Знак біди - Сторінка 35

Поросятко? Бітте. Коня нема? Завтра з Висілків пару прижену. Відберу й прижену. А ти думала?!

— Нам відібраних не треба.

— А я й не дам тобі. Ти ж враг! Враг Германії. Думаєш, я не знаю, чиїх рук не минула тая гвинтівочка? Дарма дурні німці на німака списали! Я погодивсь, думаю: хай! А сам беру на ум. Я ще тут пошурую. В одному місці. Знаєш, у якому!

Він майже кричав це, витріщившись на неї жорстоким і пильним поглядом, і вона знітилась, уперше за цю зустріч, думаючи: щоб тебе розірвало, лакузо німецька! Але справді було непевно на душі, здавалося, він щось знав, ніби сам підгледів чи, може, хтось доніс. Хоч розумом вона переконувала себе, що нічого певного він знати не міг. Лякав? Випробовував? Можливо, хоч і від того було не краще.

— А ось Петрик розумніший від тебе, — помовчавши і трохи заспокоївшись, сказав Гуж і схопивсь із-за столу. — До самогону взявся. Правильно! Тільки щоб не думав од мене ховатись. Голову відкручу й скажу, що уродивсь без голови. Виміняв змійовика на скрипку і думає приховати... Не вийде: в мене агентура!

У сінях загупали кроки, відчинилися двері, через поріг перелізли довготелесий Колондьонок і менший, плечистий Недосєка.

— Ну що?

— Ніде нічо! — верескнув Колондьонок.

Недосека спершу скорчив велику заклопотаність на обличчі й, статечно поводячи рукою, став пояснювати:

— Обшарили осьо, вважай, скрізь. І в клуні, і в шіпчині[67], і по всіх хлівцях. Нема. І де він подівсь, хтозна.

— Паршиво шарили! — сповістив Гуж. — Ну гаразд. Нема коли, а то б...

Він ще раз поквапом зазирнув у кожне вікно й перехопив гвинтівку.

— Недосєко, пильнуй! Сідай і дожидайсь. Прийде, нікуди не дінеться. Її, — кивнув на Степаниду, — щоб за поріг нікуди. Прийде Петрик — горілку до мене. Пойняв?

— Пойняв, геж, — не дуже рішуче запевнив поліцай.

— Ось так! Поїхали, Колондьонку! А ти запам'ятай, що я казав, — замість "бувайте" кинув він Степаниді. — Поки не пізно.

Вона стояла біля печі й дивилася у вікно, як вони там розвертались із підводою, як сідали вже на ходу й виїжджали з воріт. Тільки потім вона відірвалася од вікна й глянула на сутулувато-покірну постать Недосєки, що терпляче стояв біля порогу.

— Сідай, чого ж стояти.

— Еге. Цей... сяду. А то ноги ж, вони свої, не казьонні.

Недосєка скромно опустився на ослін, зітхнув, обіруч сперся на ствол гвинтівки з надколотим прикладом.

— По горілку їхали, чи як? — спитала Степанида.

Недосєка вдав вираз щирого непорозуміння на загалом симпатичному, з рівними брівками обличчі.

— А хто ж його зна! Він усе. Чи по горілку, чи ще за чим. Нам не каже.

— Невже так ніколи й не каже?

— Ні-е, — глипнув круглими очима Недосека. — Правда, як жидів викурював, то казав. Інструктаж давав за все: і щоб патрони були, і де стояти кожному. Кому в оточення, значить, а кому їхнім манаттям займатись.

— А їх же куди?

— А їх погнали. Зондеркоманда погнала до кар'єру. А там...

— Усіх? — похоловши всередині, зіщулилась Степанида.

— Мало що не всіх. Небагато залишилось.

"Ну ось, ці вже діждалися!" — майже із жахом подумала Степанида. Якось наприкінці літа була в містечку, тоді там одвели три вулиці біля річки, зігнали туди всіх євреїв. Одні казали: ой, ненадовго це, однак повбивають, треба втікати. Інші міркували так, що не повинні б знищувати, що й німці люди та й у Бога вірять, от і на пряжках у них написано. Це було дуже схоже на правду, оте мудрування, і до нього охоче прислухалися. Звісно, коли людині чогось хочеться, вона завжди знайде тому виправдання, переконає спершу себе, а тоді й інших. Або ж навпаки. Ну й досиділись ото до кар'єру.

— Скільки людей нізащо загинуло, а якусь холеру нічого не бере. І кулі на неї не знайдеться. Я про дружка твого, про Колондьонка. І колись був злидень, і тепер такий самий, — сказала Степанида.

— Злидень, еге, — просто потвердив Недосєка. — Спершу Гуж хотів його порішити. Прийшов уночі до хати, мене стерегти поставив. А поговорили — й приліпилися. Гуж на другий день уже й гвинтівку йому доручив. Он як робиться.

— Швидко робиться. Ще й червоноармійської форми не зносив. Як був у своїх...

— Я так думаю: а куди ж йому більш? Його ж тут усі ще відтоді ненавидять. Куди ж дінеться? Тільки до поліції.

— Тільки до поліції, еге, — погодилася Степанида. — Пряма стежечка. А тебе ж яка стежечка привела? Чи, може, сподобалось? — посмілішавши, спитала Степанида.

— Де там! — простодушно признався Недосєка. — Не дай Боже нікому.

Він гірко зітхнув і товстим прикладом тихенько посовгав по дошці підлоги.

— Думала, до вподоби, коли так щируєте?

— Пощируєш! Учора на мості ото німець один на нього накричав, ну, на Гужа, то цей мене застрелити грозивсь. Мужика одного із Загряззя не встеріг. Утік на підводі.

— Ще застрелить, — сказала вона. — Коли у вас такі порядки. Або інші застрелять.

— Та правда, — тихо погодився Недосєка. — Ну, а що вдієш? Пропащий я, — признався він і попросив Степаниду: — Може б, поїсти дали чогось, тітко? Не їв сьогодні.

Степанида трохи здивувалася: поліцай, а просить — таке тепер не часто побачиш. Гуж, звісно, просити не став би, а цей справді наче ягня. У печі в неї стояв банячок з капустою, яку вона тримала для Петрика, але зараз, подумавши, зняла затулу і взяла з кутка рогача.

— Чого ж уранці не поснідав?

— Та не було як. Уночі Гуж на завдання підняв. Бомбу шукали. Але дідька тепер її найдеш.

— Яку бомбу?

— Та ось після бомбьожки коло мосту лежала. Не вибухнула. Хтось підібрав. Знадобилась, видно.

— Ну підібрав, то й що?

— Еге! А як підкладе під міст? Та гагахне? Тоді кому одвічать? Поліції, конєшно. Бо не догледіли.

Вона налила миску капусняку, поклала на стіл шматок млинця. Недосєка притулив до печі гвинтівку, що, очевидячки, заважала йому, і з насолодою став сьорбати за-смачену капусту. Потроху нагрівся, розстібнув на грудях сіру сукняну чумарку, а кепки не зняв; обличчя його якось по-домашньому ожило й прояснішало. Степанида крадькома позирала на нього й думала: як він скидається, однак, на свого найстаршого брата Новика, надто тепер, коли наздогнав його літами. Правда, той був худіший, ніби всохлий та кістлявий, але риси обличчя такі ж виразні, темні очі й темне щетинисте підборіддя, дарма, голився чи ні. Де він тепер, той Недосєка-Новик?

— Брата твого згадала, Новика, — сказала Степанида, зустрівши запитливий погляд Недосєки.

— Новик? А що Новик? Йому добре тепер, а мені? То ж через нього я ось... Із цим тягаюсь, — ворухнув він ліктем з пов'язкою на рукаві. — Через нього все.

— Хто ж тебе примусив?

— Гуж, хто? Що ж мусив робити? Чи краще в землю лягти? З таким братом... Колись-то були почот і уваженіє, а зараз? Тільки й рятунку, що в поліції.

— Боюся, не порятуєшся.

— Може, й порятуюся. Але хтозна? Аби ж людина знала свою долю, таж не знає.

— Може, й краще, що не знає, — сказала Степанида. — А то такого натворили б...

Вона стояла коло печі, раз у раз поглядаючи у вікна, чи не йде Петрик, і їй стало шкода цього недоріку-поліцая. Справді, в таку справу вліз, із якої навряд чи й вилізеш.

— А ти вже й вішав когось? — спитала вона.

— Ні-е. Ще ні. Не доведи Боже вішати: страшно!

— А як скажуть?

— Скажуть, то що ж. Мусиш.

— І своїх?

— Чому своїх? Ні-е. Котрі комуністи. Ну там бандити.

— А що тобі твій брат сказав би? Якби прийшов зараз? Ти про те думав?

— Думав. Доброго не сказав би.

— Ну, а якби його впіймали й тобі наказали повісити? Повісив би... брата?

— От ви чудна, тітко! Дисципліни не знаєте. Приказали б — повісив би. А то самого повісили б.

— Та в тебе ж діти є.

— Ото ж бо й воно, що є. Аби не було дітей, я б — ого! Утік би кудись у ліс. А то шестеро дітей — далеко не втечеш.

— Ну от, ти для дітей так стараєшся. А як вони виростуть, порозумнішають, думаєш, вони тобі подякують?

— Хто й зна? Як котре, — трохи навіть сторопів Недосєка й поклав ложку.

— Вони ж тебе все життя проклинатимуть.

— Як проклинатимуть? — непорозуміло зиркнув на неї Недосєка. — Я ж для них оце... Через них мучусь, роблю все оце.

— Антосю! — несподівано для себе сказала вона майже співчутливо, зворушена цією його нетямущістю. — Краще б ти вмер для них.

— Я?!

— Ти, Антосю! Ти ж губиш усе життя їхнє. І себе теж.

— Ні, я не согласний, — надувся Недосєка. — Себе то, може, й гублю, а їх ні-е. Що вони жерли б тепер, аби не я? Я їм борошна два мішки притяг. Чобіт три пари. Пальтечка. Я ж не так, як декотрі: аби напитись. Я за них дбаю. Все-таки шестеро, не жарти. Найстаршому тільки п'ятнадцятий... Вам, тітко, легко казати, а мені... Та ще й брат. Аби хоч не брат.

Степанида більш не говорила нічого, тільки слухала його плутане виправдання й думала, який же він дурний, а може, й підлий. Її співчуття до нього швидко витіснила злість, і вона думала, що таких не навчиш, нічого їм не зрозуміти, бо далі свого корита їм не судилося бачити. Такі від природи сліпі до найменшого проблиску людяності, дбають тільки про себе і виправдовуються іноді дітьми. Боже, що то буде ще з тих їхніх дітей, що вони переймуть від таких ось батечків? Краще б його вже застрелили швидше, менше було б шкоди і більше користі своїм же. Та й дітям його, котрих він так старанно забезпечує борошном і чобітками...

19

Петрик гнав горілку.

Він обрав для цього найбільш підходящий закуток, який можна було знайти в яру, — розлогий мілкуватий ярочок за борсуковою норою, густо порослий молодим ялинником, в якому було затишно і надійно. На невеличкій галявині поміж ялин наладнав нехитре самогонне причандалля: казан з брагою, діжку, налиту холодною, зі струмка, водою; довго корпався, заки прилаштував на місце мідну трубку-змійовик, і нарешті розклав багаттячко. Від ощадливо підпаленого одним сірником лубу[68] легко зайнялися сухі тріски, а з ними і березові полінця, оберемок яких він не полінувався принести з хутора; жадібні язики полум'я почали жваво лизати старий закурений казан. Від сухих дров диму було небагато, і Петрик уперше за ранок задоволено подивився угору, у хмарне вітряне небо над хвойним верховіттям, думаючи, що здалеку його не повинен хтось помітити, хіба наскочить зненацька. Дрова хутко розгорілися, Петрик, стоячи на колінах перед казаном, підсовував головешки, щоб більше гріло знизу. Він і сам грівся, бо хоч і було затишно, однак від землі здіймалась лісова вільга[69], од якої мерзли плечі й руки.