Знак біди - Сторінка 39

Він сильно вдарився клубом, руками вліз у якийсь бруд на підлозі, дуже боліло вухо, але поліцай не дав йому довго рачкувати по підлозі, стусонув чоботом у груди і за шкірку, мов щеня, знову підняв до стіни. Щоб не впасти, Петрик у цілковитій знемозі притиснувся плечима до шурхотливих газет якраз у тому місці, де вже чорнілися підряд три дірки од куль.

"Боже, за віщо?!"

— Ах ти, хутарская сволачь! Кулацкая вша! Зажімаєшь? Ну, палучай!..

"Тільки б відразу. Щоби не мучитись... Відразу..." — снувала в його голові мимовільна думка-бажання. Петрик ковтнув солону слинку і знову відчув велику байдужість до себе і до життя взагалі. Не встиг він, проте, зібратись і внутрішньо розслабитись перед останнім подихом, як знов гримнуло, вогненно-смердюче спахнуло раз, вдруге, втретє — засліпило, забило глухотою вуха, коліна його підігнулись, і він, обдираючи плечима газети, поволі сповз по стіні на підлогу.

Здається, на якийсь нетривалий час він знепритомнів, так млоїло в грудях і нічим було дихнути, очі його майже нічого не бачили в димному смердючому мороці, і тільки якимсь куточком свідомості він ще відзначив, що живий... Звідкись, немовби здалеку, прибились до його слуху голоси його вбивць:

— Що з ним довго панькатись! Кінчай, і гайда,

— Сам пусть даходіт!

— Дай я...

— Пагаді! Єщьо прігадіцца, — одіпхнув поліцая носатий і, ступивши до Петрика, трохи нахиливсь над ним. — Ти понял, слізняк? Нам водка нужна. Водка, панімаєшь? Нє сєводня, так завтра. Чтоб бил харошій запас. Понял? Іначє прідьом — распращаєшься с жізнью.

"Невже не вб'ють? — майже перелякано подумав Петрик, мляво, немов після непритомності, підводячись із підлоги. Зіперся об стіну, став на одне коліно, крізь дим подивився на хату. Скіпки всі догоріли, трохи світилось із грубки, де також уже прогоріли дрова, і останні головешки кидали багряний відлиск на затоптані дошки підлоги. Усі їхні четверо потворних постатей одна за одною посунули у навстіж відчинені двері, звідки низом по хаті розповзався вологий холод, тіло почала брати дрижа. Петрик натужно сперся на друге коліно, увесь тіпаючись від пережитого страху, холоду й невимовної образи — за що?

— Стару одлить?

— Чорт її не візьме. Сама очуняє...

То були останні їхні слова, сказані вже в сінях, потім під вікнами прогупотіли їхні кроки, вони стали тихшати, і все довкола завмерло.

21

Петрик якось звівся на ноги і, тримаючись обіруч за обідрані стіни, побрів до сіней — десь там була Степанида, жива чи, може, вже мертва. Переступивши поріг, він побачив у потемках босі її ступні — Степанида нерухомо лежала на розсунутій по долівці картопляній купі. На подив Петрикові, Степанида якось встала на ноги й, хитаючись, ніби п'яна, сама дібралася до запічку. На всі його волання вона мовчала, тільки тихо стогнала іноді, і він усе ходив по хаті — то носив їй води, то вкривав кожушком, то бідкався, гірко і щиро, а найпаче кляв тих поліцаїв, німців, війну. Він уже не защібував сінешніх дверей, тільки причинив — біс із ними, нехай ідуть, убивають, палять — все одно з ними не житимеш. Мабуть, життя взагалі пора закінчувати, нащо отак мучитись, нема ж на те вже ні сил, ані жодної потреби. Все одно вони не дадуть умерти по-людськи, своєю смертю — доконають силоміць; спершу, звісно, познущаються досхочу, допечуть, щоб ти там повісився за власним бажанням, — бо що ж іще можна вдіяти людині, для якої життя — нескінченна мука?

Тієї ночі він не лягав зовсім, трохи приткнувся на ріжку столу, щось ніби задрімав, поклавши голову на лікті, і на світанку прокинувсь майже від страху, що починається новий день — що він принесе? Але вже було ясно — не добро принесе він, а нові страждання і жахи, може, навіть смерть, бо скільки ж вони гратимуться у смерть, колись, мабуть, і виконають свою погрозу. Чорт із нею, з тією смертю, він перестав уже боятись її, убивали б тільки швидше. Шкода, війна, мабуть, тільки починається, багато чого він не побачить, а головне — не дізнається вже про краще. Либонь, таки буде воно колись, те краще. Але що ж... Так далі жити не можна. То не життя.

Здається, Степанида у запічку трохи затихла, перестала стогнати, чи не задрімала навіть, і Петрик вийшов до комірчини, знайшов свій кожушок на діжках біля жорен. Так він і не змолов жита — ні на хліб, ні на горілку, та більш і не молотиме, не заквашуватиме — нехай мелють і женуть самі. З нього вже досить. Коли немає іншого рятунку, що ж, горілка теж не рятунок. Нехай краще вб'ють просто так, ні сіло ні впало, хоча б за те, що він — людина.

Він вийшов із сіней надвір і не зачинив за собою дверей — навіщо? Двері тепер непотрібні, оті все одно відчинять і зайдуть, куди захочуть. Для кого тепер двері?

Пізній осінній ранок надсадно прояснював хмарне небо, затягнуте сірою млою картоплище з оголеним чагарником край яру; все довкола повнилося вітряною охолодою й вогкістю. Залишки рудого листя тривожно лопотіли на зчорнілому липовому гіллі, мокре листя за ніч густо вислало доріжку й стоптаний моріжок подвір'я, налипло на цямринні і мокрій лаві під тином.

Ця ніч під розстрілом щось порушила в Петриковій свідомості, щось непоправно зламала, збила ходу його думок зі звичного трибу, він не знав уже, що робити і куди йти. Кортіло, щоправда, піти кудись подалі од садиби, бо відчував, що тут його знову спіткає та сама навала, знову з'являться оті, з гвинтівками, і принесуть йому зло, коли не саму загубу.

На дорогу він уже боявся з'являтися, звідтіль тепер ішла до нього вся небезпека, як завжди, хотілося заховатись за ріг, уникнути чужого хижого ока. Він пішов на дривітню, глянувши із сумом на розчинені навстіж ворота хліва, розкидані по дривітні кращі його березові полінця і навіть перекинуту й відкочену з її хтознаколишнього місця колоду, на якій років тридцять рубали отут дрова. З дривітні він побачив знайому стежку через витолочений город до яру й несподівано пішов по ній — він уже знав куди. На ослаблих хитких ногах він зішкандибав через чагарник донизу, не відводячи гілля, що чіплялося за шапку та за плечі, сквапливо пішов стежкою попри струмок, минув борсукову нору, перейшов по камінню на той бік і нарешті виліз нагору, у менший ярок, зарослий непролазними хащами молодого ялиннику.

На знайомій галявині було сиро й порожньо, вологе вугілля на вчорашньому вогнищі поміж трьох закурених каменів опало маленькою купочкою. В свербиусовому кущі із засмаглими багряними ягодами він побачив свого чорного казана, трохи прикиданого зіпрілим листям, і подумав: дідько з ним! Хай іржавіє. Він більш до нього не торкнеться, на самогонці поставлено хрест. Озирнувшись, він присів біля куща і під зламаною гіллякою розгріб листя, за брудну шийку витяг ту саму заквацяну[74] чорною землею пляшку, обережно витер її волохатою полою кожушка. Вони там пили, кепкували чи веселилися, а він навіть не скуштував. Він беріг, старався, як кращої вигнати. А кому? Про кого він, йолоп, дбав? Про себе, звичайно, але чи варто зараз так клопотатись про себе? От стара макітра...

Петрик витягнув паперову пробку з пляшки і обережно ковтнув раз, вдруге. Гарна з біса горілочка, який він, однак, молодець, що не віддав перваку — нехай п'ють оту бурду, той рудий недокур. Мабуть, їм все одно. А оцією, найкращою він сам себе почастує, бо хто ж його ще почастує? І чим ще поласувати, як не куревом та цією ось, із горя вигнаною оковитою? Правда, без чарки, ніби той пияк — просто з горла. Але що ж, такий розпроклятий час, зручний для смерті і зовсім нездалий для людського життя!

Він ще трохи випив, перевів дух і подумав, що це таки свинство — пити не закушуючи, хотів жбурнути пляшку геть у яр, та швидко схаменувся: стало шкода недопитого. Думки стали вже мляво-м'якими, його горе перестало бути таким безнадійно гірким, як щойно оце здавалося, з'явилась приємна впевненість у собі і навіть прибуло сили в тілі. Воно сволота, звісно, думав Петрик про поліцаїв, — але й він не бовдур, не якийсь там турок недорікуватий, він теж трохи тямить у житті і навіть у війні, яку він бачив ще тоді, як ті ще під стіл пішки ходили. Він не дасть їм на собі їздити, як їм заманеться, він ще постоїть за себе. От хоч би й з горілкою: дідька він їм дав оцю найкращу плящину, навіть під розстрілом вистояв, смерті в очі подивився, а таки не віддав, затявсь, і поїхали, з чим і приїхали. А дулю їм!

Навіть не озирнувшись на свою галявину, він підліз під кольке ялиння і, трохи запорошивши очі, вибрався на стежину й поволі пішов притихлим яром назад. Пляшку з недопитим перваком не кидав, тримав у руці й думав, що ковтне ще трохи й тоді кине в струмок. На струмковому закруті, де водночас повертала й стежка, він зупинився, трохи здивований, мало не зіткнувшись із-Рудьком, собака, либонь, так само здивувався з цієї несподіваної зустрічі, але одразу ж зрадів, закрутив хвостом.

— Ну що, що, Рудьку? — заговорив до нього Петрик. Тепер, мабуть, вельми доречно було поговорити з кимсь, але з ким же тут поговориш, окрім хіба випадкового собаки. Рудько, намагаючись щось зрозуміти, вдивлявся в його обличчя своїм страдницьки нетямливим поглядом і скиглив потиху, ніби чогось просячи.

— Голодний? Звичайно, голодний. Ну, ходім. Тепер, бач, нічого нема, ані крихти. Ось бачиш? — спробував вивернути порожню кишеню Петрик. — Нема. А в хаті щось буде. Ходімо, я тебе вдома нагодую.

Він пішов стежкою далі, думаючи, що цього разу конче треба щось дати Рудькові, який чи не від учора чекає його тут, у яру. Але ж учора не дали ті звірюки — ще гаразд, що не пристрелили на подвір'ї. Та й його самого також хотіли застрелити, чого він зазнав — страшно й згадувати.

— От, братику, життя пішло! — поскарживсь Петрик і озирнувся на Рудька, який, біжачи позаду, знову уважно подивився йому в обличчя й болісно наморщив маленькі брівки. — Житуха! Собак убивають, як людей, і людей стріляють, мов собак. Зрівняли рід людський! Припасували, бра', під скотину якусь, еге!

"Їм то що, — думав Петрик, — їм аби свою жорстокість справляти, силою тішитись, кров людську пити. Без крові їм пельки пересохли б. І горілкою не розмочиш. Ні, не розмочиш. Їм після крові горілки подавай, а після горілки знову на кров тягне. От і гасають по тому колу.