Знедолені - Сторінка 121

"А й справді, — подумав Жан Вальжан. — Якщо він відпустив мене на волю, то, либонь, був уже несповна розуму".

5. Два старі, кожен по-своєму, роблять усе, щоб Козетта була щаслива

Усе було приготовлено до весілля. За порадою лікаря, до якого звернулися, воно могло відбутися в лютому. Стояв грудень. Минуло кілька чудових тижнів нічим не затьмареного щастя.

Дід був чи не найщасливіший з усіх. Він по чверть години не відводив погляду від Козетти.

— Красунечка! — вигукував він. — І така лагідна, така добра! Найчарівніша дівчина з усіх, які мені стрічалися в житті!

Козетта й Маріус з могили потрапили просто в рай.

— Ти що-небудь розумієш? — запитував Маріус.

— Ні, — відповідала Козетта, — але мені здається, що сам Господь дивиться на нас із високості.

Жан Вальжан усе зробив, усе залагодив, усунув усі перешкоди. Він квапився назустріч щастю Козетти з не меншим нетерпінням і, здавалося, з не меншою радістю, ніж сама Козетта.

Бувши колись мером, Жан Вальжан зумів вирішити одне дражливе питання, таємниця якого була відома тільки йому, — питання про походження Козетти. Сказати правду — а чи не завадить це шлюбові? Жан Вальжан звільнив Козетту від труднощів. Він вигадав для неї рідню з покійників — найкращий спосіб уникнути непорозумінь. Мовляв, з усієї родини залишилась одна Козетта. Вона доводиться дочкою не йому, а іншому Фошлеванові. Брати Фошлевани працювали садівниками в монастирі Малий Пікпюс. Добрі черниці, мало схильні цікавитися питаннями батьківства, ніколи до пуття не знали, котрому з двох Фошлеванів доводилася дочкою мала Козетта, й охоче підтвердили все, що від них вимагалося. Склали нотаріальний акт, і Козетта законно стала йменуватися панною Єфразі Фошлеван. Вона була оголошена круглою сиротою. Жан Вальжан улаштував так, що став називатися опікуном Козетти, а Жільнорман — її другим опікуном.

Щодо п’ятисот вісімдесяти чотирьох тисяч франків, то їх нібито відписала Козетті по заповіту особа, яка захотіла лишитися невідомою. Гроші мали бути вручені по досягненні повноліття або при вступі в шлюб.

Козетта довідалася, що вона не рідна дочка старому, якого так довго називала батьком. В інший час це відкриття її глибоко засмутило б, але навколо було стільки радості, що воно лиш ненадовго, швидкоплинною хмаркою торкнулось її душі. Вона мала тепер Маріуса. Приходить молодий, і старого забувають — таке життя.

Крім того, Козетта змалку звикла, що її оточують таємниці, й, по суті, завжди була готова до несподіванок.

Одначе вона й далі називала Жана Вальжана батьком.

Козетта була в захваті від старого Жільнормана. Поки Жан Вальжан створював для Козетти міцне суспільне становище й намагався юридично закріпити за нею п’ятсот вісімдесят чотири тисячі франків, Жільнорман клопотався про її весільне вбрання. Він подарував Козетті сукню з бельгійського гіпюру, що належала його бабусі.

— Моди повертаються, — казав він, — і на старості бачу, що дівчата вдягаються так само, як одягалися старі жінки за мого дитинства.

Він спустошував статечні пузаті комоди, покриті коромандельським лаком, що їх не відчиняли багато років. Із гуркотом висував шухляди, наповнені сукнями всіх його дружин, коханок та бабусь. Китайський шовк, камка, кольорові муари, сукні з важкого мерехтливого турського шовку, індійські хустинки, гаптовані золотом, що не тьмяніє від прання, генуезькі та алансонські мережива, старовинні золоті прикраси, бонбоньєрки зі слонової кості, оздоблені вишуканими барельєфами батальних сцен, — усім цим він щедро обдаровував Козетту. Безтямно закохана в Маріуса, розчулена увагою старого Жільнормана, Козетта мріяла про безмежне щастя посеред оксамиту й атласу. Душа її підносилась у небеса на крилах із найтонших мережив.

Тітка Жільнорман спостерігала за всім цим із притаманним їй незворушним спокоєм. Батько звик так мало зважати на неї, що навіть не спитався її думки, даючи згоду на шлюб Маріуса. Попри свою овечу покірливість, вона була цим неабияк ображена і сказала собі: "Батько вирішив питання про шлюб без мене. Ну що ж, тоді я вирішу питання про спадщину без його участі". І справді, вона була багата, а батько ні. Вельми ймовірно, що якби молодята бідували, вона так і залишила б їх у вбогості. Але Козеттині півмільйона припали тітці до смаку, і їй стало очевидно, що вона повинна залишити свій статок цим молодятам — саме тому, що вони більше не мали в ньому потреби.

Було домовлено, що юне подружжя оселиться в діда. Жільнорман неодмінно хотів віддати їм свою спальню — найкращу кімнату в домі. Він прикрасив її безліччю старовинних вишуканих дрібничок і звелів розписати там стелю й оббити стіни дивовижною матерією з оксамитовими квітами на золотому атласному тлі.

Бібліотеку старого Жільнормана переобладнали на приймальний кабінет; щоб увійти до адвокатського стану, Маріусові, як пам’ятаємо, такий кабінет був потрібен.

6. Страшні сни впереміш зі щасливою явою

Закохані зустрічалися щодня. Козетта приходила в супроводі Фошлевана. "Де це бачено, — бурчала стара панна Жільнорман, — щоб наречена сама з’являлася в дім жениха й напрошувалася на залицяння". Але це увійшло в звичай, бо Маріус одужував повільно, та й крісла в домі на вулиці Сестер Голгофи були зручніші для інтимних розмов, ніж грубі стільці на вулиці Озброєної людини. Маріус і Фошлеван бачились, але не розмовляли. Тільки іноді траплялося їм перекинутись кількома словами, крім звичайних "так" або "ні". Маріус при цьому відзначив, що Фошлеван висловлює свої думки добре і навіть високим стилем. Проте чогось йому бракувало. В чомусь Фошлеван поступався світській людині, а в чомусь переважав її.

У глибині душі Маріус звертався з багатьма німими запитаннями до Фошлевана, який ставився до нього з незмінною, проте холодною доброзичливістю. Іноді він сумнівався, чи не зраджує його пам’ять. За чотири місяці агонії в його спогадах утворився чорний провал. Він навіть сумнівався, чи справді бачив Фошлевана — такого поважного і спокійного чоловіка — на барикаді.

А втім, то була не єдина загадка, яку залишили в його пам’яті невиразні видіння минулого. Іноді Маріус затуляв обличчя руками, і тривожні привиди миготіли в його затуманеному мозкові. Він знову бачив, як падає Мабеф, чув, як Гаврош виспівує під картеччю свої пісеньки, відчував на губах холодний лоб Епоніни; Анжольрас, Курфейрак, Жан Прувер, Комбефер, Боссюе, Грантер — усі його друзі поставали перед ним, як живі, а потім зникали. Всі ці дорогі його серцю люди — хоробрі, зворушливі й трагічні — чи існували вони насправді, чи тільки примарилися йому? Усе заволокло димом повстання. У нього паморочилась голова на думку, що їхні життя згасли безповоротно. Обвал усіх затягнув у чорну безодню, крім нього одного.

А він сам, хіба лишився він колишнім Маріусом? Він був убогий, а став багатий; він, усіма покинутий, має тепер родину, він, зневірений, одружується з Козеттою. Іноді йому здавалося, що він упав у могилу й піднявся звідти. А інші так і залишилися в тій чорній ямі, потойбіч життя. Раз у раз тіні минулого наче оживали й обступали Маріуса, і йому ставало дуже тяжко; тоді він думав про Козетту й заспокоювався; тільки це велике щастя могло стерти спогади про трагічну катастрофу.

Дивлячись на поважного чоловіка, який сидів у плоті й крові поруч із Козеттою, Маріус ніяк не міг повірити, що це той самий Фошлеван із барикади. Той, певно, йому примарився.

Одного тільки разу Маріус зробив спробу якось прояснити цю таємницю. Він навів розмову на вулицю Шанврері й, обернувшись до Фошлевана, запитав:

— Адже ви добре знаєте цю вулицю?

— Яку?

— Вулицю Шанврері.

— Уперше чую таку назву, — спокійно відповів Фошлеван.

Відповідь, що стосувалася, власне, назви, а не самої вулиці, здалася Маріусові переконливішою, ніж була насправді.

"Отже, це галюцинація, — подумав він. — Я просто бачив когось дуже схожого на Фошлевана".

7. Двоє людей, яких Маріус був неспроможний знайти

Любовні чари не відвернули Маріусової уваги від інших турбот.

Він хотів розшукати двох людей, яким був дуже зобов’язаний: одному — за батька, другому — за самого себе.

Ішлося про Тенардьє і про незнайомця, що приніс пораненого Маріуса в дім Жільнормана.

Маріус неодмінно хотів знайти цих людей. Він боявся, що його майбутнє щастя буде неповним, якщо він не розквитається з минулим і не заплатить свій борг честі.

Хай Тенардьє був злочинцем — це анітрохи не применшувало того факту, що він урятував полковника Понмерсі. Адже Маріус не знав, які дивні обставини пов’язували з Тенардьє його батька, що був зобов’язаний мародерові життям, проте аж ніяк не вдячністю.

Жодному з приватних агентів, найнятих Маріусом, не пощастило натрапити на слід Тенардьє. Він наче крізь землю провалився. Його дружина померла у в’язниці під час слідства. Сам Тенардьє та його дочка Азельма, єдині, хто лишився живий із тієї злощасної родини, знову провалились у темряву. Бездонна трясовина суспільного небуття нечутно зімкнулася над цими двома істотами, й на поверхні не лишилося навіть брижів.

Дружина Тенардьє померла, Довбню визнали непричетним до справи, Хапнигріш зник, головні обвинувачувані втекли з в’язниці, й темна історія із засідкою в халабуді Горбо так і лишилась майже нез’ясованою. Суд присяжних мусив задовольнитися двома другорядними учасниками злочину: один із них був Крюк, він же Весняник, він же Гнус, другий — Півліара, він же Два-Мільярди; обом дали по десять років каторги. Їхніх зниклих спільників заочно засудили на довічні примусові роботи, а Тенардьє як головному винуватцеві й заводієві винесли — теж заочно — смертний вирок.

Засуджений до страти, Тенардьє, боячись бути спійманим, ховався усе глибше й глибше в непроглядний морок суспільного дна.

Пошуки незнайомця, що врятував Маріуса, спершу дали деякі наслідки, але потім зайшли в глухий кут. Пощастило знайти фіакр, який привіз пораненого на вулицю Сестер Голгофи. Візник розповів, що 6 червня за наказом агента поліції він із третьої години дня й до смерку "простовбичив" на набережній Єлисейських Полів над виходом Головної клоаки; десь о дев’ятій вечора ґратчасті дверці водостоку розчинились, і звідти вийшов чоловік, який ніс на плечах мерця; тоді агент поліції, що стежив за виходом, заарештував живого й захопив мертвого; за наказом агента він, візник, забрав усю ту "публіку" у свій фіакр; вони поїхали на вулицю Сестер Голгофи і залишили там покійника; то був Маріус, і він, візник, упізнає його, хоча, слава богу, "покійник" тепер живий; ну, а потім ті двоє знову сіли в карету, і він стьобнув коней; за кілька кроків від Архіву йому звеліли зупинитися; там, просто на вулиці, з ним розплатились, і поліціант кудись повів того другого; оце й усе, що йому відомо, та й ніч була дуже темна.

Сам Маріус, як ми вже згадували, пам’ятав тільки, що чиясь дужа рука підхопила його в ту мить, коли він падав навзнак на барикаді; далі все згасло в його свідомості.