Знак біди - Сторінка 30

Їй вистачало однієї садиби, хати, худоби, яка не давала спочити ні взимку, ані влітку. Не мед був той хутір, але що вона могла без землі, без посагу — бідна приймачка у неласкавій, не вельми щасливій братовій сім'ї?

Одного разу вона трохи запізно встала і прудко бігла зарошеною стежкою через городи з картоплею. Минаючи садибу Корнила, почула його голос із подвір'я, по якому гедзкалась норовиста Корнилова корова, не даючись до рук. Десь рік тому Корнило завдовів, лишившись із двома дітьми, всю жіночу справу по господарству робив сам не вельми вміло, а іноді незграбно, і жінки на селі сміялися, як він пере білизну чи місить хліб; дехто по-доброму співчував йому. Степанида зупинилась, уже зрозумівши, що корова не дається доїти, Корнило бігав за нею з дійницею, підлещувався й погрожував, але нічого в нього не виходило. Трохи ніяковіючи, Степанида зайшла на подвір'я й приголубила перелякану корову, яка одразу заспокоїлася, Корнило виніс із сіней окраєць хліба, посипаний сіллю, і Степанида почала доїти. Молока було не так багато, вона швидко видоїла його і, сміючись, подала господареві дійницю. Але Корнило дійницю не взяв, а якось загрозливо насунувся на неї — сильний молодий мужик у розстебнутій на широких грудях сорочці, приземкуватий і рукатий. Степанида аж налякалась трохи, та відразу помітила, що в його потемнілих очах була така безпомічність, майже розгубленість, що вона відвела його руки і засміялася.

— Ти чого, Корнилку?! Спам'ятайся...

Мабуть, це його вихмелило, він одійшов від дівчини й одвернувся до тину, трохи постояв, заступаючи, проте, прохід у ворота, й вона вже трохи сторопіла: що робити? Знову обернувшись до неї, він сказав їй сумовито:

— От коли б мені за жінку тебе...

Вона знову засміялася.

— То шли сватів, чого ж ти...

— А підеш? — знову видивився Корнило.

— Подумаю. Може, й піду. Ще не знаю...

Вона й справді не знала, хоч нічого не мала супроти нього, Корнило був мужик ручий[61], але ж удівець із двома дітьми. А вона ходила в дівках, із хлопців нікого на прикметі не мала, ніхто до неї не сватався. Що мала робити? З кілька місяців вона чекала, плекала свої дівочі мрії, все уявляла та фантазувала, аж поки зненавиділа себе та й Корнила. А сватів він так і не прислав, на м'ясниці привів із Кухналів перестарка Вандзю, яка й загосподарювала на Корниловій садибі. Степанида трохи поплакала в подушку і заспокоїлась, хоч і не забула того літнього ранку на його подвір'ї.

Може, тепер йому Божа кара за те? Та ні, хіба за таке можна карати? А за що тоді карати Ладимира, стару Прохориху? Та й Гужова... Втім, як подумати, то, може, усе й почалося через цього Гужа? Коли б він тоді не вперся та закликав когось, то не приїжджав би Новик, не зажадав би його розкуркулення. І не розкуркулили б, якби на голосуванні Гончарик не підняв руку і тим не зробив більшості. А не розкуркулили б Гужа — не було б замітки в газеті, а тоді що ж? Тоді й цих не чіпали б?

Але тоді через кого все оте? Через Гужа? Новика? Чи Василеву нестійкість? Невже ж від однієї тільки його руки так багато залежало у Висілках? Але ж, певно, залежало. Просто страшно подумати іноді, як багато залежить, бува, у житті від одніського слова, жесту, навіть чийогось погляду. Особливо в такий час! Яким треба бути розважливим, обережним, справедливим і добрим! Бо твоє зло супроти інших може впасти з іще дужчою силою назад, на тебе самого, і ой як заболить тоді. А раніше, як ти валив його на сусіда, чи боліло тобі? Часом возрадуєшся, що тебе обійшло, обминуло, цілим тягарем звалившись на іншого. А як упаде на тебе самого?

Вранці Степанида встала розбита, до краю замучена своїми думками — треба було збирати до школи дітвору, а то б не вставала. Нехай би Петрик годував поросятко, овечок, гаразд, що корова ще не телилася, доїти не треба було. При гасничці начистила банячок картоплі, запалила в печі. Діти ще спали: солодко посопував під ранок Федько, Фенечка також затихла, а то цілу ніч неспокійно крутилась у ліжку. Петрик вийшов надвір і, мабуть, загаявся коло скотини. Тепер, як завважила вона, він довше, ніж колись, барився біля коня, знав: ось-ось доведеться їм розлучитися. Шкода було справного молодого коника, якого торік надбали, а тепер віддавати... Вона розуміла Петрика. Тим часом займалося на світ, у вікнах засинів ранок, у хаті було видно від вогню з печі, і вона вже хотіла була дмухнути на гасничку, як у вікно постукали. Спочатку вона подумала, що то Петрик, але ні — стукіт був якийсь надто довгий і різкий, переляканий, чи що. Степанида подумала: коли що, там же десь у хліві господар. Але вона підійшла до вікна й не відразу розгледіла за намерзлою й відталою шибкою жіночу постать коло призьби.

— Тітонько... — приглухувато долинуло із-за вікна, немов не з цього світу, і вона впізнала Анютку. Степанида поквапом відчинила сінешні двері, Анютка вбігла до хати, впала на лаву й заголосила. Її чорний сачок був розстібнутий, хустка з'їхала на потилицю, русява розплетена коса розсипалась по плечах.

— Ой тітонько, ой, біда ж у нас...

Вона вже здогадалася. Вчора в сільраді стало зрозуміло, яке лихо насувалося на Ладимира, Анютку та її дорослих братів, і зараз хотілося якось втішити дівчину. Але та раптом встала із лави, урвала плач і, витираючи з обличчя сльози, заговорила:

— Ой тітонько, вночі ж Антипа з Андрієм забрали — приїхала міліція й забрали, все перетрусили, шукали ще Гужевого Дмитра, але ж Дмитро хитріший, Дмитро втік, а наших забрали, кудись повели...

— Так, так, так, — машинально казала Степанида, вже здогадуючись про решту. — Вони з Гужем були?

— Ой тітонько, хіба ж я знаю, але ці дні десь пропадали, Дмитро як прийшов за ними — і пропали, дві ночі вдома не було. А сьогодні ж... Ви, може, чули, що вночі на гостинцеві сталося? Ой біда! Кажуть, хтось перейняв Космачова, ну й того, з Полоцька, і стріляли. Отам, у соснячку. Кажуть, Космачова поранили, добре, що кінь виніс. Кінь як чесонув, як пішов з копита, так і виніс аж до містечка. Ну, підняли міліцію, ой, що робилося! Уночі... Наїхали якраз, як брати вернулися. Тільки-но кожухи поскидали — стук-стук, питаються: де були? Ті: вдома. Тоді до мене... А я що скажу, я ж нічого не знаю...

Приголомшена почутим, Степанида впала на ослін, відчуваючи, як усе переплуталось у її почуттях та й у голові. Потроху вона почала розуміти, що сталося щось страшне. Відчула ще "невиразний зв'язок тієї страшної події з тим, що коїлось днями і вчора, зі своєю зустріччю в сосняку. Вона мовчала, поглядаючи на Анюту, котра стала поправляти хустку. Сенс незвичайних подій повільно доходив до її свідомості. У запічку повставали діти, Федько, надівши штанці, сполохано висунувся із-за ряднинки й стояв отак із переляком на сонному личку.

— Ой-ой! Що ж це робиться? — мовила вона розгублено.

Анютка, трохи погамувавши хвилювання, говорила, заламуючи на грудях руки:

— Я ж зараз не знаю, що робити! Батько плаче: каже, нащо ви так на мою старість? А як повели Антипа з Андрієм, то й зовсім битись об землю став, мені зробилося страшно, ну, я й побігла сюди. Що ж тепер робити, тітонько?

Що ж було робити? Аби вона знала! Та, певне, зараз уже нічого не вдієш. Пізно тепер! Після такого вже й зовсім пізно, тепер уже не поткнешся нікуди. Тепер їй стало цілком зрозуміло, що там, у соснячкові, коїлось, як вона бігла до містечка, чого вони зупинили її: їм не троячка знадобилась — вони чекали. А вона заважала. Але ж треба на таке зважитись, дійти до такого! А тепер... Що тепер буде?

16

Через день розкуркулювали Багатька Ладимира.

Ранесенько до Яхимівщини прибіг Потап Колондьонок, якого Степанида тепер не хотіла пускати до хати, і він наче відчував це — постукав у вікно і продзявкав Лявонів наказ прийти на розкуркулювання. Вона сказала йому й собі — а дулю! І не пішла. Нехай розкуркулюють без неї, вона не голосувала за те розкуркулення. Та потім затривожилась, здебільшого за Анютку, — як вона там? Це ж так її повезуть, і вона ніколи вже не побачить дівчини. Аж розхвилювавшись від такої думки, Степанида як була, у старій спідниці та шкарбанах, побігла на Висілки.

Трохи на одшибі від вулиці, на Ладимировому подвір'ї вже юрмились люди, понуро стояли запряжені в сани коні. З хати виносили майно: клунки, кожухи, подушки, мішки, — все якось поквапом, безладно кидали на сани. Трішки збоку, біля плоту, завмерла купка сільського люду, переважно жінок з дітьми, чоловіків було мало, й серед них на подвір'ї вирізнялась висока постать Лявона в латаному кожусі, з чорним паском навкіс по щоці та через лоб. Вигляд у голови був похмурий і злий — наче розкуркулювали його, а не Ладимира. Недалечко на снігу стояв незнайомий Степаниді озадкуватий чоловік у чорній лискучій шкірянці, що також наглядав за цим лаштуванням у цю нікому не відому, далеку й сумну дорогу. Двері до сіней були відчинені, звідтіль вискочив спітнілий, чорний, циганської подоби Антось Недосека, про щось запитав у Лявона. Слідом з'явився Василь Гончарик — незграбно, задки ступаючи з ґанку, волік важкеньку зелену скриньку, яку з другого краю тримав сам Ладимир. Побачивши ту скриньку, Степанида мимоволі йойкнула: то ж був Анютин посаг, з яким дівча ще недавно збиралося заміж — якось узимку показувала Степаниді, що там було надбано. Тепер це надбання сам Гончарик відправляв невідь-куди — на Соловки, до Сибіру — хтозна? Степанида лиґнула терпку грудку в горлі, щомога тамуючи сльози. То, зрештою, було нелегко, декотрі жінки вже плакали — стиха хлипаючи носами, втираючи рукавами очі, а мала Борисова Маня все смикала матір за поли кожушка й питала:

— Мамо, а куди це вони? Я теж хочу на сани...

Лизавета гримнула на доньку раз і вдруге, але дитина не вгавала, і тоді стара Маланка, що стояла поруч із ціпком у руках, мовила з якимось поганим натяком:

— Пожди[62], донечко, підростеш — поїдеш іще...

Василь з Ладимиром прилаштували скриньку на сани, Ладимир став прив'язувати її довгим мотузочком, а Гончарик випростався, і Степанида не впізнала його обличчя — такий стражденний вираз лежав на ньому, зовсім не схожий на той, колишній.

— Прослідкуйте за тим, як складаються, — підкреслюючи інтонацією кожне слово, наказав йому незнайомий у шкірянці, — мабуть, уповноважений з району.