Знедолені - Сторінка 119

Вода в річці після дощів піднялася.

Місце, де стояв Жавер, було, як пригадуємо, над бистриною Сени, якраз над водовертю.

Жавер нахилив голову й глянув униз. У чорноту. Він там не розгледів нічого. Шуміла вода, але річки не було видно. Час від часу в запаморочливій глибині спалахував і звивався мерехтливий вогник, бо навіть у найтемніші ночі вода має властивість уловлювати світло й відбивати його іскристими змійками. Та вогник гаснув, і все знову тонуло в мороці. Так наче внизу розверзалася нескінченність. Прямовисна стіна набережної, зливаючись із туманом і темрявою, обривалась у те провалля.

Нічого не було видно, але від води віяло холодом і слабким запахом мокрого каміння. З глибини чувся грізний подих безодні. Бурхлива невидима річка, моторошний шепіт хвиль, похмурі громаддя мостових арок, манлива глибінь чорної порожнечі…

Кілька хвилин Жавер стояв нерухомо, втупившись у розкриті ворота ночі; з якоюсь пильною увагою вдивлявся він у невидиме. Вода вирувала й шуміла. Зненацька Жавер скинув капелюха й поклав на парапет. А через мить висока чорна тінь, яку пізній перехожий міг здалеку прийняти за привид, стала на парапеті, нахилилась над Сеною, потім випросталась і впала у темряву. Пролунав глухий сплеск, і одна тільки ніч бачила, як корчилась у судорогах ця темна постать, зникаючи під водою.

Книга четверта

Онук і дід

1. Тут читач знову побачить дерево з цинковою пластинкою

Через якийсь час після описаних подій уже знайомий нам дорожній робітник Довбня пережив велике хвилювання.

Довбня, як ми пам’ятаємо, займався різними справами — так само й темними. Він не тільки розбивав каміння, а й грабував подорожніх на великій дорозі. Цей копач і злодій мав одну потаємну мрію: він вірив, що в Монфермейському лісі заховано скарб, і сподівався викопати десь під деревом скриню з грішми. А в чеканні того щасливого дня він не гребував нишпорити в чужих кишенях.

Одначе тепер він тримався обережно. Його, як ми пам’ятаємо, заарештували разом з іншими в Жондретовому барлозі. Іноді й вада може стати в пригоді: Довбню врятувало пияцтво. Ніхто так і не міг з’ясувати, грабіжник він чи потерпілий. Оскільки встановили, що в ту ніч він був п’яний без тями, його відпустили на волю. Він повернувся на ту саму дорожню дільницю між Ганьї та Ланьї і знову заходився бити щебінь, трохи охолонувши до злодійського ремесла, яке мало не згубило його, і ще дужче приохотившись до випивки, що визволила його з халепи.

Якось удосвіта він ішов на роботу й помітив далеко в заростях чоловіка, що видався йому знайомим, хоч він і побачив його зі спини.

Так і не збагнувши, хто б то міг бути, Довбня згадав про скарб і про те, як багато років тому його охопило не менше хвилювання, коли він побачив у лісі одного свого "знайомця".

"А що як це він?" — промайнуло в нього у голові.

Міркуючи, Довбня опустив голову, а коли підвів погляд, перед ним нікого вже не було. Незнайомець зник у хащах і у вранішньому тумані.

— А, чорт! — вигукнув Довбня. — Недарма той гуляка так рано вибрався на прогулянку. Я з’ясую, чого йому треба в моєму лісі!

Він схопив свою гостру кирку й пробурчав:

— Згодиться й у землі поколупатись, і людину колупнути.

І подався крізь хащі слідом за незнайомцем.

Не встиг він ступити й сотні кроків, як почало розвиднятися. То там, то там виднілися сліди на піску, потолочена трава, притоптаний верес, зігнуті гілки, які повільно розпрямлялися. Він ішов по цьому сліду, потім згубив його. Минав час. Вибравшись на пагорбок, Довбня вирішив залізти на дерево й розглянутись навкруги. Він був хоч і старий, але спритний, тож швидко здерся на високий бук.

І недарма. Оглядаючи ліс, Довбня знову побачив незнайомця — там, де починалася непрохідна гущавина.

Тільки-но він помітив його, як тут-таки згубив з очей. Незнайомець пробрався на далеку галявину, сховану за деревами, яку Довбня знав, бо запримітив там біля купи каміння хворий каштан із цинковою латкою на пошкодженій корі.

Зраділий Довбня майже скотився з дерева. Барліг він виявив, лишалося вполювати звіра. Мабуть, там-таки був і омріяний скарб.

Але дістатися до галявини було непросто. Звивистими стежками довелося б іти добру чверть години. Довбня вирішив податися навпростець, і припустився непоправної помилки.

Він мусив зчепитися з гостролистом, з кропивою, з глодом, з шипшиною, з будяками, із сердитою ожиною.

Долаючи яр, йому довелося брьохати по воді.

Аж через сорок хвилин дістався він до галявини — подряпаний, спітнілий, мокрий, засапаний, розлючений.

На галявині нікого не було.

Незнайомець зник у лісі. Куди він пішов? У якому напрямку? Вгадати було неможливо.

Та ось що вразило Довбню в саме серце. За купою каміння, біля дерева з цинковою пластинкою він побачив купу щойно накиданої землі, глибоку яму і забутий або покинутий заступ.

Яма була порожня.

— Пограбували! — закричав Довбня, погрожуючи обома кулаками в простір, невідомо кому.

2. Маріус ставить свої умови

Маріус довго перебував між життям і смертю. Внаслідок серйозного струсу мозку від поранень у голову він кілька тижнів метався в гарячці й марив, весь час повторюючи ім’я Козетти. Деякі рани гноїлися, і під впливом певних атмосферних умов це могло перейти в гангрену. Тому лікаря тривожила будь-яка зміна погоди. "Головне, щоб хворий не хвилювався", — раз у раз повторював він. Поки Маріусові загрожувала небезпека, старий Жільнорман не відходив від узголів’я онука і так само перебував між життям і смертю.

Щодня, а то й двічі на день добре вдягнений сивий добродій приходив довідатися про самопочуття хворого й залишав для перев’язок товстий пакет корпії.

Нарешті 7 вересня, рівно через три місяці після тієї жахливої ночі, коли Маріуса принесли в дім Жільнормана, лікар оголосив, що більше не боїться за його життя. Почалося одужання. Одначе зламана ключиця досі не зрослась, і Маріус мусив ще два місяці пролежати напівсидячи на кушетці.

А втім, тривала хвороба й повільне одужування врятували Маріуса від переслідувань влади. У Франції будь-який гнів, навіть громадський, не триває довше, ніж півроку. За тодішніх суспільних умов участь у заколотах була таким звичним явищем, що на це мимоволі дивилися крізь пальці. Отож, крім узятих у полон на полі бою, військові трибунали не стали притягати до відповідальності нікого, й Маріусові дали спокій.

Старий Жільнорман пережив усі муки розпачу. Він звелів поставити своє велике крісло біля Маріусового ліжка. Він вимагав, щоб дочка використовувала на компреси й бинти найкращу білизну, яка була в домі. Він щодня розпитував лікаря про одне й те саме.

Того дня, коли лікар оголосив, що Маріус поза небезпекою, старий нестямився від щастя. На радощах він подарував воротареві три луїдори. Увечері в своїй спальні він протанцював гавот, наспівуючи в такт веселу пісеньку. Потім став навколішки на стілець, і Баскові, що підглядав за господарем крізь прочинені двері, вчулося, ніби він молиться.

Доти Жільнорман не вірував у Бога.

Чим очевидніше ставало, що Маріус одужує, тим навіженішим робився старий. Він бігав по сходах і поривався садовити на коліна Ніколетту. Він називав Маріуса "паном бароном" і кричав: "Хай живе республіка!" Він не відводив очей від онука, коли того годували. Він був задоволений, веселий, щасливий, він навіть помолодшав.

Про Маріуса піклувалися, його доглядали, годували й перев’язували, а він тим часом думав тільки про одне: про Козетту. Він не знав, що з нею сталося; події на вулиці Шанврері поставали перед ним, наче в тумані; перед його внутрішнім зором миготіли невиразні тіні — Епоніна, Гаврош, Мабеф, усі його друзі, оповиті зловісним пороховим димом; дивна поява Фошлевана посеред тієї кривавої битви здавалася йому нез’ясовною загадкою; не розумів він також, чому лишився живий, не знав, хто його врятував, і ніхто не міг йому цього сказати; Маріуса привезли у фіакрі на вулицю Сестер Голгофи — от усе, що було відомо; минуле, теперішнє, майбутнє наче потонуло в густому тумані, але в тому непроглядному тумані горів один ясний вогник — його непохитне бажання відшукати Козетту. Без неї він не мислив життя і твердо вирішив, що ніхто не змусить його жити, не повернувши йому втраченого раю.

Відзначмо одну обставину: дідові турботи й ніжність анітрохи не розчулили Маріуса. Він тримався холодно. Жільнорман марно розтрачував свої запобігливі старечі усмішки. Маріус переконував себе, що все добре, поки він мовчить і підкоряється; але варто йому заговорити про Козетту, і дід покаже своє справжнє обличчя. Знову посиплеться град насмішок, почнуться балачки про суспільну нерівність, про камінь на шиї, і зрештою дід рішуче йому відмовить. Маріус заздалегідь весь напружувався.

А потім, у міру того, як він повертався до життя, в пам’яті зринали давні образи, відкривалися старі рани, і між дідом та онуком знову поставав полковник Понмерсі. Маріус казав собі, що немає жодних підстав сподіватися доброго вчинку від людини, яка була жорстока й несправедлива до його батька. І разом з одужанням у ньому зростала неприязнь до діда. Старий терпів це з лагідним смиренням.

Жільнорман відзначив подумки, що Маріус, відтоді як прийшов до тями, жодного разу не назвав його батьком. Правда, не називав і "добродієм", умисне уникаючи будь-якого звертання.

Явно наближалася криза.

Як то завжди буває в подібних випадках, Маріус випробував сили в дрібній сутичці, перш ніж розпочати вирішальну битву. Одного ранку Жільнорман непоштиво висловився про Конвент і дав роялістську характеристику Дантонові, Сен-Жюстові й Робесп’єрові.

— Люди дев’яносто третього року були титанами, — суворо відрубав Маріус.

Старий замовк і до самого вечора не зронив ні слова.

Маріус пам’ятав колишню дідову непохитність і сприйняв цю мовчанку за стриманий гнів. Він передбачав запеклу боротьбу й готувався до неминучої битви, твердо вирішивши, що в разі відмови позриває з себе бинти, знову зламає собі ключицю, роз’ятрить ще незагоєні рани і відмовиться від їжі. Він або здобуде Козетту, або помре.

З похмурою терплячістю хворого він став чекати слушної миті.

Така мить настала.

Якось старий нахилився до Маріуса й лагідно сказав:

— Я б тобі порадив більше їсти м’яса, мій хлопчику. Смажена камбала — чудова страва на початку одужання, але щоб поставити хворого на ноги, потрібна добра котлета.

Маріус, до якого майже повернулися сили, зібрав їх докупи, сів на своєму ложі, сперся зціпленими кулаками на постіль і, втупившись у діда грізним поглядом, заявив:

— З цього приводу я хочу сказати вам одну річ.

— Яку?

— Я маю намір одружитися.

— Це передбачено, — сказав дід і зайшовся сміхом.

— Як передбачено?

— А так.