Знак біди - Сторінка 34

— На сьогодні ґенуґ! А завтра буде приказ. Чи сюди, чи на картоплю. По хатах розійдись!

Від тієї команди в Петрика відразу підігнулись ноги, і він сів, де стояв, — на якусь купку жорстви, зовсім охлялий без їди за цілий день. Дубосій став вилізати із ями і ледве видерся під сосонки, де лежала його прострелена шапка. За ним поволі виліз із ями Петрик.

Уже стемніло, розгарячіле тіло швидко холонуло, Петрик здригнувся і щодуху подався гостинцем до хутора. Він думав, що коли так піде й далі, то на життя сподіватись зайве, доведеться сконати, і, може, що швидше, то краще. Але ж, нехай йому холера, страшно здихати, хотілося ще пожити. Бодай для того, аби побачити, як нарешті дадуть їм гарного копняка під гепу, як завиють вони від руського чобота. Либонь, завиють-таки. Не може так бути, щоб не завили, — не повинно так бути. Шкода тільки, що можна не дочекатися, і це було б дуже несправедливо й прикро.

Вже в сутінках він приплентався на темну свою садибу, увалився до сіней і розгубився від того, що забув куди йти: до хати чи в комірчину. Але ось двері з хати самі розчинилися, він упізнав у притемку дружину й переступив поріг. Тут уже все було прибрано і стало як і раніше, до німців, палилося в грубці, яскраво світились щілини біля дверцят і було тепло. Петрик як стояв у кожушкові, так і опустився на лаву навпроти грубки.

Степанида щось сказала про вечерю, але він уже про їду не думав. Його тіло прагнуло лише одного: впасти й заснути тут, у теплі своєї хати, яка так несподівано сьогодні повернулась до нього. Але він уже знав, що треба подбати про інше — треба подумати про завтрашній день, коли хочеш іще пожити й дочекатися кращого.

— Принеси мені скрипку, — сказав він жінці.

— Скрипку? Для чого? Ти що — гратимеш?

— Відігравсь уже.

Він не сказав більш нічого, й вона пішла зі скіпкою до комірчини й незабаром принесла його скрипку і смичок при ній. Знову нічого не сказавши, Петрик вийшов надвір, стежкою перейшов город, переліз через пліт до яру.

Цією стежиною треба було обминути поле, перейти поза яром — за облогом Овечої Балки під лісом було Загряззя, де в хаті під берестом із лелечим гніздом жив Тимко Рукатий, на всі руки майстер, котрий міг зробити все, що тобі заманеться.

18

Доля чи випадок дали перепочивок, немовби відсунули вбік найстрашніше, і Степанида трохи ожила душею. А були ж хвилини, коли вона прощалася з життям і тільки шкодувала, що була занадто боягузливою і що так мало зробила на шкоду німцям. Та й те, що зробила, було не завжди до ладу, виходило через пень-колоду, по-дурному. По-дурному позбулася Бобовки, через свою необачність розгубила курей. Та й Янка теж, либонь, через неї пропав — була б розумнішою, то втовкмачила б хлопцеві, щоб до хутора й близько не потикавсь. Та якби ж те знаття, що приходить завжди запізно, коли воно вже ні до чого.

Будь-що-будь, а життя тим часом тривало, треба було щось їсти і, може, подбати про завтра, а не тільки про те, що було на подвір'ї. Насувались холоди, вже багато днів підряд хмарилось осіннє небо, дощило, а картопля все лежала на купі край городу. Петрикові ніяк не вдавалося узятись до неї, і Степанида, поміркувавши, дістала лопату. Не вельми складна це справа, хоч і вважається суто чоловічою, — забуртувати зо два вози картоплі. Степанида підрівняла купу, підгребла, щільніше обіклала соломою й почала обкопувати землею.

На садибі її більше нічого не турбувало, потроху зібралось у хлівці шість курок, чотирьох, певно, з'їли німці. А вчора, щойно поліцаї, забравши Петрика, виїхали з подвір'я, вона найперше кинулася до яру, знайшла в борсуковій норі свого зголоднілого кабанчика, котрий так їй зрадів, що кинувся в ноги й забув про голод, коли вона почухала його схудлий бік. Він навіть не озвався, коли вона волокла його з яру, а потім підтюпцем біг стежиною до хутора і, видно, дуже неохоче знову заліз до тісного свого засторонку. А там уже вона досхочу нагодувала його картоплею, не пошкодувала заправи, далі він випив банячок води і втихомирився.

Обкопувати було не дуже й важко, хоч, звісно, Петрик зробив би це моторніше. Але Петрик зранку займався справою, де вона вже була сторонньою. Уставши ще вдосвіта, він бряжчав у комірчині самогонним начинням, потім десь зник, знову з'явився, узяв відра, коромисла, став носити кудись брагу. Вона думала, що він влаштується в комірчині чи бодай у шіпчині, а він пішов десь далі — до яру чи ще кудись, навіть не сказав їй. Тільки коли все там було налаштовано, прийшов попросити зо два сірники. Голос його зовсім охрип, а сам він з лиця видавався таким втомленим і змученим, яким він, либонь, давно вже не був. Вона дала йому два сірники й сказала, щоб не сидів довго — надворі холодно, мокро, недовго застудити груди, яка користь буде тоді від його самогону.

— А, біс його бери! — махнув рукою Петрик. — Все'дно вже...

Степанида закидала землею один бік бурту, лопатою поплескала по землі, підрівнюючи товстенький її пласт на соломі. Протягом усього цього часу, що б вона не робила — чи поралась удома, чи доглядала поросятко, — не могла позбутись думки про Янку. Вона тепер дуже шкодувала, що того дня побачила його край яру — нехай би пас він десь подалі у паростах, нащо йому була та Яхимівщина? Але, певно, якась зла сила вабила його до цього хутора, до тієї небезпеки, що обернулася для нього загибеллю. Степанида не могла позбутись гіркого відчуття своєї причетності до його смерті, хоч і розуміла: те, що вона зробила з їхньою гвинтівкою, не стосувалось нікого іншого, навіть Петрика, і вона не бачила тут жодного зв'язку з Янкою. Звісно, вона розуміла, що привело хлопця до яру, — він ішов, мабуть, до її поросятка, але навіщо він поліз так близько до хутора? Невже не відчував, чим це може для нього скінчитись?

Бурт ще не було закінчено, коли вона почула голос із подвір'я — хтось гукав її. Але хто такої пори міг тут з'явитися, не треба було довго гадати, звісно, що то були ті самі злидні. Внутрішньо напружившись, готова до найгіршого, Степанида встромила в землю лопату й пішла городом до дривітні.

Так воно й було, вона не помилилася. На тому місці, де недавно диміла кухня, тепер стояла підвода зі знайомим похнюпленим коником у голоблях, а Гуж із Колондьонком уже зазирали у вікна й кликали її. Біля підводи із сором'язливо-стороннім виразом на зграбному чорнявому обличчі стояв з гвинтівкою на плечі Антось Недосєка.

— Га, ось вона! — побачивши її, сказав Гуж. — Де Петрик?

— А тут хіба немає? Тоді не знаю, — збрехала вона, зразу збагнувши, що цей приїзд, відай, не по неї — по господаря хутора.

— Відчиняй двері! — наказав Гуж. Але, випередивши її, сам скинув клямку із скобеля й розгонисто луснув дверима.

Поки вона йшла за ними, Гуж встиг зазирнути в комірчину, огледіти метушливим позирком сіни, навіть принюхався до чогось своїм м'ясистим широким носом і тріснув дверми, заходячи до хати. Там він теж спочатку поглянув у кожне з вікон.

— Де Петрик?

— Кажу ж, не знаю. Я он картоплю обкопую.

— Ге, ти не знаєш? То ми знаємо: самогон жене! Де жене? — спитав раптом Гуж, обернувшись до неї і зразу затуливши від неї все світло з вікон. Вона не стала ані переконувати його, ні божитись, що не знає, де Петрик, тільки тихо мовила:

— Не сказав мені.

Гуж щось подумав і люто скреготнув широкими щелепами:

— Ну, падло, ти в мене діждешся! Я тебе колись повісю! З великим моїм задоволенням. З насолодою!!!

— Це ж за віщо? — не підводячи погляду, спокійно поцікавилась вона, так само не сходячи з місця перед ним біля порогу. У неї теж мимоволі стислися щелепи, тільки вона не виказала того й дивилася долу. Чисту після німців підлогу вони безцеремонно затоптали брудними чобітьми. Та нехай, їй не шкода було підлоги, їй просто закортіло полаятись із цим ревним послугачем нового порядку.

— Сама знаєш за віщо. Гей, ви! — гримнув він на своїх поплічників. — Ану потрусіть садибу!

Колондьонок з Недосєкою посунули у двері, а Гуж сів коло столу, не відриваючи од Степаниди гнівливо-погрозливого погляду.

— Ти ж знаєш, що тебе треба вішати як більшовицьку активістку. А ти ще хвоста піднімаєш! На що ж ти рощитуєш?

— Та ні на що я не рощитую. Я жінка темна.

— Це ти темна жінка? А хто колгоспи організовував? Хто молодиць до хати-читальні збирав? Темна жінка? А розкуркулювання?

— Розкуркулювання ти, звісно, не забудеш, — сказала вона і притулилась плечем до вустя печі. Вона вже якось опанувала себе і дивилась поліцаєві у вічі.

— Ні, не забуду! Доки й світа, не забуду. І ще декому пригадаю. Шкода, Лявона нема. Я б йому пригадав! Як він із батька чоботи здирав!

— Краще б за те забутись нині, — помовчавши, сказала Степанида. — І для тебе краще. Спокійніш було б.

— Ні-і, це вже дзуськи! Я не забуду. Не забуду, з чиєї ласки на чужій землі поневірявсь. Я тепер чого сюди прибився? — захлинаючись натужною, ледве стримуваною люттю, говорив Гуж. — Думаєш, німцям служить? Чхав я на німців! Мені поквитатись треба з декотрими. З колгоспничками, матері вашій трясця! Що розкошували тут, як мій батько на Соловках конав.

— Не дуже тут розкошували. Трудилися.

— На закарлючки... трудилися? Так вам і треба! Чого було до колгоспу лізти? Це ж ти за нього агітувала?!

— Добре було агітувати за те, чого не знаєш.

— То якого ж греця, не знаючи броду, полізли? Як голий у вирву. Тепер закарлючок нажерлись, порозумнішали?

— Розумні й раніш були. Та як жити мали? Набідувалися малоземельними. Що можна було на двох десятинах із дітьми?

— А на шістдесяти сотках краще стало? Двох десятин їм мало було? От зараз німці дадуть землі, скільки захочеш. До тридцяти га. Котрі, конєшно, заслужать. Перед германською властю заслужать.

— Тобі, вже звісно, дадуть. Заслужив.

— Мені? А на дідька вона мені? Я її з малих літ зненавидів. Плювать мені на землю.

— А за що ж стараєшся?

— Ох, бачу, й розумна! Все тобі знати треба! А хоча б за те, що владу дали. Задля влади! Я всю жисть був підлеглим, малим чоловічком. Усього боявся. А тепер у мене власть! Повна. Я ж тепер для вас вище за сільсовєт. Вище за райком. За совнарком навіть. Я ж можу кого завгодно стрельнути. Мені все довіряють. А можу й нагородити. Ось тобі що треба? Корову треба, німці схрумали? Буде корова! Завтра приведу.