Знедолені - Сторінка 101

Мабуть, добре вона вчинила, ця доблесна й незаплямлена шпага, коли вислизнула від нього і гнівно зникла в безвість. Либонь, вона передбачила майбутнє, передбачила заколот, війну у вуличних рівчаках, постріли з-поза куп вивернутої бруківки та з підвальних душників, удари, завдані в спину. Мабуть, повернувшись із полів Маренго та Фрідланда, ця шпага не хотіла йти на вулицю Шанврері. Маріус сказав собі, що якби вона була тепер із ним, якби він прийняв її в руки біля узголів’я умирущого батька, якби посмів узяти на цю битву, де французи битимуться з французами на вуличному перехресті, то, певно, вона обпекла б йому руки й запалахкотіла, як меч архангела! Яке щастя, сказав собі Маріус, що батькова шпага дісталась тандитникові! Хай вона краще іржавітиме в залізному брухті, ніж кривавитиме тіло вітчизни!

І Маріус гірко заплакав.

Це було жахливо. Але що ж йому робити? Жити без Козетти він не міг. Вона поїхала, і він мусить умерти. Хіба не дав він їй слова честі, що помре? А вона знала це — і поїхала; виходить, вона хоче, щоб Маріус помер. І, звичайно, вона зовсім не любить його, адже поїхала, не сказавши ні слова, не пославши листа, хоч знала його адресу. Тож навіщо тепер жити? А до того ж хіба міг він прийти сюди й відступити? Втекти від небезпеки! Покинути друзів, які чекають його! Які потребують його допомоги! Яких жменька проти цілої армії! Зрадити все зразу: кохання, дружбу, своє слово! Виправдати своє боягузтво патріотизмом! Ні-ні, ні в якому разі! Якби батьків привид був тут і побачив, що Маріус утікає, він ударив би його плазом шаблі і крикнув: "Іди, боягузе!"

Розшарпуваний суперечливими думками, юнак похнюпив голову.

Та раптом він знову підвів її. Коли ти дивишся в очі смерті, тобі відкривається істина, і перед внутрішнім зором Маріуса вулична війна зненацька постала зовсім в іншому світлі. Хоч сумніви досі терзали його, але на кожен він тепер знаходив відповідь.

Поміркуймо, чому це його батько мав би обуритись? Хіба не буває, що повстання підноситься до рівня благородного обов’язку? Хіба принизливо для сина полковника Понмерсі взяти участь у битві, яка ось-ось почнеться? Правда, тут боротьба точитиметься не за священну землю вітчизни, але за святу ідею. Батьківщина тужить — це так; але людство вітає повстання. Та й чи справді батьківщина тужить? Франція стікає кров’ю, зате торжествує свобода; а заради торжества свободи Франція забуде про свої рани.

І зрештою, що таке громадянська війна? Хіба є війна з чужоземцями? Хіба всяка війна між людьми — не війна між братами? Війна визначається тільки її метою. Немає ні війн із чужоземцями, ні війн громадянських; є тільки війни справедливі й несправедливі. Монархію теж можна вважати зовнішнім ворогом. Деспотизм порушує кордони справедливості так само, як вторгнення ворога порушує кордони географічні. Перемогти під Аустерліцом — великий подвиг; взяти Бастилію — грандіозний.

Отак міркуючи й досі вагаючись, пригнічений, але сповнений рішучості, Маріус оглядав неуважним поглядом відгороджений барикадою закутень вулиці. Повстанці розмовляли впівголоса, не рухаючись, і в цьому примарному спокої відчувалося напружене очікування близьких і грізних подій. Над ними, у слуховому віконці четвертого поверху, Маріус помітив якогось глядача, що начебто пильно спостерігав за всім. То був убитий Кабюком воротар. Здавалося, мертвий придивлявся тих, хто мав невдовзі померти. Від голови вбитого стікала аж до другого поверху цівка крові.

Книга тринадцята

Велич розпачу

1. Прапор. Дія перша

Усе ще ніхто не з’являвся. На Сен-Меррі видзвонило десяту. Анжольрас і Комбефер із карабінами в руках мовчки сиділи біля проходу при великій барикаді й дослухалися, намагаючись почути шурхіт кроків, хай який глухий і далекий.

Зненацька в похмурій тиші від вулиці Сен-Дені почувся дзвінкий і веселий голос; він виспівував на мотив старовинної народної пісні "Світить місяць" куплети, що кінчалися криком півня:

В сльозах мій ніс прегарний,

Розпух він — ого-го!

Пришли мені жандармів,

Приятелю Бюго.

На них шинелі сині

І шабля на боку.

Погомоню я з ними.

Ку-ку! Ку-ку-рі-ку!

Вони потиснули один одному руку.

— Це Гаврош, — сказав Анжольрас.

— Він попереджає нас, — додав Комбефер.

По безлюдній вулиці залопотіли прудкі ноги, і якесь створіння спритно, мов акробат, перелізло через перекинутий омнібус. Засапаний Гаврош стрибнув з барикади й вигукнув:

— Де моя рушниця? Вони йдуть!

Повстанців наче вдарило гальванічним струмом; почулося шарудіння рук, що намацували рушниці.

— Може, візьмеш мій карабін? — запитав Анжольрас.

— Я хочу велику рушницю, — відповів Гаврош.

І взяв рушницю Жавера.

Два вартові покинули свої спостережні пости й повернулися майже водночас із Гаврошем. Один стояв на чатах у кінці вулиці, другий — на Малій Жебрацькій. Той, хто вартував на вулиці Проповідників, залишився на посту — отже, з боку мостів та ринків ніхто не наближався.

Вулиця Шанврері, де у відблиску світла від смолоскипа, яке падало на прапор, можна було розгледіти лише кілька кругляків, здавалася величезними ворітьми, розчиненими в туман.

Кожен зайняв своє бойове місце.

Сорок три повстанці, серед них Анжольрас, Комбефер, Курфейрак, Боссюе, Жолі, Баорель і Гаврош, стояли навколішках за великою барикадою, тримаючи голови на рівні її гребеня й навівши рушниці та карабіни на вулицю — зосереджені, мовчазні, щохвилини готові відкрити вогонь. Шестеро бійців під командою Фейї з рушницями на прицілі стояли біля вікон на обох поверхах "Коринфа".

Так збігло кілька хвилин. Потім із боку Сен-Ле виразно почувся шурхіт розмірених кроків. Спочатку ледь чутний, він помалу перейшов у важкий лункий тупіт, що неухильно наближався. Можна було подумати, що то кам’яна хода страшної примарної статуї, чиє ім’я Легіон. Кроки наблизились і зупинились. Від кінця вулиці, здавалося, долинало дихання багатьох людей. Але нічого не було видно, тільки десь у глибині густої темряви мерехтіло безліч металевих нитей, тонких, як голки, і майже невидимих. То блищали багнети й цівки рушниць, тьмяно освітлені далеким відблиском смолоскипа.

На мить запала мовчанка, ніби обидві сторони вичікували. Та ось із глибини мороку чийсь зловісний голос — здавалося, то заговорила сама темрява, — викрикнув:

— Хто там?

Водночас почулося подзвякування рушниць — їх спускали з плечей.

Анжольрас відповів дзвінким і гордим голосом:

— Французька революція!

— Вогонь! — скомандував голос. Багряна блискавка освітила вулицю — так мовби відчинились і зразу зачинились дверці розпаленого горна.

Страхітливий гуркіт розколов повітря над барикадою. Червоний прапор упав. Залп був такий густий, що кулями зрізало держално — тобто дишель омнібуса. Рикошетом кулі повідскакували від карнизів і поранили кількох чоловік усередині барикади.

Цей перший залп справив жахливе враження і змусив замислитися найвідважніших. Стало очевидно, що їм доведеться мати справу принаймні з цілим полком.

— Товариші! — вигукнув Курфейрак. — Не марнуймо порох. Відкриємо вогонь тільки тоді, коли вони поткнуться у вулицю.

— А насамперед, — сказав Анжольрас, — треба підняти прапор!

І він узяв прапор, який упав просто йому під ноги.

За барикадою почувся стукіт шомполів у стволах. Військо знову заряджало рушниці.

— Хто підійме прапор над барикадою? — запитав Анжольрас.

Усі мовчали. Вийти на гребінь барикади, коли її знову взяли на приціл, означало певну смерть. Найхоробрішій людині важко винести собі смертний вирок. Навіть сам Анжольрас здригнувся.

— Ніхто не зголошується? — запитав він.

2. Прапор. Дія друга

З тієї миті, коли повстанці отаборилися біля "Коринфа" й почали будувати барикаду, ніхто більше не звертав уваги на Мабефа. Одначе старий не покинув загону. Він зайшов у шинок і сів за стойкою, на першому поверсі. Там він, так би мовити, цілком замкнувся в собі. Він не підводив голови і, здавалося, ні про що не думав. Курфейрак і ще дехто кілька разів підходили до нього, застерігали про небезпеку й радили йти додому, та він, либонь, нічого не чув. Його руки впиралися в коліна, а голова похилилась, начебто він заглядав у провалля. Коли всі побігли на свої бойові пости, в нижній залишилися тільки прив’язаний до стовпа Жавер, повстанець, який з оголеною шаблею стеріг бранця, і він, Мабеф. Гуркіт першого залпу пробудив старого із заціпеніння. Він рвучко підвівся, перетнув приміщення, й у ту мить, коли Анжольрас перепитав: "Ніхто не зголошується?", — усі побачили на порозі шинку дідуся Мабефа.

Його поява глибоко схвилювала повстанців. Залунали крики:

— Це той, хто голосував за страту короля! Член Конвенту! Представник народу!

Мабуть, старий Мабеф нічого не зрозумів із тих криків.

Він рушив прямо на Анжольраса — повстанці розступилися перед ним зі святобливим острахом, — вихопив у нього з рук прапор, і ось вісімдесятирічний дід, у якого трусилася голова, твердою ходою почав підійматися по східцях на барикаду. Ніхто не зважився ні зупинити його, ні підтримати — навіть Анжольрас відступив, приголомшений. Видовище було таке величне й похмуре, що всі закричали: "Геть шапки!" З кожною наступною сходинкою це сиве волосся, старече обличчя, лисе й зморшкувате чоло, ці запалі очі, напіврозтулений від подиву рот, немічна рука, що стискала червоний прапор, виступали з темряви, виростаючи в кривавому світлі смолоскипа, і, здавалося, то піднявся з могили привид Дев’яносто третього року зі знаменом революційного терору в руках.

Коли він ступив на останню сходинку, коли цей грізний, тремтячий привид випростався над купою уламків перед тисячею наведених на нього рушниць, уся барикада набула в темряві надприродного, грандіозного вигляду.

Запала мовчанка, яка буває тільки при спогляданні чуда.

У глибокій тиші старий махнув червоним прапором і вигукнув:

— Слава Революції! Хай живе Республіка! Братерство! Рівність! І смерть!

З темряви долинуло нерозбірливе бурмотіння, а тоді той самий громовий голос, який запитував: "Хто там?", крикнув:

– Ідіть геть!

Старий Мабеф, блідий, як мрець, з вогниками божевілля в очах, підняв прапор над головою і повторив:

— Хай живе Республіка!

— Вогонь! — скомандував голос.

Другий залп ураганом куль ударив по барикаді.

У старого підігнулись коліна, потім він знову випростався, впустив прапор і впав горілиць на бруківку, розкинувши руки.

З-під нього потекли рівчачки крові.