Знак чотирьох - Сторінка 9

Індійські скарби, дивне креслення, знайдене серед Морстенових речей, дивовижна смерть майора Шолто, знайдення скарбів і негайне вбивство того, хто їх знайшов, загадкові обставини вбивства, сліди, незвичайна зброя, надряпані на папірці слова — ті самі, що й на кресленні капітана Морстена, — усе це був справжній лабіринт, у якому людина, що не мала здібностей мого друга, неодмінно заблукала б, утративши надію відшукати хоч якийсь ключ.

Вулиця Пінчин-Лейн виявилася рядом старих двоповерхових цегляних будинків у долішній частині Ламбету. Я довго й марно стукав у двері будинку номер три. Нарешті за віконницею блиснула свічка і з горішнього вікна визирнуло чиєсь обличчя.

— Геть, п’яний волоцюго! — долинуло звідти. — Якщо ти й далі гатитимеш у двері, я відімкну їх і випущу сорок трьох собак!

— Мені потрібен лише один, я по нього й приїхав, — відповів я.

— Геть! — горлав той самий голос. — У мене тут є гадюка в торбі. Якщо ти не заберешся, я кину її тобі на голову!

— Але ж мені потрібен собака! — вигукнув я.

— Годі вже балачок! — скрикнув містер Шерман. — Рахую до трьох. Коли скажу "три", кину на тебе гадюку!

— Містер Шерлок Холмс... — почав я, і ці слова справили на нього магічне враження; вікно негайно зачинилося, і двері за хвилину відімкнулися. Містер Шерман виявився довготелесим, худорлявим старим джентльменом у синіх окулярах, із сутулими плечима й жилавою шиєю.

— Друга містера Шерлока Холмса я завжди радий бачити, — мовив він. — Заходьте, сер. Не підходьте до борсука, він кусається. Який сором! Ти хочеш укусити цього джентльмена? — він звернувся до горностая, що просунув свою звірячу голівку між дротами клітки. — Не бійтеся цієї змії, сер, це просто мідянка. Вона не отруйна, і я випускаю її поповзати по кімнаті; вона чудово нищить жуків. Не гнівайтесь на мене за те, що я спочатку був трохи нечемний; ці дітлахи зовсім на мене напосілися — полюбляють стовбичити під моїми вікнами. Чого ж від мене хоче містер Шерлок Холмс, сер?

— Йому потрібен ваш собака.

— Он як! Йому потрібен Тобі!

— Так, саме Тобі.

— Тобі живе в сьомій клітці ліворуч.

Він поволі, зі свічкою в руці, пішов уздовж цього дивного звірячого містечка. В непевному, неясному світлі я помічав у кожному закутку блискучі, мерехтливі очі, що стежили за нами. Над нашими головами на бантинах сиділи поважні птахи; вони ліниво переступали з ноги на ногу, коли наші голоси тривожили їхню дрімоту.

Тобі виявився незграбним, кудлатим песиком з довгими вухами — покручем спанієля з біґлем; він був білий з бурими плямами й ходив смішним перевальцем. Трохи повагавшись, він узяв з моїх рук грудку цукру, яку подав мені старий натураліст, прийняв мене й без усяких труднощів побіг за мною до кеба. Годинник на єпископському палаці саме вибив третю, коли я вдруге опинився біля Пондишері-Лодж. Колишнього боксера Мак-Мердо, як я довідався, заарештували як спільника злочинця і разом з містером Шолто відпровадили до дільниці. Вузькі двері вартували двоє полісменів, але мене з собакою вони пропустили одразу, тільки-но я назвав ім’я свого друга-детектива.

Холмс стояв на порозі, засунувши руки в кишені й смокчучи свою люльку.

— О, ви привезли його! — мовив він. — Чудовий пес! Етелні Джонс уже пішов. Поки ви їздили, ми були свідками його невгамовного завзяття. Він заарештував не тільки нашого друга Тадеуса, а й охоронця, економку та індуса-служника. Тож тепер ми тут самі, крім сержанта в кабінеті нагорі. Залишіть собаку тут, і ходімо нагору.

Ми прив’язали Тобі до столу в передпокої й знову піднялися сходами. У кімнаті все було так само, як і раніше, лише тіло Бартолом’ю було накрите простирадлом. У кутку дрімав натомлений поліційний сержант.

— Дайте-но мені ваш ліхтар, сержанте, — попросив мій друг. — А тепер зав’яжіть іззаду оцей мотузок, щоб ліхтар висів у мене на грудях. Дякую. Черевики й шкарпетки я скину. Візьміть їх із собою вниз, Ватсоне. Я трохи попрацюю лазуном. Умочіть-но мій носовичок у креозот. Отак. А тепер підніміться на хвилинку зі мною на горище.

Ми знову пролізли в отвір. Холмс підніс ліхтар до слідів у поросі.

— Я хочу, щоб ви краще роздивились на ці сліди, — мовив він. — Чи помітили ви щось незвичайне в них?

— Це сліди дитини, — відповів я, — або маленької жінки.

— Судячи з їхнього розміру, так. І все?

— Більш начебто нічого — сліди як сліди.

— Аж ніяк. Погляньте-но сюди! Тут у поросі є відбиток правої ноги. А тепер я ступаю поряд своєю босою ногою. Де різниця?

— Ваші пальці притиснуті один до одного. А на іншому сліді вони всі стирчать нарізно.

— Отож. Це слід запам’ятати. А тепер підійдіть-но, будь ласка, до віконця й понюхайте підвіконня. Я зі своїм носовичком зостануся тут.

Я так і зробив — і раптом відчув сильні пахощі дьогтю.

— Ось куди він ступав, коли тікав. Якщо ви нанюхали його слід, то Тобі, гадаю, нанюхає й поготів. А тепер ідіть униз, одв’яжіть собаку — і навздогін за незнайомцем.

Коли я вийшов надвір, Шерлок Холмс був уже на даху, і я бачив, як він поволі лізе по ньому з ліхтарем, мов велетенський світляк. Ось він зник за димарями, несподівано з’явився знову й ще раз зник — почав, мабуть, спускатися з іншого боку даху. Я обійшов будинок і побачив, що він уже сидить на карнизі, біля ринви.

— То ви, Ватсоне? — крикнув він.

— Так.

— Ось де він ліз нагору. Що то чорне внизу?

— Бочка з водою.

— Накривка на ній є?

— Так.

— А драбини там нема?

— Нема.

— Хай йому біс! Тут і карк легко зламати. Але там, де проліз він, пролізу і я. Ця ринва, здається, досить міцна. Я вже лізу!

Почулося шаркотіння босих ніг, і світло ліхтаря поволі поповзло вниз стіною. Потім Холмс легенько скочив на накривку бочки, а звідти — на землю.

— Знайти його слід було просто, — сказав він, узуваючи черевики. — Там, де він ступав, черепиця зовсім розхиталась, і він поспіхом загубив оце. Мій діагноз підтверджується, як кажуть ваші колеги-лікарі.

Він простяг мені щось схоже на невеличкий гаманець, сплетений із кольорової соломки й прикрашений дешевим бісером. Зовні він трохи скидався на цигарницю. Всередині було півдюжини темних дерев’яних шпичаків, гострих з одного боку й закруглених з іншого, — таких самих, як той, що поранив Бартолом’ю Шолто.

— Диявольські шпичаки, — промовив Холмс. — Обережно, не пораньтеся. Я радий, що знайшов їх, бо навряд чи він має з собою ще. Тепер можна не боятися, що отакий шпичак проткне мені або вам шкіру. Я краще вже ладен дістати кулю з ґвинтівки. Чи готові ви до шестимильних перегонів, Ватсоне?

— Звичайно, — відповів я.

— Нога ваша подужає?

— О, так.

— Ходи сюди, Тобі! Ходи, песику! Нюхай, Тобі, нюхай! — Він підсунув носовичок з креозотом собаці під ніс; тварина, розставивши кудлаті ніжки й кумедно задерши вгору одне вухо, понюхала його, мов дегустатор, що смакує букет старого вина. Тоді Холмс кинув хустинку вбік, прив’язав грубий мотузок псові до нашийника і підвів його до бочки з водою. Пес одразу тонко, схвильовано загавкав, ткнувся носом у землю і, задерши хвіст, помчав так швидко, що аж напруживсь повідок, і ми щодуху кинулися за ним.

На сході поволі розвиднялось, і ми вже могли дещо роздивитися в холодних вранішніх сутінках. Великий, схожий на коробку будинок із чорними, порожніми вікнами й високими голими стінами височів позаду нас, сумний і мовчазний. Дорога наша пролягала крізь парк, між ямами й канавами, що перетинали його з усіх боків. Усе це місце з купами сміття й землі, з непідстриженими кущами, здавалося таким похмурим, покинутим, що дуже пасувало до трагедії, яка сталася тут нещодавно.

Добігши до огорожі, Тобі помчав уздовж стіни, жалісно скавулячи, аж поки не зупинився в кутку, затіненому молодим буком. Там, де сходилися стіни, кілька цеглин зсунулось і утворило щось на зразок сходів; біля нижнього краю вони були зовсім стерті, — це свідчило, що ними часто користувалися. Холмс поліз по них, узяв з моїх рук собаку і спустив його з того боку на землю.

— Тут є слід руки чоловіка на дерев’яній нозі, — сказав мій друг, коли я піднявся до нього. — Ось, гляньте: легенькі криваві плями на білій стіні. Яке щастя, що звечора не було дощу! Запах залишився на дорозі, незважаючи на те, що вони пройшли тут двадцять вісім годин тому.

Правду кажучи, в мене з’явилися сумніви, коли я подумав про той великий рух, який буває на Лондонському шосе. Проте сумніви ці швидко розвіялися. Тобі, ані хвилини не вагаючись, смішним перевальцем помчав уперед. Різкий дух креозоту переміг на дорозі всі інші пахощі.

— Тільки не думайте, — мовив Холмс, — що злочинці скоро опиняться в наших руках лише завдяки тому, що один з них випадково вмочив ногу в креозот. Я знаю про них уже стільки, що бачу кілька способів вислідити їх. Цей, звичайно ж, — найлегший, і не скористатися ним було б безглуздо, коли вже доля так усміхнулася нам. Проте саме через цей випадок наша пригода перестала бути тією маленькою загадкою, що здавалася нею спочатку. Отоді б вона справді принесла мені славу.

— Якої ще слави вам треба! — відповів я. — Можу вас запевнити, Холмсе, що я просто зачудований вашою роботою, а нинішній ваш успіх перевершив навіть справу Джеферсона Гоупа. Нинішня пригода здається мені глибшою, загадковішою. Поясніть, наприклад, як ви так достеменно змогли описати чоловіка на дерев’янці?

— О, любий мій друже! Це зовсім просто. І я кажу це не заради ефекту. Все тут видно неозброєним оком. Два офіцери з тюремної охорони дізналися про важливу таємницю — захований скарб. Англієць на ім’я Джонатан Смол намалював і передав їм карту місця, де лежить той скарб. Як ви пригадуєте, саме це ім’я ми бачили на карті з записника капітана Морстена. Від імені своїх товаришів він підписав його "Знак чотирьох". Скориставшись цією картою, офіцери, — а може, один із них, — дістали скарби й забрали їх до Англії, порушивши, як можна здогадатися, певну угоду, за якою ці скарби потрапили до їхніх рук. Чому ж тоді Джонатан Смол сам не забрав скарбів? Це теж зрозуміло. Карту датовано днем, коли Морстен постійно спілкувався з в’язнями. Виходить, що Джонатан Смол сам не міг забрати скарбів, бо сидів разом з товаришами в тюрмі.

— Але ж це просто здогад, — зауважив я.

— Це більше ніж здогад. Це єдине припущення, що пояснює всі факти.