Знедолені - Сторінка 102

Бліде старече обличчя дивилось у небо.

Повстанців охопило надзвичайне хвилювання, яке змушує людину забувати навіть про небезпеку, й вони з шанобливим страхом наблизилися до вбитого.

— Що за люди ці вбивці короля! — сказав Анжольрас.

Курфейрак прошепотів йому на вухо:

— Я не хочу остуджувати захват, але тобі скажу. Його звати дідусь Мабеф, і він ніякий не вбивця короля. Досі він навіть здавався мені недоумкуватим, і я не знаю, що з ним сьогодні сталося.

— Голова недоумкуватого, а серце Брута, — відповів Анжольрас.

Потім він підвищив голос:

— Громадяни! Ви бачили, який приклад старі подають молодим. Ми вагались, а він зважився! Ми відступили перед небезпекою, а він пішов їй назустріч! Батьківщина має пишатися такими людьми. Він прожив довге життя й помер прекрасною смертю! А зараз занесімо його тіло в дім, і хай кожен захищає цього мертвого старого, як захищав би свого живого батька, — і тоді наша барикада стане неприступною!

Схвальний гомін був відповіддю на ці слова, й Анжольрас нахилився, підняв голову Мабефа й поцілував старого в чоло. Потім дуже обережно, ніби боявся завдати йому болю, скинув з нього сурдут, показав усім закривавлені дірки й мовив:

— Віднині ось наш прапор.

3. Гаврош даремно не взяв карабін Анжольраса

Старого Мабефа накрили чорною шаллю вдови Гюшлу. Шестеро чоловіків зробили зі своїх рушниць ноші, поклали на них труп і з урочистою повільністю віднесли його на стіл у нижній залі.

Заклопотані своєю священною і важливою справою, ці люди більш не думали про небезпеку, що їм загрожувала.

Один тільки малий Гаврош не покинув свого поста і стежив за вулицею. Раптом йому здалося, що якісь люди нечутно підкрадаються до барикади.

— Стережіться! — закричав він.

Курфейрак, Анжольрас, Жан Прувер, Комбефер, Баорель, Боссюе та всі інші безладною юрмою вибігли з шинку. А над барикадою вже густо виблискували леза багнетів. Високі муніципальні гвардійці, — хто перелазив через омнібус, а хто скориставшись проходом, — проникли всередину барикади. Гаврош відступав перед ними, проте не втікав.

То була критична мить. Як ото коли вода піднімається врівень із греблею і вже просочується крізь щілини. Ще секунда — і барикаду було б узято.

Баорель кинувся на першого гвардійця і вбив його пострілом упритул. Другий гвардієць заколов Баореля багнетом. Ще один повалив Курфейрака, який кричав: "До мене!" Найвищий серед гвардійців, справжній велет, наступав на Гавроша, виставивши перед собою багнет. Хлопчисько підняв своїми рученятами величезну Жаверову рушницю, прицілився у здоровила й натис на курок. Пострілу не пролунало. Жавер не зарядив рушниці. Гвардієць зареготав і підняв багнет.

Та перш ніж вістря багнета торкнулось Гавроша, рушниця випала в солдата з рук; чиясь куля влучила йому в лоб, і він упав навзнак. Друга куля пробила груди гвардійцеві, який насідав на Курфейрака, й повалила його на брук.

Це з’явився на барикаді Маріус.

4. Барило з порохом

Ховаючись за рогом вулички Мондетур, Маріус, охоплений сумнівами й ваганням, спостерігав за початком бою. Одначе він не зміг довго опиратися тому запаморочливому безумству, яке можна було б назвати "покликом безодні". Грізна небезпека, що нависла над барикадою, смерть старого Мабефа, — ця моторошна загадка, — убитий Баорель, крик Курфейрака: "До мене!", малий хлопець на краю загибелі, друзі, які потребували допомоги або помсти, — усе це розвіяло останні вагання Маріуса, і він кинувся в колотнечу з пістолетами в руках. Першим пострілом він урятував Гавроша, другим — Курфейрака.

Під гуркіт стрілянини, під крики поранених нападники видерлись на барикаду й піднялися над її гребенем по пояс. Солдати регулярної армії, муніципальні та національні гвардійці захопили вже дві третини барикади, але не стрибали вниз, ніби боялись якоїсь пастки, вони дивилися вниз у темряву, як дивляться в барліг левів. Світло смолоскипа освітлювало тільки багнети, хутряні шапки та стривожені, злі обличчя.

Маріус відкинув свої розряджені пістолети й був тепер неозброєний, але він помітив біля самих дверей шинку барило з порохом.

Коли він напівобернувся, дивлячись у той бік, якийсь солдат прицілився в нього. І в цю мить чиясь рука затулила дуло рушниці. То був хлопець у блузі робітника й у плисових штанях. Пролунав постріл, куля пробила руку й, можливо, влучила в того хлопця, бо він упав, але Маріуса не зачепила.

У густому диму Маріус тільки мигцем побачив спрямоване на нього рушничне дуло, а тоді руку, що затулила його. Він почув звук пострілу. Але в такі хвилини людина нездатна затримати на чомусь погляд — усе миготить і зникає перед її зором. Мовби ти летиш у провалля, і темрява навколо з кожною миттю густішає.

Захоплені зненацька, проте не налякані, повстанці знову стягли свої сили.

— Зачекайте! Не стріляйте навмання! — гукнув Анжольрас.

І справді, посеред безладдя перших хвилин вони могли поранити один одного. Більшість відступили до вікон на другому поверсі шинку, звідки було найзручніше стріляти в нападників. Найхоробріші на чолі з Анжольрасом, Курфейраком, Жаном Прувером і Комбефером відійшли до будинків у глибині вулиці й гордо стали віч-на-віч із солдатами та гвардійцями, які захопили гребінь барикади.

Усе це було зроблено з тією грізною неквапністю, що передує рукопашному бою. Супротивники цілилися одне в одного майже впритул. Досить було іскри, щоб спалахнуло полум’я. Офіцер у металевому нагруднику й еполетах простяг уперед шпагу й вигукнув:

— Здавайтеся!

— Вогонь! — відповів Анжольрас.

Два залпи вдарили водночас, і все зникло в задушливому пороховому диму, в якому повзали, стогнучи й умираючи, поранені.

Коли дим розвіявся, стало видно, що ряди супротивників з обох боків поріділи, але ніхто не відступив, і всі мовчки перезаряджали рушниці.

Зненацька пролунав гучний голос:

— Забирайтеся геть, а то я висаджу барикаду в повітря!

Маріус проскочив у двері шинку, взяв зі столу барило з порохом, потім у диму й досить густому тумані, що застилав обгороджений барикадами простір, непомітно прослизнув до кам’яної клітки, в яку був поміщений смолоскип. Схопити смолоскип, поставити на його місце барило з порохом, підкласти під нього кілька кругляків, — причому дно барила тут-таки продавилося, — усе це забрало в Маріуса не більше часу, ніж треба було, щоб нахилитись і випростатись. І тепер гвардійці, солдати та офіцери, з’юрмившись на протилежному кінці барикади, приголомшено дивились, як він із виразом фатальної рішучості підносив вогонь смолоскипа до розбитого барила з порохом і грізно кричав:

— Забирайтеся геть, а то я висаджу барикаду в повітря!

Маріус, який піднявся на барикаду після вісімдесятирічного діда, здавався видінням юної революції, що заступило привид революції старої.

— Висадиш барикаду? — запитав якийсь сержант. — І себе з нею?

– І себе з нею! — відповів Маріус.

Він наблизив смолоскип до барила з порохом.

Але на барикаді вже нікого не було. Покинувши вбитих і поранених, нападники безладною юрмою відкотилися в протилежний кінець вулиці й знову розтанули в нічній темряві.

Барикаду було звільнено.

5. Загибель поета Жана Прувера

Усі оточили Маріуса. Курфейрак кинувся йому на шию.

— Ти прийшов!

– І дуже вчасно! — сказав Комбефер.

— Ще б пак! — докинув Боссюе.

— Якби не ти, мене вже не було б на світі! — сказав Курфейрак.

— Без вас мене порішили б, — додав Гаврош.

Маріус запитав:

— Хто тут начальник?

— Ти, — відповів Анжольрас.

Протягом усього того дня мозок Маріуса палав, мов розпечене горно, а тепер у душі в нього мовби знявся вихор, що відносив його далі й далі від життя. Два осяйні місяці кохання, які раптово урвалися над цим проваллям, назавжди втрачена Козетта, барикада, старий Мабеф, що пішов на смерть в ім’я Республіки, він сам на чолі повстанців, — усе це здавалося Маріусові жахливим кошмаром. Він наче дивився драму власного життя, як ото глядач у театрі дивиться виставу, в якій нічого не розуміє.

Думки його були огорнуті таким туманом, що він навіть не помітив Жавера, прив’язаного до стовпа.

Тим часом нападники більше не з’являлися. Чути було, як солдати човгають ногами й ворушаться в кінці вулиці, проте вони не зважувалися знову атакувати цей неприступний редут — можливо, чекали наказу, а може, підкріплень. Повстанці виставили вартових; студенти медичного факультету почали перев’язувати поранених. З шинку повиносили всі столи, крім двох, залишених для корпії та патронів, і того, на якому лежав старий Мабеф; винесеними столами укріпили барикаду, а в нижній залі постелили матраци, зняті з ліжок вдови Гюшлу та служниць. На ті матраци поклали поранених. Ну, а бідолашні жінки, які жили в "Коринфі", кудись поховалися. Пізніше усіх трьох знайшли в льоху.

Сумна подія затьмарила радість визволеної барикади.

Коли зробили перекличку, то виявилося, що немає Жана Прувера. Його не знайшли ні серед поранених, ні серед убитих. Мабуть, він потрапив у полон.

— Вони взяли нашого друга, — сказав Комбефер Анжольрасові. — Зате в нас їхній агент. Тобі дуже потрібна смерть цього шпига?

— Так, — відповів Анжольрас. — Але життя Жана Прувера мені дорожче.

Ця розмова відбувалася в залі, біля Жаверового стовпа.

— От і гаразд, — сказав Комбефер. — Я прив’яжу до мого ціпка білу хустку й піду запропоную їм обміняти полонених.

— Слухай, — сказав Анжольрас, узявши Комбефера за лікоть.

У кінці вулиці почулося багатозначне клацання зброї.

— Слава Франції! Хай живе майбутнє! — вигукнув чийсь мужній голос.

Вони впізнали голос Прувера.

Спалахнула блискавка, і гримнув залп.

Знову запала тиша.

Анжольрас подивився на Жавера і сказав:

— Твої друзі самі тебе розстріляли.

6. Страдницька смерть після страдницького життя

Особливість таких вуличних війн у тому, що барикади завжди атакують у лоб; нападники остерігаються йти в обхід, боячись заглиблюватися в покручені вулички, де легко наразитися на засідку. Отож уся увага повстанців була прикута до великої барикади — саме там неминуче мала відновитись боротьба. Проте Маріус про всяк випадок вирішив оглянути й малу барикаду. Там не було нікого — тільки каганчик блимав посеред кругляків.

Переконавшись, що з боку вулички Мондетур усе спокійно, Маріус повертався назад, коли раптом хтось тихо покликав його в темряві:

— Пане Маріус!

Він здригнувся, бо впізнав голос, який дві години тому гукнув його крізь штахети з вулиці Плюме.

Але тепер той голос прошелестів, як зітхання.

Маріус оглянувся й не побачив нікого.