Знак біди - Сторінка 32

Густий лускіт іноді глухнув, але потім знову голоснішав, і ось мотоцикл загуркотів зовсім близько, тоді ще ближче (либонь, уже в'їздив на подвір'я) і раптом затих. Почулася якась недовга розмова з Карлом, тоді з вартовим біля ґанку. Петрик, затамувавши подих, слухав. Мотоцикла тут раніше не було видно, мабуть, цей приїхав звідкись здалеку, з якимось, видно, наказом — може, щось зміниться на садибі? Справді, скидалось на те, що приїхав посланець: спершу почувся тихенький делікатний стук у двері, де спав офіцер, чути було, як ті двері спокволу відчинились і зачинились знов, тиха розмова німців у комірчину майже не долинала. Зате коли з хати хтось вийшов, вартовий на подвір'ї ревнув якусь команду, і біля палатки враз зчинився гармидер — заходили, заговорили, забігали по подвір'ю. Але, здається, без тривоги чи переляку — просто вставали чогось, хіба що трохи раніше.

Петрик прилип до віконця — дуже цікаво було дізнатись, що там ще відбувається. Степанида ж, на вигляд байдужа до всього, сиділа на сінничкові, підперши плечима колоди стіни. Її очі були примружені, але з того, як вона час від часу розплющувала їх, Петрик здогадувався, що вона не спала, — як і він, пильно дослухалася до того, що діялось на подвір'ї.

Цього разу тільки два чи три німці хутенько помилися з котелків біля криниці, решта виходили з палатки вже в шинелях і навіть з гвинтівками в руках, декотрі з ранцями, торбинками і повагом, ніби чогось причікуючи, зупинялись на подвір'ї, гомоніли й закурювали. Скидалось, що ні на роботу, ні снідати вони не збиралися, і це напровадило Петрика на думку, від якої він аж стрепенувся на радощах.

— Жінко, га, чуєш? Вони виїжджають! Почекай, виїдуть тобі.

— Їй-бо, виїжджають! Диви, манаття з палатки виносять. На машину...

То була правда, вони витягали якісь ящики, клунки з палатки й кидали їх через задній борт у машину. Ще за хвилину двоє солдатів вирвали кілька кілків із землі, й тугий горб палатки зів'яв, поморщився і спав додолу.

— Еге-е, таки вимітаються! Ото дяка Богові! — взяли несподівані радощі Петрика, і Степанида, трохи підвівшись, глянула у віконце. Але, мабуть, найперше побачила вона не те, що порадувало Петрика.

— Лежить... Хоч би прикрили чимсь. Ніби ту скотину... Звірі!

Звісно, це вона про Янку. Петрик боявся навіть поглянути туди, під паркан, де білів опалий живіт підлітка, до якого тепер, здається, нікому з них не було жодного діла. Убили й покинули. Але за віщо? Звісно, німак, не штука вбити: глухий, окрику вартового не чує, сам сказати нічого не може. Але за що вбивати? Що він їм зробив поганого?

Він думав, що німці заберуть хлопця з собою — коли вже вбили, то, мабуть, щось мали на думці, не задля жарту ж ото. Однак німці ладнали своє манаття, до вбитого ніхто з них навіть не підходив. Тільки один літній опасистий німець у шинелі, з ранцем за плечима та гвинтівкою на ремені одійшов трохи від кухні і здаля придивився — сумно придивився — і, як здалося Петрикові, зітхнувши, пішов до машини під липами. Карло, не зважаючи на лаштування, робив свою щоденну справу: шурував у топці, підкладав туди дров, у котлі щось закипало, і сира пара густо валувала звідти через тин за вітром. Через ту пару Петрик не зразу помітив підводу, що якось тихо під'їхала до воріт і стала біля машини. З підводи зіскочила знайома довготелеса постать Гужа в рудій шкірянці, з короткуватою гвинтівкою в руках.

Якраз у той час із сіней вийшов офіцер у своєму чорному цератовому плащі, зупинився біля приступок, оглядаючи подвір'я, і Гуж миттю підлетів до нього, незграбно випнувсь, мов на команду "струнко". "Ось зараз дасть!" — злостиво подумав Петрик, згадавши вчорашню сутичку Гужа з фельдфебелем, але, здається, сьогодні у їхніх взаєминах щось змінилося. Офіцер крутив сюди-туди головою, з віконця Петрикові не було видно його очей, затулених широким козирком-копитом, але вираз його обличчя, здається, був добродушно-спокійний. Гуж щось пояснював, а той, скупо якаючи, слухав, а тоді підійшов ближче й підняв руку. Петрик знову відчув миттєву радість: "Вріже!" Та ні, не врізав — кілька разів прихильно поляпав поліцая по плечі — ґут, ґут! Достоту як учора його за дбайливо обладнаний офіцерський клозет, який, з усього видно, більше їм не знадобиться. "Відай, догодив чимось поліцай, чимось вислужився", — подумав Петрик, і його піднесений настрій став швидко хмарніти — приїзд Гужа не обіцяв добра. А ще після того, як його похвалив офіцер. Чекай тепер нового лиха!

Німці тим часом швиденько повантажили майно, останніми повиносили з хати білі складані ліжка й почали чіпляти за гак машини громіздку Карлову кухню на гумових колесах. Щось із п'ятеро їх, натужившись, котили її до воріт, розвертали, а з топки сипався жар, і скрізь несло димом, вітер крутив по подвір'ю кубла холодної пари. Гуж теж допомагав, а Петрик стояв біля вікна й думав: "Рви пупа, коти, а я не піду і не вийду, коли не виженуть, очі мої не бачили б вас, злиднів. Постріляли курей, корову забили, хлопчину застрелили — за віщо? Хіба то по-людському? Як не людей, то Бога побоялися б, Бог же все бачить. Мабуть, він їм ще пригадає їхні злочинства на чужій землі".

Нарешті все було скінчено. Солдати позалізали під брезент на машину, фельдфебель підтюпцем востаннє оббіг подвір'я і теж поліз у кабіну. Про господарів, хвалити Бога, вони не згадали, не попрощались, отже, не потребували. Господарі й поготів. Важко погойдуючись на колодовбинах, величезна машина з кухнею посунула до гостинцю. Петрик уже хотів був перехреститися з полегшею, як тієї ж миті у ворота з-під липи з городу, незручно вивертаючи передок, упхнувся рудий коник з підводою, в якій смикав за віжки поліцай Колондьонок. Гуж, ураз набувши якоїсь нахабної рішучості в руках, уже по-господарськи вказував, як треба заїхати й де стати на подвір'ї. Петрик з досади люто сплюнув у куток.

— Матері твоїй... Не встигли одні, вже інші...

Але тут уже нічого, було вдіяти, Петрик відчував: тепер уже не відсидишся в комірчині — треба виходити на подвір'я.

— Ну?! — впер очі Гуж десь коло його ніг, щойно Петрик ступив через поріг. — 3 бандитами знюхався?

— Я? — невтямливо спитав Петрик.

— Ти. А хто ж? Може, німецька команда дурно цілу ніч облаву робила?

— Облаву? А мені звідки знати? Я в комірчині сидів. Вони ж бачили.

— Бачили? — підвів погляд Гуж і тицьнув пальцем під тин. — А оцей? Як тут опинився?

— Чи я знаю?

— Не знаєш? — Гуж переступив з ноги на ногу, перехопив у другу руку гвинтівку. — Ану клич жінку!

— Степанидо! — покликав Петрик і відступив убік із приступок.

Степанида незабаром вийшла, тугіше затягнула на шиї хустку і стала в дверях, мерзлякувато кутаючись у ватянку.

— Корів ось із цим пасла? — кивнув Гуж у бік тину.

— Ну пасла, — тихо сказала Степанида, ховаючи руки в рукави ватянки.

— Хто ще приходив? Ну до нього на пашу?

— А ніхто не приходив, — стиха відповіла Степанида.

— Чого ж тоді цей німак під кулю поліз?

— А я знаю чого?

— Цей не знає, та не знає! — вибухнув Гуж і хвацько перехопив з руки в руку гвинтівку, погрозливо потряс нею в повітрі. — Ви мені дурників не стройте. Я знаю. Наскрізь бачу обох. А найперш тебе, активістку. Вже гвинтівочка твоїх рук не минула! — прошиваючи Степаниду злим поглядом, гаркав Гуж.

Степанида, затамувавши подих, зосереджено поглядала кудись під липи.

— Сказати все можна, — докинув свого Петрик. — Але гріх, не знавши, на когось звалювати. Ми ось тут у комірчині сиділи. Вважай, під арештом. Коли б щось...

Підвода стояла у дворі, коник, понуро опустивши голову, мабуть, спав, біля воза мовчки стояв туго перетягнутий ременем по шинелі Колондьонок. Закотивши очі, він, здавалось, цілком поринув у себе, але варто було Гужеві вернутись до воза, як поліцай знову насторошився.

— Гаразд, — сказав Гуж. — Потім. Тепер нема коли. Давай того хлопака на воза, — спокійніше сказав він Петрикові й рушив до паркану. Колондьонок кинув віжки на оберемок сіна у возі.

Затамувавши страх у душі, Петрик нерішуче підійшов до розплатаного тіла підлітка у зашкарублій темній сорочці, голова його була закинена потилицею в траву, й на скроні біля вуха присохла грудка грязюки чи, може, крові; криваві патьоки на голому, вимащеному животі так само підсохли вже. Підійшовши, Петрик остовпів, не знаючи, як узятись за хлопчика, тоді Колондьонок ухопив убитого за голі порепані литки в куцуватих латаних штанях і, наче ту колоду, байдуже поволік до підводи, розгрібаючи ним по землі сміття. Яноччині руки незручно розчепірились, голова на тонкуватій шиї трохи заворушилася, ніби в живого.

"Боже, Боже! — жахнувся Петрик, схвильовано ступаючи слідом. — Що діється!.."

— Бери, чого став! — гиркнув здаля Гуж, коли вони зупинилися біля підводи. Сам, проте, не підступився до хлопця — крутив із самосаду цигарку.

Удвох із Колондьонком вони підняли трохи важкувате, вже задубіле Янчине тіло, поклали його на підводу. Колондьонок прикрив його сіном, скорше для годиться, все одно було видно, хто на возі. Петрик думав, що тепер вони поїдуть, і вже відійшов трохи вбік, щоб не заважати підводі, як Гуж випалив:

— Ти теж із нами!

— Куди?!

— На роботу. Аякже? Позагоряли, як на курорті, тепер на роботу! Міст доробляти. А що ж? Он містечкові скільки днів горбатіють, а ви тут запаніли під боком у німців.

"Щоб ти так увесь вік панів, слимак проклятий!" — понуро подумав Петрик, знаючи, проте, що йти доведеться. Цього вже не вблагаєш, надто після того, що тут сталося, на цій садибі. Ще добре, що не заарештував назовсім, а тільки на роботу виганяє...

Подумки лаючись, Петрик пішов за підводою, до якої вже на ходу ускочили поліцаї. Колондьонок правив конем, а Гуж сидів іззаду, мало не до землі звісивши довгі ноги, й стежив за Петриком, мабуть, щоб не втік. Але куди втечеш? Тут він прожив півжиття, вигодував дітей, пізнав стільки тривог, страху та горя, а може, трохи й радощів тоді, коли їм дали землю і він стягнувся на своє господарство. Куди втечеш? Він був чоловік тихий і мусив робити все, що б не звеліли, у них була сила, а що було в нього? Спрацьовані руки, ревматизм у ногах та немолоді літа за плечима, що він міг супроти них протиставити? Хіба схитрувати десь трошки, та й то з німцями, а з цими не дуже й схитруєш, цих не одуриш.

Та й з німцями ті хитрощі обернулись лихом, ліпше вже без них.