Знак біди - Сторінка 40

Ох, звірюки, звірюки!"

Він уже впевнено йшов стежкою, твердо намірившись на хуторі чимось погодувати Рудька, бо геть осиротів собачка, мабуть, побоюється людей і крутиться на одному місці в яру, де тієї страшної ночі втратив свого Янку. Але Янка вже все, Янка тепер далеко, його Душа тепер, мабуть, на небі, безгрішна хлоп'яча душа, вона, звісно, потрапить до раю. А от куди потраплять наші грішні душі?

Первак Петрик не допив, тверезо подумав, що йому, відай, досить, треба полікувати Степаниду. Після всього пережитого жінці саме в час буде ковтнути якусь чарочку житнівки — певно, ж прибуде сил та й бадьорості. Маленька чарочка — це як ліки, і до того ж непогані ліки, самі лікарі не відмовляться. А лікарі знають, як треба пить. Лікарі все знають: і що пити, й чим закушувати. Йому б теж не завадило закусити чимсь, дуже хотілося їсти, особливо зараз, після випивки. Бо ж цілими днями голодний, як той Рудько.

— Нічого, вдома поїмо, — оглянувшись, запевнив Петрик собачку, що, не відстаючи ні на крок, біг слідом. — Авжеж поїмо...

З надсадою, аж спина впріла, він видерся по крутій стежині з яру. Песик, зрозумівши нарешті, куди взяв курс Петрик, трохи обминув і побіг попереду, дуже не відриваючись, однак, від людини. Петрик думав, що треба насамперед насмажити картоплі з салом, коли воно ще є у боденьці. Прийде, начистить картоплі і насмажить, дасть їсти Степаниді і знайде що кинути цьому безпритульному Рудькові. Бо хто ж його погодує тепер? Тут же вбили Янку, от він і кружляє. Уже майже як тутешній собака. З Яхимівщини.

Але чого це Рудько враз зупинився на стежечці й нащулився, а його хвіст перестав матлятися? Петрик хистко, не відразу спинився — вже стало видно його садибу через город, і там, за дривітнею, щось метнулось руде. Ну наче якесь руде рядно на плоті, але ж то, либонь, не рядно? Петрик протер пальцями очі і придивився краще — так воно й сталось, як він боявся, не бажаючи, проте, признатись самому собі. Його випередили. У дворі біля плоту вже ходили, хитаючи головами, рудий та вороний коні, і, хоч нікого біля них не було видно, Петрик зрозумів, що вони вже приїхали.

Петрик ледь не заплакав з образи, горя і страху, що раптом охопив його, затупцяв на стежці, огледівся — він не мав уже сили йти туди, на садибу, бо вельми добре відчував, що там чекає на нього. Але куди було йти? В чисте поле? До Овечої Балки? В болото? Назад до яру? Але в хаті залишалася хвора, прибита дружина, увесь його статок — вони ж помстяться йому, як захочуть. Хіба від них порятуєшся?

І все-таки ноги його повернули назад, і він аж трохи пригнувся, увібрав голову в плечі і хисткими кроками потрюхикав по стежці до яру.

Тільки він не добіг навіть до перших чагарів, як іззаду долинув погрозливо гучний крик:

— Петрику, стій! Стій, таку твою... Назад!

І зараз же туге клацання пострілу луснуло, здалося, над самою його головою. Куля шугнула мимо, в чагарнику край яру тихо впала зрізана нею галузка, і він раптом, прохмелившись, зрозумів, що втікати не можна. Від них не втечеш!

Справді, двоє з них уже бігло через город навпростець від садиби, і він спочатку зупинивсь, а тоді пішов назад. Ті, що стояли за плотом біля обладнаного ним офіцерського клозету, тримали гвинтівки напоготові, щоб відразу, тільки-но він побіжить, всадити йому кулю межи ребра. Але він не втікав, він приречено плентався стежкою назустріч пагубі, все в ньому здіймалося, напружувалось, набухало як невимовна образа й протест: за що? Якось мимохіть він відчув у руці пляшку, яку ніс Степаниді, там ще трохи хлюпалось, але тепер уже Степанида не вип'є. Не розмахуючись, він жбурнув пляшку вбік, з хвилевою радістю подумавши, що і їм вона тепер не дістанеться — нехай витікає в картоплиння. Він уже рішучіше пішов назустріч поліцаям, котрі за плотом також ішли навперейми йому до стежки, — Гуж у своїй шкірянці попереду, а Колондьонок з піднятою гвинтівкою ззаду. Майже фізично відчувши їхній злий намір, Петрик зупинився.

— Ну що? Що, гадюки? Чого вам треба? — неголосно крикнув він майже крізь сльози, від яких змокрявіли очі. А ще до горла йому підкотилося щось, мульке і задушливе, і він зупинився на стежці за п'ять кроків від плоту.

— Ану ходи ближче! — якось дуже спокійно, з ледь помітною погрозою сказав Гуж, втупившись у нього твердим, наче цвях, поглядом. Обличчя поліцая було мовби дерев'яне, і Петрик відчув, що цього разу не обійдеться.

— Чого вам? Чого ви чіпляєтесь? Якого біса вам треба од мене? Гади ви, німецькі запроданці...

— Ану спокійно! — загарчав Гуж, підкидаючи гвинтівку. — А то ми...

— Що ви, що? Застрелите? То стріляйте, дідько вас не взяв! — з несподіваною зухвалістю, від якої сам перелякався, закричав Петрик і потряс у повітрі стиснутими в кулаки руками. — Стріляйте!!!

— Це ми встигнемо! — спокійніше запевнив Гуж. — Йди-но сюди!

— А от не піду! Не піду до вас і слухати вас не стану. Недолюдки ви!!

Гуж спокійно закинув гвинтівку за плече, кивнув Колондьонкові:

— Ану, дай йому!

Колондьонок плигонув через верхню жердку плоту, по розтоптаних борознах ступив до нього і розмахнувся. У Петрика задзвеніло у вусі, хутір похитнувся в очах, і він несподівано опинивсь на мулькому і брудному картоплинні.

— Встати!

— Зараз! Зараз! Встану... Ще встану... Але за віщо б'єте? Що я — не людина?

Не встиг він, однак, звестись на ноги, як другий удар у праве вухо повалив його на другий бік у грузьку розтоптану борозну.

— Де горілка?

— А ось — дулю вам! — сказав Петрик, плюючись кров'ю, — здається, йому вибили останні зуби. — Ось, нате! Нате! — зсукав він Гужеві дулю. — Вбивайте! Я вас не боюся! І Гітлера вашого не боюсь! Нате і йому! Дулю усім вам!

Колондьонок знову підскочив до нього і розмахнувся, але Гуж за плотом зупинив його, твердо гукнувши:

— Стоп! Годі поки що. Ми його цей... Показово.

— Репресію, чи що? — тонким голосом спитав Колондьонок.

— Репресію. На мотузкові, — сказав Гуж і теж переліз через пліт. — Ану вставай!

— Не встану. Стріляйте!

— Встанеш, пеньок старий! Самогоночку розтринькав. Роздав, кому не треба. А своїм — хвигу? Ні, я вже тобі дам чосу. За обман. І за оскорблєніє фюрера. За фюрера знаєш що полагається?

— А хоч що! Я і фюрерові плюну в його вусату морду. І тобі теж, запроданцю ти такий!

— Цить!

Гуж коротко ткнув йому чоботом під груди, Петрик ойкнув і скорчивсь боком на картоплинні. Хвилин кілька він не міг ні дихнути, ні щось сказати, дух йому перебило, в очах усе пішло колами. "Кінець! Швидше б, аби без цих мук", — линуло в думках, які все ще були спроможні якось усвідомлювати його незавидну долю, може, останні кілька хвиль перед кінцем.

— Встать!

Але встати він не міг, як не міг і крикнути щось поліцаям, — він тільки одчайдушно хлипав ротом, наче рибина, викинута з води на берег. Тоді Гуж підійшов до нього й сильно смикнув за плече.

— Встать!

Згодом, однак, він трохи ковтнув повітря, раз і вдруге. Гуж знову смикнув його, удвох із Колондьонком вони звели його на ноги і, вхопивши під пахви, поволокли через город до дривітні. Він ледве переставляв ослаблі ноги, шапка його лишилася в картоплинні, сильно мерзла на вітрі голова з ріденьким білим пухом — рештками його чуприни. Та, либонь, йому вже не знадобляться ні шапка, ні якесь здоров'я, ні навіть сама голова, і йому не шкода було себе. Він тільки думав, що має ще сказати отим почварам, — доки був язик, він ще мав проти них якусь зброю. Та, мов назло, потрібні слова не спадали на думку, і він тільки тупо бубонів:

— Пождіть, пождіть, буде вам...

— Це тобі буде! Це ти постривай трошки, — зловтішно пообіцяв Гуж.

Вони більш не били його, привели на подвір'я до прив'язаних біля тину коней. Колондьонок увесь час тримав його попід руку, а Гуж чогось побіг до хати. "Чи не заберуть і Степаниду?" — подумав Петрик. Він думав, що зараз побачить її, і вони підуть разом на останню свою Голгофу, але досить швидко Гуж вискочив із сіней один.

— Так, сідай! — крикнув він Колондьонкові. — Ніколи.

Колондьонок, однак, перш ніж сісти на свого понурого коника, підвів Петрика до воріт під липами й вереснув:

— Марш! Туди! — й махнув у бік битого шляху.

Петрик постояв, холод і вологий вітер трохи дали йому віддихатись, і вперше після запального збудження з'явилася страшна думка: куди? Куди вони його поведуть? Вони там обидва посхоплювались на коней охляп[75], уже виїжджали з подвір'я, а він стояв на воротях і не міг зрушити з місця. Чого він доброхіть піде за ними на свої муки, нехай вбивають отут, на порозі його оселі, для чого ще наостанку догоджати їм...

— Ну, марш!

— А я не піду. Вбивайте...

— Як це — не піду? — щиро здивувався Гуж, гарцюючи навколо нього на коні. — Я тобі такого "не піду" всиплю, що ти побіжиш як підсмалений.

І він уперіщив Петрика хворостиною по голові — мов окропом обпекло лисину, Петрик хитнувся, але встояв на ногах.

— Не піду, гаспиди кляті! Хоч що робіть, не піду!

У ньому знову здійнялася й підхопила його гнівлива хвиля образи і відчаю, вона додала йому сили, і він вирішив не здаватися. Звідси він нікуди не піде, якщо смерть, то нехай убивають тут.

Гуж покрутився з конем по доріжці, мабуть, не знаючи, що робити з цим старим штурпаком, але більше не бив, крикнув Колондьонкові:

— Вернися, глянь там якогось мотузка.

"Зв'яжуть? Повісять? Нехай! Тільки б не йти нікуди. Нехай смерть, але вдома", — гірко подумав Петрик, цілковито готовий до смерті. Степаниди він так і не побачив, може, вони вбили її...

— Не хотів по-хорошому — будеш висіти, — пригрозив Гуж, сидячи перед ним на коні. Довгі ноги його в брудних чоботях низько теліпались під конячим черевом. — За оскорблєніє поліції. І фюрера.

"Нехай! Нехай. Ніж так жити — нехай!" — думав Петрик, уже не відповідаючи йому. Він уже не озиравсь навіть на свою садибу і на подвір'я, він думав, що ласки в них не попросить, що б вони йому не робили. Тільки б витримати, тільки б недовго терпіти...

— Руки! Руки! — дзявкнув над вухом Колондьонок і, не чекаючи, коли він послухається, сам ухопив одну руку, другу, склав їх на животі й почав скручувати кінцем мотузки. Петрик чув, як той напружується, сопе, нахилившись до нього, і не опирався, тільки поглядав на мотузку й думав: от де знадобилося! То були його віжки.