Знак біди - Сторінка 41

Тоді, за колективізації, старі він оддав з конем до колгоспу, а новіші приховав у комірчині, ними іноді прив'язували корову, щось примоцовували на возі, а здебільша вони висіли собі на товстому цвяхові в сінях. Тепер ними в'яжуть його руки. Знадобились.

Нарешті Колондьонок зав'язав тугий вузол на його руках, другий кінець вільно кинув унизу по стоптаній копитами й розбитій автомобільними колесами дорозі, і Петрик аж здивувався: навіщо? Але одразу стало все зрозуміло — з іншим кінцем у руках поліцай виліз на коня.

— Пішов! Бистро! — скомандував Гуж, не від'їжджаючи, проте, од нього. Від'їхав лише Колондьонок, віжки в грязюці розпростались, напнулися й сильно смикнули його за руки. — Бистро, сказав!!!

Гуж знов огрів його дубцем по голові, яку наскрізь пройняв біль. Щоб не впасти, Петрик змушений був побігати на тому мотузкові за Колондьонком, котрий стусав коня ногами попідбіч, а Гуж із дубцем у руках поганяв його ззаду.

— Бистро! Бистро, старий пеньок більшовицький!

Петрик не встигав, спотикався, кидавсь у боки, капці грузли в болоті, але впасти тепер на дорогу було б ще гірше. І він біг, стрибав, смикавсь на мотузці, що здирала йому з рук шкіру й тягла, волочила його до битого шляху. Обличчя йому знову замокріло від сліз, які раз у раз студив пругкий вітер, що рвучко дув в обличчя.

— Гаспиди! Гадюки! — захлинаючись вітром, кричав Петрик. — Ну стривайте! Мій Федько прийде! Синок мій прийде... Він вам покаже... Не думайте... Федько прийде!..

22

Петрик зник, пропав з цього світу, як і для нього пропали цей хутір, яр, Степанида, їхні діти Фенечка і Федько — пропав цілий світ. І зосталися, може, спомини, коли ще було кому згадувати, його життьові муки, дрібні та великі клопоти. Декотрі з них і йому хотілося б забути (навіщо було троюдити душу лихим чи негарним, що назбиралося за життя?), інше таки хотів би запам'ятати. Бо були в тому пережитому заразом з гіркотою і якісь непізнані солодощі, далекий відгомін життя, а може, й саме життя — хтозна?

...Сніг тоді валив цілий тиждень, від самого Різдва, а за три дні до Ордані почалась завія, якої тут не знали чи не від сотворіння світу. Снігу намело повен двір, скількись день не можна було вилізти з хати. Але ж треба було принести води, роздобути дров, доглянути скотину, і Петрик, перш ніж одчинити двері до хліва, щоразу мусив відкопувати їх, щоб якось пролізти всередину. За півгодини, проте, від його прокопувань не зоставалося й сліду — скрізь у дворі громадилась неторкана товща тугого, спресованого вітром снігу.

Того дня, щоправда, згори не сипало — більше мело низом, намело на подвір'ї довгу кучугуру-хребтину — від дривітні до самих воріт хліва, трохи меншу — біля криниці і під тином. Цямриння опинилось урівні з низом, Петрик ледве дістався туди з відром, але зачерпнути води не було як: у зрубі чорніла вузенька, наче нора, дірка отвору. Петрик тихенько вилаявсь. Настрій у нього був і так поганий: у хаті щойно посварився з жінкою, а все через клопоти про хліб. Хліб Степанида берегла, може, надміру, домішувала в нього картоплю і ґрис, і той хліб вже ніяк було взяти до рота. Хоч, звісно, в неї була на те причина — жита в засіку лишилось не більш як мішок, а до весни й першої трави було ще не менше чотирьох місяців. Тож як не берегти? Але через ту її бережливість можна було ґиґнутись, не доживши до весни, а Петрик хотів ще трошки пожити й сказав сьогодні про це Степаниді.

Притоптавши сніг біля криниці, Петрик причепив до ланцюга відро, але воно одразу засіло в тісній сніговій норі, не діставши води. Тоді він огледівся, щоб підіпхнути його чимсь, якоюсь жердкою з плоту, та так і завмер над заметеним зрубом. Засніженим облогом від битого шляху пробиралися три темнаві постаті — поволі йшли проти вітру, угнувши голови і, мабуть, ступаючи слідами того, що йшов попереду. Вітер шалено мів од їхніх ніг снігом, несучи його через усе поле до соснячка, де на гостинці чорніли два легковички і коло них також ворушились люди. "Га-а, певно, там замело, там завжди замітає взимку, особливо край соснячка, навряд щоб там пройшли ті легковички", — подумав Петрик, зняв рукавицю, висякав носа. Тепер уже не було сумніву, що ті, здорожені з битого шляху, простували сюди, до хутора. Треба було зустрічати гостей.

Витягнувши з криниці легке, зі снігом, відро, Петрик сховався од вітру і трохи почекав, поки люди підійдуть до воріт подвір'я. Передній був уже близько — гарно цибав широким і сильним кроком, на його плечах чорнілася лискуча на морозі шкірянка, під пахвою він тримав такий самий чорний портфель і був показніший за інших поставою і, мабуть, молодшим за того, що йшов слідом. Вже біля воріт Петрик добре розгледів цього другого — то був середній на зріст чоловік у чорному бобриковому пальті й високій, пересипаній снігом каракулевій шапці, на його почервонілому од вітру обличчі видно було невеличкі підстрижені вусики. Третій був у довгій червоноармійській шинелі й шоломі з широкими опущеними вухами, підперезаний ременем з наганом, що в такт ходи теліпався з правого боку.

— Можна до вас, хазяїне? Трошки погрітися? — спитав передній, у шкірянці, підходячи до воріт.

— А чого ж ні! Така завія, воно звичайно, — сказав Петрик, міркуючи про себе, що це начальство, і, мабуть, немале: може, з області, а то й вище.

Він узявся за верх хвіртки, але відчинити її не зміг, вона лише трохи відхилилася в глибокому снігу, і троє захожих один за одним якось протислися на подвір'я. Потім він привів їх у сіни, де всі дружно загупали намерзлими чобітьми, оббиваючи сніг, і, коли відчинив двері до хати, із-за запони з якоюсь ганчіркою в руках вискочила Степанида і аж ойкнула, побачивши на порозі стількох незнайомих мужчин. Вона одразу ж шуснула назад у запічок. Якраз уже другий день там лежала хвора Феня: напав сильний кашель, була навіть гарячка, і вони не пустили її до школи — в таку завірюху брести до містечка за три кілометри не жарти. Федьо був здоровший і ходив, а вона лежала, сподіваючись на одужання. Поки Петрик порався по господарству, Степанида розпалила грубку, але в хаті було холоднувато і пахло димом, дрова розгорялись погано. Звісно, сира вільха, вона тліла й диміла, скупо даючи жару.

Петрик зачинив двері, гості трохи оговтались в хаті; найстарший, з вусиками, щоб струсити, зняв коло печі засніжену шапку, під якою виявилася лиса чи начисто виголена голова, й тихо сів на лаві, поклавши лікоть на ріжок столу. Збоку скромно присів військовий з наганом — цей шолома не зняв. А третій, що був у шкірянці, побачивши слабенький вогонь у грубці, одразу нахиливсь до неї, присів на низенький ослінчик.

— Е, погано горить, хазяйко! Чи мало трісок на розпал?

Із запічку вийшла Степанида, без хустки, але в своїй смушковій камізельці, стримано оглянула гостей.

— Де ж його взяти, розпалу? Сирі ось кладемо.

— Сирими недобре, — сказав незнайомий і штурхнув мокрі оцупки в грубці. — Сирі треба не так накладати. Не кліткою — шатром треба. Я цю науку колись у Сибіру пройшов... Розгориться, нікуди не дінеться.

Упоравшись із вільшаними ґудзаками, він причинив дверцята — не зовсім, а так, щоб лишалася щілинка, озирнувсь на Петрика, котрий скромно стояв при порозі.

— До колгоспу вступили, хазяїне? Чи одноосібник?

— Вступили, авжеж, — звично озвалася за господаря Степанида. — 3 першого дня ми...

— Ну і як? Заможний колгосп?

— Та де там заможний! Біднуватий колгосп.

— Удвох живете?

— Удвох. Та діток двоє. Синок до школи пішов, а доця прихворіла ось, кашляє.

Феня й справді закашляла в запічку, в хаті всі замовкли, прислухались. Той, що сидів біля столу, досі навіть не ворухнувся, тільки на Феньчин кашель повів чорною бровою, глянувши на запону з ряднини коло печі. Так само мовчазно-задумливо поглядав на Степаниду.

— Така негодиця, що простудитись не штука, — сказав од грубки той, у шкірянці. Він знову відчинив-дверцята і поштрикав вільховим патиком у вогонь, мабуть, пересуваючи дрова по-своєму.

— Атож, — легко підхопила Степанида. — Взуття, знаєте, негодяще. Валяночок немає, у драних гамашинах бігає, ноги простудила, тепер другий день гарячка, кашляє.

— Сільським дітям наука дається нелегко, — задумливо зауважив гість і повернув голене, з міцними щелепами обличчя до столу. — А таки вчаться. От що значить потяг до знань, до світла.

Петрик подумав, що, мабуть, тепер цей старший віком, а може, й посадою щось скаже, але він не сказав нічого, все мовчки сидів при столі, поглядаючи в грубку. На його обличчі лежала печать задумливої нерухомості, втоми та ще ніби якоїсь глибокої заклопотаності. Здавалось, його увага була спрямована кудись далеко, в якісь свої турботи, і в цій хаті його нічого не цікавило.

— Нічого, тітко, — бадьоріше сказав той, від грубки. — Виконаємо п'ятирічку — буде і взуття, і ще багато чого. Буде легше. А поки що треба працювати.

— Та ми ж працюємо. Стараємось. Не покладаючи рук. За панів так не робили.

— Нам рук покладати не можна. Світова буржуазія, вона пильно стежить. Покладемо — одразу й задушать.

— Що ж ми, не розуміємо? Але ж ось удягнутись нема в що. Колись-то льон був, а зараз весь льон здаси, а собі нічого. Аби хоч краму якого, дітям на свитинки, — почала скаржитись Степанида, либонь, уже зрозумівши, що перед нею — начальство, Петрикові те не сподобалось — ну нащо вона? Люди тільки-но до хати, а вона вже зі своїми клопотами. Не дасть і погрітись. Він поважно стояв коло дверей, думаючи, що захожі самі щось скажуть — лізти до них із запитаннями було, мабуть, негоже.

Але Степанида тим часом, видно, зовсім посміливішала і вже скаржилась на те, що досі не заплатили людям за вовну, здану заготовачеві, Смик уже втретє обіцяє, встановлює строки, а грошей чортма. Петрик аж поморщивсь із незручності — люди чужі, може, з Полоцька чи навіть із Вітебська, звідки їм знати тутешні порядки, якогось там Смика, уповноваженого заготовача. Лисий біля столу і далі сидів непорушно, навіть заплющивши очі од перевтоми чи, може, зігрівшись у хаті. Та, виявляється, слухав і чув усе, і коли Степанида сказала про гроші, розплющив очі й тихо гукнув тому, що сидів біля грубки:

— Запишіть...

Той розстебнув портфель і в синьому невеличкому зошиті написав кілька слів.

— І це...