Знедолені - Сторінка 100

У всякому разі, по смерті Кабюка ніхто більше про Хапнигроша не чув. Він зник, не залишивши сліду; здавалося, він злився з невидимим. Хапнигріш жив тільки вночі, у темряві знайшов він і свій кінець.

Усі повстанці ще були під враженням цього трагічного суду, так швидко проведеного й завершеного, коли Курфейрак побачив на барикаді юнака, що вранці запитував його про Маріуса.

Той хлопчина, сміливий і безтурботний на вигляд, десь увечері повернувся, щоб знову приєднатися до повстанців.

Книга дванадцята

Маріус іде в ніч

1. Від вулиці Плюме до кварталу Сен-Дені

Голос у сутінках, який покликав Маріуса на барикаду, здався йому голосом провидіння. Він хотів померти — й ось нагода; він стукав у двері гробниці, й рука з темряви подала йому ключ від неї. Маріус відсунув розхитаний прут, вийшов із саду й сказав: "Ходімо!"

Божеволіючи від горя, переконаний, що вже не знати йому радості в житті після цих двох місяців сп’яніння молодістю й коханням, пригнічений безнадією й розпачем, він мав одне тільки бажання: якомога скоріше піти з життя.

Маріус мав при собі два Жаверові пістолети — отож він був озброєний.

Юнак, якого він мигцем побачив, уже десь зник.

З вулиці Плюме Маріус звернув на бульвар, перетнув міст Інвалідів, Єлисейські Поля, площу Людовика П’ятнадцятого і дістався до вулиці Ріволі. Крамниці там були відчинені, горів газ під аркадами, в кав’ярні "Летер" їли морозиво, в англійській кондитерській — пиріжки. Повз нього промчали чвалом кілька поштових карет.

Крізь пасаж Делорм Маріус вийшов на вулицю Сент-Оноре. Тут вітрини крамниць були замкнені, крамарі перемовлялися, стоячи біля прочинених дверей, сновигали перехожі, горіли вуличні ліхтарі, вікна будинків від другого поверху й вище світились, як звичайно. На площі Пале-Рояль стояла кавалерія.

Маріус пішов по вулиці Сент-Оноре. Що далі від площі Пале-Рояль, то менше було освітлених вікон. Крамниці стояли наглухо зачинені, вулиця ставала все темніша, а натовп густіший. Бо перехожі тепер зливалися в рухливий натовп. У цьому натовпі ніхто начебто не розмовляв, одначе звідти долинав глухий гомін. Неподалік фонтану Арбр-Сек стали траплятися "зборища" — групи нерухомих людей, що в потоці перехожих здавалися каменями посеред біжучої води.

На вході до вулиці Прувер натовп уже не рухався. То була масивна, щільна, майже непроникна брила з людей, які тісно збилися докупи й тихо гомоніли між собою. Тут не видно було ні сурдутів, ні круглих капелюхів. Робочі блузи, кашкети, скуйовджені голови й землисті обличчя. Ця юрма невиразно коливалась у нічному тумані. Її шепотіння мало хрипкий призвук затамованого гніву. Хоч усі стояли, чути було, як чавкають у грязюці ноги. За цією товщею людей, на вулицях Руль, Прувер і з протилежного кінця вулиці Сент-Оноре не світилася жодна шибка. Тільки тяглися ряди вуличних ліхтарів, зливаючись удалині з темрявою. На тих вулицях невиразно виднілися поставлені в піраміди рушниці, блищали багнети — там стояли бівуаком війська. Жоден цікавий не переходив тієї межі, де кінчався натовп і починалася армія.

Маріус ішов уперед із наполегливістю людини, яка вже нічого не сподівається від життя. Його покликали — і треба було йти. Він зумів пробратися крізь натовп, крізь бівуаки війська, обминути патрулів і вартових. Він зробив круг, звернув на вулицю Бетізі й попрямував до Центрального ринку. На розі вулиці Бурдонне ліхтарів уже не було.

Тепер Маріус опинився посеред якоїсь страшної пустки. Жодного перехожого, жодного солдата, жодного вогника. Безлюдна тиша, темрява. Моторошний, пронизливий холод. Увійти в таку вулицю — однаково, що увійти в підземелля.

Майже навпомацки Маріус рушив далі. Дійшовши до провулка, який здався йому вулицею Гончарною, він наштовхнувся на перекинутий віз. Маріус намацував ногами заглибини, калюжки води, вивернуті й накладені купами кругляки. То була почата й покинута барикада. Він переліз через ту перепону й пішов далі, знаходячи дорогу по вуличних тумбах та по стінах будинків. Попереду щось забіліло. Маріус наблизився й побачив двох білих коней — тих самих, яких уранці випряг з омнібуса Боссюе. Цілий день вони блукали вулицями і зрештою зупинилися тут.

Маріус проминув коней. Раптом звідкись із темряви гримнув постріл. Куля просвистіла в нього над головою й пробила мідний таз для гоління, що висів над дверима перукарні.

Постріл із рушниці був усе ж таки проявом життя. Далі Маріус уже не зустрічав жодних його ознак.

А проте він уперто йшов уперед.

2. Париж, побачений очима сови

Якби в той час створіння, наділене крильми кажана або сови, ширяло над Парижем, його очам відкрилася б похмура картина.

Весь старовинний квартал Центрального ринку, це місто в місті, перетнуте вулицями Сен-Дені та Сен-Мартен і тисячами дрібних вуличок та провулків, квартал, що його повстанці зробили своїм редутом, здався б тому крилатому створінню величезною чорною ямою, виритою посеред Парижа. Бо всі ліхтарі були там розбиті, всі вікна зачинені — отже, скрізь припинилося життя, гомін, рух. Невидимі дозори повстанців повсюди навели свій лад — нічний морок. Занурити невелике число бійців у безмежну темряву, помножити силу кожного на ті можливості, що їх ця темрява обіцяє, — такої вимушеної тактики дотримується кожне повстання. Коли в якомусь вікні загоралася свічка, туди влучала куля. Тому світло всюди погасло, в будинках панував страх, смуток, заціпеніння, на вулицях — якийсь священний жах. Не видно було ні вікон, ні димарів, ні дахів, ні тьмяних відблисків калюж та змоченої дощем бруківки. У тому згустку пітьми лиш де-не-де мріло невиразне світло, в якому проступали дивовижні ламані лінії, обриси химерних споруд: то були барикади. Усе інше здавалося озером темряви — туманним, гнітючим, могильним, — над яким похмурими силуетами бовваніли вежа Сен-Жак, церква Сен-Меррі та дві чи три інші будівлі, що їх ніч перетворила на величезних привидів.

А навколо цього пустельного й моторошного лабіринту, в тих кварталах, де не зовсім припинився вуличний рух і де світилися окремі ліхтарі, повітряний спостерігач міг би помітити металеве поблискування шабель і багнетів; там гуркотіли по бруківці колеса гармат, і з кожною хвилиною посилювався рух мовчазних батальйонів. Страшний пояс усе тугіше стягувався навколо збунтованих кварталів.

Обложені військами, вони мали тепер вигляд темної печери. Все там здавалося заснулим і нерухомим, кожна вулиця зустрічала людину суцільним мороком — мороком, сповненим причаєних небезпек, куди страшно увійти і в якому страшно сидіти. Ті, хто входив, тремтіли перед тими, хто на них чатував, а ті, хто чатував, — перед тими, хто мав з’явитися. За кожним рогом — невидимі бійці в засідках, невидимі пастки. Тут не випадало сподіватися на інше світло, крім спалаху рушничного пострілу, на іншу зустріч, крім раптової сутички зі смертю. Де? Коли? Як? Ніхто не знав. Але це було неминуче. Тут, у цьому місці, обраному для боротьби, уряд і повстанці, Національна гвардія і народ, буржуазія і заколотники мали зійтися навпомацки в смертельній сутичці. Загинути або вийти звідси переможцями — іншого виходу ні для тих, ні для тих не було.

Причому обидві сторони не поступалися одна одній в озлобленні, в затятій рішучості. Для одних іти вперед означало вмерти, але ніхто не думав відступати; для других лишатися — означало вмерти, але ніхто не думав утікати.

Необхідність вимагала, щоб завтра все скінчилося, щоб та або та сторона здобула перемогу, щоб повстання вилилось у революцію або на самому початку зазнало поразки. Уряд розумів це так само добре, як і заколотники. Звідси й глуха тривога, що зависла над огорнутим темрявою кварталом, де все мало вирішитися. Тут чути було лише один звук — звук розпачливий, як передсмертний стогін, погрозливий, мов прокляття — бамкіт дзвона Сен-Меррі. Важко уявити собі щось моторошніше, аніж той тужливий лемент у непроглядній пітьмі.

Як то часто буває, природа, здавалося, настроїлась у лад із намірами людей. Зірки зникли; важкі хмари затягли обрій. Чорне небо розстелилося над мертвими вулицями, як неозорий саван над величезною могилою.

3. Останній рубіж

Маріус дістався до Центрального ринку.

Там панувала ще моторошніша тиша і ще густіша темрява, ніж на сусідніх вулицях. Одначе якась червоняста заграва вимальовувала на чорному тлі дахи будинків, що загороджували вулицю Шанврері з боку церкви Сент— Есташ. То був відблиск смолоскипа, який горів на барикаді біля "Коринфа". Маріус попрямував на заграву. Так він вийшов до Бурякового ринку й побачив чорну горловину вулиці Проповідників. Він звернув у ту вулицю. Вартовий повстанців, що стояв з її протилежного кінця, не помітив його. Намагаючись ступати зовсім нечутно, Маріус дістався до крутого завороту вулички Мондетур, короткий відтинок якої був єдиним сполученням барикади із зовнішнім світом. Він висунув голову з-за рогу й подивився у вуличку.

Просто перед собою Маріус побачив відблиск світла на бруківці, тьмяні обриси шинку; трохи далі блимав каганець на якійсь безформній стіні, й сиділо навпочіпки кілька чоловіків з рушницями між колін. Усе це було туаз за десять від Маріуса.

Будинки з правого боку вулички ховали від нього частину шинку, велику барикаду й прапор над нею.

Маріусові лишилося ступити тільки один крок. Тоді нещасливий юнак сів на вуличну тумбу і став думати про свого батька.

Він думав про відважного полковника Понмерсі, про хороброго солдата, який за часів Республіки захищав кордони Франції, а за часів імператора дійшов до кордонів Азії; який бачив Геную, Александрію, Мілан, Турин, Мадрид, Відень, Дрезден, Берлін, Москву; який проливав кров на полях битви по всій Європі, — ту саму кров, що текла тепер у Маріусових жилах; який завчасно посивів, підкоряючись сам і підкоряючи інших суворій військовій дисципліні; який усе життя прожив у мундирі, в застебнутій портупеї, з еполетами на плечах, з почорнілою від порохового диму кокардою, з важкою каскою на голові, в польових бараках, у таборах, на бівуаках, у санітарних фургонах, — і який після двадцятьох років великих війн повернувся додому зі шрамом на обличчі, усміхнений, спокійний, чистий, як дитя, зробивши все для Франції й нічого супроти неї.

Маріус сказав собі, що ось настав і його час, що, за прикладом батька, і він повинен бути сміливим, безстрашним, завзятим, бігти назустріч кулям, підставляти груди під багнети, проливати свою кров, шукати ворога, шукати собі смерті, що й він скоро вийде на поле битви, і що це поле битви — вулиця, а війна, в якій він візьме участь, — війна громадянська.

Наче безодня розкрилась перед Маріусом, і він затремтів із голови до ніг.

Він подумав, що, мабуть, дарма так гірко жалкував за батьковою шпагою, яку дід продав тандитникові.