Знак чотирьох - Сторінка 7
- Артур Конан Дойл -Поряд лежав видертий із записника аркушик паперу; на ньому було надряпано якісь слова. Холмс поглянув на нього й подав мені.
— Подивіться-но, — сказав він, промовисто піднявши брови.
У світлі ліхтаря я прочитав, здригнувшися з жаху: "Знак чотирьох".
— Що це означає, заради Бога? — спитав я.
— Це означає вбивство, — мовив він, нахилившись над небіжчиком. — Ага! Я так і сподівався. Погляньте-но!
Він показав на довгий, тонкий шпичак, що стримів у шкірі над вухом.
— Ніби шпичак якоїсь рослини, — зауважив я.
— Це справді шпичак рослини. Можете його вийняти. Тільки обережно, він отруєний.
Двома пальцями я витяг шпичак. Він подався дуже легко, майже не зоставивши на шкірі сліду. Тільки маленька цятка засохлої крові показувала місце уколу.
— Для мене все це — незбагненна таємниця, — мовив я. — І чимдалі вона стає загадковішою.
— Навпаки, — відповів Холмс, — вона з кожною хвилиною яснішає. Бракує лише кількох ланок, щоб відтворити цю пригоду цілком.
Ми майже забули про нашого товариша відтоді, як потрапили до кабінету. Він і досі стояв на дверях, заламуючи руки й бідкаючися, — правдивий образ страху. Раптом він шалено, відчайдушно закричав:
— Скарби зникли! Вони пограбували його! Ми витягли скарби через оту діру. Я допомагав йому! Я останній, хто бачив його живим! Я пішов звідти учора ввечері й чув, коли спускався сходами, як він замикав двері.
— О котрій годині це було?
— О десятій. А тепер він мертвий, сюди викличуть поліцію і мене запідозрять. О, я певен, що так і буде! Але ж ви так не думаєте, джентльмени? Ви не думаєте, звичайно, що це зробив я? Хіба я привіз би вас сюди, якби скоїв таке? О Господи! О Господи! Ні, я збожеволію!
Він заламував руки й тупотів ногами, трясучись, мов у лихоманці.
— Вам нема чого боятися, містере Шолто, — лагідно мовив Холмс, поплескавши його по плечу. — Послухайте моєї поради і їдьте до поліційної дільниці. Треба повідомити їх про те, що сталося. Обіцяйте допомагати їм, чим можете. А ми чекатимемо на вас тут.
Чоловічок скорився, ще й досі не оговтавшись, і ми почули, як він, спотикаючись у темряві, ступає сходами вниз.
6. Шерлок Холмс демонструє свій метод
— Отже, Ватсоне, — мовив Холмс, потираючи руки, — ми маємо півгодини. Використаймо їх якнайкраще. Як я вже сказав вам, ця справа цілком для мене зрозуміла, проте все-таки ми можемо й помилитися, довірившись надто вже очевидним фактам. Якою б простою пригода не здавалася, вона завжди може обернутись на складнішу.
— Простою?! — вигукнув я.
— Авжеж, — відповів він, наче професор-медик, що звертається до учнів. — Сядьте, будь ласка, отам у кутку, щоб ваші сліди не зашкодили розсліду. А тепер до роботи! Насамперед, як ці молодчики проникли сюди і як вибралися звідси? Двері з учорашнього вечора не відчинялися. А як щодо вікна? — Холмс підніс до вікна лампу, бурмочучи вголос свої міркування, але звертався радше до самого себе, ніж до мене. — Вікно зсередини взято на засувку. Рами дуже міцні. Немає жодного гачка. Спробуймо відчинити його. Поблизу нема ніяких ринв. Дах надто далеко. І все-таки людина пролізла сюди крізь вікно. Минулої ночі трохи дощило. Отут на підвіконні слід черевика. І ще якийсь дивний круглий слід; ось він знову — на підлозі, а ось — на столі. Погляньте-но, Ватсоне! Картина справді дуже чітка.
Я позирнув на круглі, виразні плями бруду на підлозі.
— Це слід не від черевика, — мовив я.
— Через те він і є таким важливим для нас. Це відбиток дерев’яної ноги. Бачите, отут, на підвіконні, слід важкого черевика з широкою металевою підковою, а поряд — знову слід дерев’янки.
— Людина на дерев’яній нозі?
— Атож. Але вона була тут не сама, а з дуже спритним помічником. Чи могли б ви залізти сюди по оцій стіні, докторе?
Я визирнув у відчинене вікно. Місяць і досі яскраво освітлював цей кут будинку. До землі було футів із шістдесят, і я ніде не міг побачити ані щербини, ані виїмки, куди можна було б поставити ногу.
— Ні, це неможливо, — відповів я.
— Без помічника — справді. Але уявіть собі, що нагорі є ваш приятель, який кинув вам оцей міцний мотузок, що лежить отам у кутку, прив’язавши один його кінець до великого гака в стіні. Отож, якщо ви спритна людина, то навіть із дерев’янкою залізете сюди. Потім, звичайно, ви так само спустилися б униз, ваш помічник витягнув би мотузок нагору, відв’язав би його від гака, зачинив би вікно на засувку, а сам подався б геть тим самим шляхом, що й потрапив сюди. А ось дещо дрібніша річ, — вів далі Холмс, показуючи на мотузок, — хоча наш друг на дерев’янці виявився добрим лазуном, але за фахом він не моряк. Руки його не звикли до канатів. Моя лупа виявила в кількох місцях сліди крові, надто на кінці мотузка, — отже, він злізав додолу так швидко, що пообдирав собі на руках шкіру.
— Це все дуже добре, — сказав я, — але справа нітрохи не стає зрозумілішою. Що то за таємничий приятель? І як він потрапив до кімнати?
— Так, приятель! — задумливо мовив Холмс. — І цей приятель — вельми прикметна особа. Завдяки йому ця справа стає з біса цікавою. Гадаю, що цей приятель додасть нову сторінку до історії злочинів у нашій країні — подібні випадки траплялись і раніше, тільки в Індії та ще, коли я добре пам’ятаю, в Сенеґамбії.
— Але як він усе-таки проліз сюди? — повторив я. — Двері зачинено, вікно надто високо. Може, крізь димар?
— Отвір у димарі замалий, — відповів він. — Я вже перевірив цей варіант.
— Тоді як? — не вгавав я.
— Ви просто не хочете скористатися моїм методом, — сказав Холмс, хитнувши головою. — Скільки разів я твердив вам: відкиньте все неможливе, і те, що зостанеться, буде правдою, хай навіть якою неймовірною. Ми знаємо, що він не міг потрапити сюди ні крізь двері, ні крізь вікно, ні крізь димар. Знаємо ми й те, що він не міг сховатися в кімнаті, бо тут нема де ховатися. То як він сюди потрапив?
— Крізь отвір у даху! — вигукнув я.
— Авжеж. Він міг потрапити сюди лише так. Якщо ви зробите ласку й посвітите мені, то ми перенесемо наші пошуки на горище — до схованки, де було знайдено скарби.
Він піднявся драбиною до стелі, вхопився обома руками за сволок і проліз в отвір. Потім, висунувши обличчя, — він, певно, ліг там долілиць, — простяг руку, взяв у мене лампу й тримав її, поки я ліз за ним.
Горище, на якому ми опинилися, було десять футів завдовжки і шість завширшки. Підлогою йому служили сволоки й тонка дерев’яна дранка з тиньком, отож ступати по цій підлозі слід було обережно. Дах був двоспадний і закінчувався невеличким шпилем. Тут не було жодних меблів, а підлогу вкривав товстий, багатолітній шар пилу.
— Ось, як бачите, — мовив Шерлок Холмс, поклавши руку на спадисту стіну. — Ось віконце, що веде на дах. Відчиніть його і ви опинитесь просто на даху, а дах, на щастя, досить пологий. Отаким чином незнайомець і потрапив до кімнати. Погляньмо, чи не залишив він іще якихось слідів по собі?
Він опустив лампу до підлоги, і я вдруге за ту ніч побачив на його обличчі здивований, пильний вираз. Придивившися до нього, я відчув, як шкіра моя береться морозом. Підлога була вкрита безліччю слідів босих ніг — виразних, ясних, але всі вони були чи не вдвічі менші за звичайні.
— Холмсе, — прошепотів я, — то це жахливе вбивство скоїла дитина?
Мій друг уже опанував себе.
— Правду кажучи, мене це теж спантеличило, — сказав він, — але все дуже просто. Мене підвела пам’ять — я з самого початку мав здогадатися, що то за сліди. Тут ми більш нічого не довідаємось. Ходімо вниз.
— То й що ж це, по-вашому, за сліди? — нетерпляче спитав я, коли ми сходили вниз до кімнати.
— Любий мій Ватсоне, проаналізуйте факти, — трохи роздратовано мовив Холмс. — Ви знаєте мої методи. Застосуйте їх, і вам цікаво буде порівняти наслідки.
— Але я тут нічого не можу зрозуміти, — відповів я.
— Скоро все зрозумієте, — кинув він неуважно. — Гадаю, що тут більш нема нічого цікавого, але все-таки подивімося ще раз.
Він швидко дістав з кишені лупу й рулетку і, притуливши свій довгий, тонкий ніс до самісінької підлоги, почав вимірювати, порівнювати й оглядати кожен дюйм; блискучі, глибокі його очі нагадували мені очі хижого птаха. Порухи його були швидкі, тихі, обережні, мов у собаки, що нанюхав слід. Я мимоволі подумав, яким страшним злочинцем він міг би стати, якби спрямував своє завзяття й талант не на захист закону, а проти нього. Оглядаючи горище, він увесь час щось бурмотів і нарешті гучно, радісно скрикнув:
— Оце вже пощастило! Це заощадить нам багато сил. Той незнайомець мав нещастя ступити в креозот. Погляньте-но, з правого боку цієї смердючої калюжки є маленький слід. Сулія з креозотом, як бачите, тріснула, і рідина витекла.
— Ну то й що? — спитав я.
— А те, що тепер ми неодмінно його спіймаємо, — відповів Холмс. — Я знаю собаку, що побіжить за цим слідом хоч на край світу. Якщо звичайний собака бігтиме за ним аж до самісіньких меж графства, то куди, по-вашому, забіжить спеціально натренований пес? Проста задача на потрійне правило, і відповідь дорівнює... Овва! А ось і повноважні представники закону.
Знизу долинула важка хода й грубі голоси, потім грюкнули двері.
— Поки вони йдуть сюди, — мовив Холмс, — торкніться руки й ноги цього бідолахи. Що ви відчуваєте?
— М’язи тверді, мов дерево, — відповів я.
— Отож. Їх звело страшною судомою, і це не проста судома. Чи на наводить вас на якусь думку ця гіпократівська, або сардонічна, як писали давніше, усмішка й ці задерев’янілі м’язи?
— Смерть спричинив якийсь сильний рослинний алкалоїд, — відповів я, — щось на зразок стрихніну, який викликає правець.
— Це перше, що спало мені на думку, коли я побачив те скривлене обличчя. Ступивши до кімнати, я одразу взявся шукати, чим було введено отруту. І знайшов, як ви бачили, шпичак, що ледве вколов шкіру. Ви, певно, помітили, що шпичак поранив ту частину голови, яка обернена до отвору в стелі, якщо сидіти, випроставшись у цьому кріслі. А тепер огляньмо сам шпичак.
Я обережно взяв шпичак і підніс до ліхтаря. Він був довгий, гострий і чорний; біля самого вістря блищала якась засохла густа рідина. Тупий кінець був довгастий і мав сліди ножа.
— Це від тутешньої рослини? — спитав Холмс.
— Ні, аж ніяк.
— Отож, спираючись на всі ці відомості, ви маєте дійти належного висновку.