Знак біди - Сторінка 29

Він же тоді вів мову про одного Гужа, інших не згадував. Він мусив знати цих людей — які ж вони куркулі? Поскаржитись, щоб скасував цей наказ про розкуркулення. Мало чого газета понаписувала! Нехай глянуть, хто написав до газети, — оте щеня, недолупок кастрований, ні хлопець ні дівка — одне паскудство! І оце його слухатись?!

Степанида прибігла на хутір, зазирнула у хлів, де звичайно порався коло скотини Петрик, але Петрика зараз не було, не було й коло хліба — чи не поїхав він по дрова? Давно збирався й казав: поки не відібрали коня, треба навозити дров. Нехай возить. Вона забігла до хати, у скрині під прискринком у неї була прихована зав'язана в хусточку троячка — берегла до якогось пильного випадку, та, либонь, пильнішого не буде. Подумавши, вхопила ще кошичок, кинула туди новесеньку хустинку, відрізала шматок хліба. Така світота до того Полоцька, коли й доберешся. Але з містечка хтось поїде. Забігти до Лейби, він їздовий, може, відвезе. Не вистачить грошей заплатити — у борг попросить, пізніш, може, яйцями заплатить або ще чим. Лейба — чоловік добрий, міг і почекати до весни чи до літа. Не зчиняв бучі, як інші.

Вечоріло, сонце осіло у хмару на заході, мороз попустився, вночі, либонь, поверне на відлигу. На гіллі лип посідало вороняччя, щось длубалося там, кричало — мабуть, справді буде відлига чи вітер.

Степанида поспішала. Щоб зекономити час, звернула з доріжки на стежку через молодий сосняк — так на півверсти шляху менше. Стежка була не дуже втоптана — кілька пар ніг пройшло снігом, але зараз, коли по відлизі вдарив мороз, сніг тримав добре, тільки в самому соснячку був крихкуватий, і вона провалилася разів зо два. Стало гаряче, трохи попустила біля шиї хустку і, то нагинаючи голову від хвойного гілляччя, то відхиляючись убік сама, продиралася так самою гущавиною до гостинцю й думала: хоч би застати Лейбу вдома, а то, може, десь поїхав, тоді треба буде чи ночувати, чи вертатися на хутір.

Вона вже збиралася збігти із згірочка на вторований гостинець, як у придорожніх сосонках попереду когось побачила. Було, однак, темнувато, вечоріло; хтось, пригнувшись, шуснув від неї убік, а другий, огрядний мужчина в куценькому півкожушку й чорній кошлатій шапці, ступив їй назустріч.

— Куди це ти, Степанидо? — якось дуже спокійно гукнув він, і вона одразу впізнала молодшого Гужевого сина Дмитра. Гужів тиждень тому розкуркулили, забрали збіжжя, але поки що нікуди не вивезли, казали, чекають вагонів. Тепер цей Дмитро заступив їй стежку, й вона зупинилася, не знаючи, що йому відповісти.

— Куди розбіглась, питаю?

— До містечка. А тобі що?

— Чого це до містечка?

— Ну справа є.

— Справа проти ночі?

— Ну то й що?

— А те, що підеш назад. Зрозуміла?

— Це ж чого? Що мені, до містечка не можна?

Гуж підійшов ближче, може, думав, що вона відвернеться од нього, зійде зі стежки, а вона не відвернулася і не зійшла. Вона гнівно дивилася йому у, либонь, не дуже тверезе, ще молоде обличчя з білими бровами. Обличчя, як не дивно, не виказувало нічого: ні особливої злості, ні суворості, ані жодної погрози, тільки очі дивилися дуже пильно й холодно.

— Що там? — кивнув він на кошик і, перш ніж вона встигла відповісти, вихопив кошика з рук. — Хустка, хліб... А це? Гроші? Гроші знадобляться...

Він запхав до кишені чорних бриджів її носовичок із зім'ятою троячкою й раптом озвіріло вилаявся:

— А тепер бігом! На хутір бігом!!! Активістка, їдри твою таку!..

— Що ти робиш? Що робиш? Я закричу, бандюго ти такий! — роз'юшилася й Степанида. Тоді Гуж совгонув чимось під полою кожушка й тицьнув їй у груди дулом. Так, це було коротеньке чорнувате дуло без мушки, воно уткнулося в кожушок навпроти серця, велика Гужева рука туго обхопила обрізану деревинку ложа.

— Твоє щастя, що рідня! А то... Зрозуміла?

Так, мабуть, вона зрозуміла. Тим паче що в соснячку неподалік, трошки похитуючись і похитуючи гілля, причаїлася ще одна тьмяна постать, пильно стежачи за їхньою сутичкою на стежці.

Степанида повернулася й пішла стежкою у глиб соснячка до хутора, жодного разу не оглянувшись і трошки боячись пострілу в спину. Знала, Дмитро здатний на все. Бувало, підлітком збиткувався над меншими, обносив сади, толочив городи по Висілках. Коли в сусіда Корнила завівся песик, котрий не давав Гужеві розбишакувати уніч-пори, той упіймав його, задушив і повісив у Корнила на одвірку. Цей змалечку не знав жалю. Не те що його добрий і хазяйновитий старший брат чи навіть суворий, але спокійний, побожний батько, котрий доводився Петрикові якоюсь ріднею.

— І щоб нікому ні слова! Зрозуміла? А то під стрішку півничка! Ти мене знаєш! — долинуло вже здалеку.

Знову вона, немов побитий пес, ішла до свого хутора й душилася слізьми розпачу, кривди і безсилля. Нікуди не поткнешся! Її пограбували, як ту дурепу, за версту від домівки, одібрали останній карбованець. І хто? Знов-таки свій чоловік, якого вона ще шмаркачем обіцяла колись нажалити кропивою за те, що кривдив малих на вигоні. Тепер не нажалиш, тепер уже він жалить, та так, що обпікає душу. Їй не шкода було тієї троячки, але до глибини душі ображала ота нахабна погроза, якій вона мусила скоритися, бо знала: він здатний на все. Коли пішов на таке, то йому не важко й садибу підпалити. Або вбити десь у хвойнику.

Але що ж тоді — терпіти?!

Терпіти було не в її характері, мабуть, вона таки на щось наважиться, щось зробить. Передовсім розкаже Петрикові, а завтра побіжить до Гончарика, в сільраду. Є ж, либонь, Радянська влада, знайдеться якась рада на тих розбійників у лісі.

Коли вона допленталась до хутора, вже стемніло, у намерзлому віконці мирно блищав червоний вогник — діти сиділи за столом над уроками. Петрик напував на подвір'ї коня, мабуть, щойно випряженого із саней, що стояли біля дривітні з кількома колодами сушняку — чи не з Овечої Балки? Тепер буде чим уволю напалити піч, мабуть, на зиму вистачить. Але дрова, що іншим разом порадували б її, тепер ледь торкнулись її свідомості — вона подалася до Петрика.

— Петре! Гей, Петре!..

Мабуть, Петрик одразу відчув щось недобре в її голосі — таким голосом вона зверталася до нього не часто. Він кинув на сніг відро і стривожено ступив їй назустріч.

— Що ж це робиться, Петре? — сказала вона і схлипнула. Петрик розгублено стояв навпроти.

— Хто тобі? Що тобі?.

— Вони ж уб'ють нас. І хату спалять... Вони ж озвіріли! В мене й кошичок відібрали...

Петрик якось ураз зів'яв, посмутнів, тільки зітхнув, мовивши:

— То й тебе, значить...

— А що, і тебе?!

— І мене... В сосняку, еге?

— В сосняку.

Петрик озирнувся, підійшов до дривітні, послухав щось, вдивляючись у бік недалекого яру.

— Слухай... Послухай мене. Нікому ні слова! І не стромляй нікуди носа! Сиди вдома. Бо... І мені погрожували: за одне слово спалять.

Степанида опустилася на шерехатий ялиновий відземок на санях, вона вже не мала сили стояти. Значить, і Петрик уже побував у їхніх руках, отже, й він їх розкусив і тепер наказує мовчати. Інакше... Справді, страшно подумати, що буде, коли "інакше". Де тоді жити? Куди йти з дітьми?

Петрик напоїв коня, завів і поставив у хлів. Попорався там недовго й знову вийшов надвір. Уже було зовсім темно, із-за рогу комірчини дув пругкий вітер, у небі не було видно жодної зірки. Степанида сиділа на колоді, знеможена, заплакана, й думала: що робити? Найголовніше, щоб усе це ніяк не торкнулось дітей, не обпалило їх своїм безжальним крилом. Згодом, звісно, всього буде, але як підростуть — нехай. А тепер треба вберегти якось від зла їхнє дитинство.

— От, жіночко, й дожилися! — підійшов до неї Петрик. — Хто б міг подумати! Оце ж і я: їду, тільки повернув з битого шляху, навпростець хотів, — виходить: давай коня! Який тобі кінь, не бачиш — дрова везу. Давай, і все.

І дулом під ніс. І забрав би, та гужі в мене слабенькі, рвані гужі, я й кажу... Подивився, пустив. Каже: рідня ж таки. Щоб ти й дух спустив, родич отакий! Ну, але коли що — спалять. Вони такі. Розлючені. Їм що? Їм втрачати нічого. Як вовки в лісі.

— Брати там, чи що?

— А дідько їх зна! Але не один. Я ж бачив...

— То що ж? Мовчати?

— А що ж іще? Скаржитись? Таж дітей пожалій!

Степанида мовчала. Дітей вона пожаліє, звісно, але хто її пожаліє? З неї поглумились, тепер вона глумитиметься сама із себе, терпітиме, коли не терпиться, мовчатиме, коли душа волає. Хіба ж це по-людськи?

Цілу ту довгу вітряну ніч вона не стулила очей — лежала, мов колода, на помості біля печі, думала. Думи були безкраї, важкі, безпросвітні, з безліччю запитань, на які вона не знаходила відповідей. Щось у світі заплуталось, перемішалося, зло з добром чи одне зло з іншим, ще більшим злом. Чи, може, в ній самій щось змінилося — переінакшилось, надламалося, спопеліло, зітліло? Вона багато чого не розуміла, та добре відчувала одне: так не повинно бути, не по-людськи це, отже, щось треба робити. Не лежати, не чекати, не миритися — завтра ж треба бігти у Висілки, в містечко чи до округи в Полоцьку, дійти до добрих людей. Перед її очима усе стояв Новик, котрий вимагав розкуркулити одного Гужова, про інших він не говорив нічого. Вона не голосувала проти Гужова і згодом дуже шкодувала старих Гужових, але тепер, після вчорашньої сутички в сосняку з їхнім Дмитром, жаль до них у неї пропав. Нехай розкуркулюють, хай вивозять із села цього душогуба, щоб і духу його тут не було! Без нього в селі спокійніше буде.

Але за віщо ж інших?

Про інших вона не могла думати без болю в душі, особливо про Ладимирову Анютку, стару Прохориху та й Корнила. З Корнилом у неї здавна були особливі стосунки, які колись мало не визначили їхню спільну долю. Щоправда, не визначили...

Вона тоді була дівкою, служила в старого Яхимовського, жила у Висілках, але на роботу щодня бігала в Яхимівщину; вставала раненько, удосвіта, і через битий шлях чухрала на хутір. Треба було подоїти й вигнати на пашу двох корів, нарихтувати корму свиням та й гусям, яких тут був чималий табун, що пасся біля яру на стерні. Клопотів на хутірській садибі не бракувало, але немічний Яхимовський майже не влазив у господарчі справи, охкав собі у запічку, і вона господарювала, як знала. Крім неї, на хуторі були ще наймити, але ті працювали в полі, до якого вона майже не мала стосунку.