це ж не по-людськи! Не по-більшовицьки! Це ж перегин!

— Ану тихо, тітко! — вже недобре гримнув Космачов. — Товаришу Гончарик, чого стоїте? Заспокойте громадянку!

Василько повернувся до вікна, й на його лиці відбились така мука й така розгубленість, що Степанида трохи затихла.

— Ік лисому всіх вас! Робіть, що хочете! Але без мене!

Вона обернулася і кинулася до дверей, розгонисто брязнула ними знадвору. Двері не зачинилися, тоді, подумавши, вона повернулася й причинила їх.

Вона бігла втоптаною дорогою до своєї Яхимівщини, і сльози текли по її студених щоках, а всередині в ній усе голосило, й вона не знала, що діяти. Вона тільки відчувала з незвичайною виразністю, що зараз же треба щось зробити, кудись бігти, до когось звертатись. Але куди бігти й до кого звертатися?

А може, до Новика? Все-таки свій, сільський, а тепер — великий начальник.