Знедолені - Сторінка 123

Мене дратує старий.

— Чого це тебе дратують старі? Ти ж не дівчина.

— Він сидить у тарадайці молодої.

— То й хай собі сидить.

— Отже, він — батько.

— Батько, так батько.

— Послухай-но, я можу з’являтися на люди тільки в масці. А завтра масок уже не носитимуть. Доведеться заповзти у свою нору. А ти вільна.

— Ну й чого ти від мене хочеш?

— Спробуй довідатися, куди поїде весілля. Мені треба знати, де вони живуть.

— Отакої! Спробуй-но через тиждень знайти весілля, яке проїхало Парижем у вівторок на Масницю. Шукай голку в копиці сіна!

— Хай там як, а треба спробувати. Чуєш, Азельмо?

У цю мить обидві вервечки екіпажів рушили в протилежних напрямках, і маски згубили з очей карету з молодою.

2. У Жана Вальжана рука все ще в черезплічнику

В мерії й у церкві Козетта була невимовно гарна й зворушлива. Одягали її Туссен та Ніколетта.

Поверх чохла з білої тафти на Козетті була гіпюрова сукня, фата з англійського мережива, перлове намисто, вінок із помаранчевих квітів. Усе біле — і в цій білості вона сяяла, мов зоря.

Гарне Маріусове волосся було напомаджене й напахчене. Під густими кучерями де-не-де видніли білі риски — шрами від ран.

Дід, більше, ніж будь-коли, втілюючи у своїй поставі й манерах вишуканого франта часів Директорії, гордий, з піднесеною головою, вів Козетту до вінця. Він заступив Жана Вальжана, який не міг вести молоду через свою підвішену на черезплічник руку.

Жан Вальжан, у всьому чорному, йшов за ними й усміхався.

— Який чудовий сьогодні день, пане Фошлеван, — казав дід. — Я голосую за скасування прикрощів і смутку. Віднині в мене немає політичних переконань. Хай усі люди будуть багаті, хай вони втішаються життям, — ось чого я тепер хочу.

Коли по завершенні всіх церемоній, — вимовивши перед мером і перед священиком необхідні "так", розписавшись у муніципальних та церковних книгах, обмінявшись обручками й постоявши поруч навколішки під муаровим вінчальним покривом у хмарах кадильного диму, — молоді — Маріус у всьому чорному, Козетта уся в білому — пройшли між двома рядами зворушених глядачів до розчинених навстіж церковних дверей слідом за швейцаром у полковницьких еполетах, який стукав по плитах алебардою, і попрямували до карети, — навіть тоді Козетта не повірила, що все це наяву. Вона дивилась на Маріуса, дивилась на юрму, дивилась у небо; вона наче боялась пробудитися від сну. Її здивований вигляд надавав їй невимовної чарівності. На зворотному шляху вони сіли в один екіпаж, Козетта поруч із Маріусом. Жільнорман і Жан Вальжан помістилися навпроти. Тітка відступила на задній план і їхала тепер у другій кареті.

— Ну от, діти мої, — сказав дід, — тепер ви пан барон і пані баронеса з тридцятьма тисячами річного прибутку.

Нахилившись до Маріуса, Козетта ніжно прошепотіла йому на вухо своїм янгольським голоском:

— Отже, це правда? Я ношу твоє ім’я. Я — пані Ти.

Юні істоти сяяли радістю. Вони розчулено згадували про всі пережиті муки. Їм здавалося, що колишні страждання тільки підсилюють чари майбутнього блаженства, і що їхні прикрощі були служницями, які вбирали до вінця їхню осяяну радість. Вони тихо шепотіли одне одному: "Ми навідаємо наш садочок на вулиці Плюме". Складки Козеттиної сукні лежали на колінах Маріуса.

Перехожі зупинялися, щоб крізь шибку карети помилуватися помаранчевими квітами, які тремтіли на голівці Козетти.

Нарешті вони повернулися додому, на вулицю Сестер Голгофи. Поруч із Козеттою, радісний і щасливий, Маріус піднявся тими самими сходами, по яких його несли умирущим. Усюди були квіти. Будинок пахтів не менше, ніж церква; після ладану — аромат троянд.

На весілля було запрошено багато друзів родини Жільнорманів; усі оточили Козетту, кожен прагнув першим назвати її пані баронесою.

Ніколи ще Козетта не була така ніжна з Жаном Вальжаном. Щасливий бажає щастя усім на світі.

Весільний стіл накрили в їдальні, яка сяяла безліччю вогнів. Угорі висіла венеціанська люстра зі срібними підвісками та різнобарвними пташками — синіми, фіолетовими, червоними, зеленими, — що сиділи посеред свічок; навколо люстри — жирандолі; на стінах — скляні бра на три й п’ять свічок; кришталь, кольорове скло, порцеляна, фаянс, глазур, срібло, золото — усе це мерехтіло й тішило зір. Проміжки між канделябрами були заповнені квітами.

Три скрипки і флейта грали в передпокої квартети Гайдна.

Жан Вальжан сидів у вітальні, майже схований за стулкою розчинених дверей. За кілька хвилин до того, як сідати за стіл, Козетта підбігла до нього. Розгладивши обома руками вінчальну сукню, вона зробила реверанс і запитала з пустотливою ніжністю:

— Тату, ви задоволені?

— Так, — відповів Жан Вальжан, — я задоволений.

— Тоді усміхніться.

Жан Вальжан усміхнувся.

Через кілька секунд Баск оголосив, що обід подано.

Слідом за Жільнорманом, який вів під руку Козетту, гості рушили до їдальні й посідали до столу.

По праву й ліву руч від молодої стояли два великі крісла: одне для Жільнормана, друге — для Жана Вальжана. Старий Жільнорман сів. Друге крісло залишилося порожнє.

Всі шукали очима "пана Фошлевана".

Його ніде не було.

— Ти не знаєш, де пан Фошлеван? — запитав Жільнорман у Баска.

— Знаю, — відповів слуга. — Пан Фошлеван попросив мене переказати вашій милості, що в нього розболілася рука, й він не зможе пообідати з паном бароном і пані баронесою. Він просив його вибачити і сказав, що прийде завтра вранці. Він щойно вийшов.

Порожнє крісло на мить затьмарило радість весільного бенкету. Та хоч тут і бракувало Фошлевана, старий Жільнорман був на місці, й дід сяяв за двох. Він оголосив, що панові Фошлевану нездужається, і він правильно робить, збираючись лягти раніше, але рана в нього дріб’язкова. Цим поясненням усі задовольнились. Та й що таке одна темна цяточка, коли усе навкруг залите сяйвом радості? Козетта й Маріус переживали одну з тих блаженних егоїстичних хвилин, коли людина не здатна відчувати нічого, крім щастя. До того ж дідові сяйнула блискуча думка.

— Чорт забери, навіщо кріслу лишатися порожнім? Сідай сюди, Маріусе. Щасливець поруч зі щасливицею.

Пролунали бурхливі оплески, й Маріус зайняв місце Жана Вальжана. Отож справа обернулася так, що Козетта, засмучена зникненням батька, зрештою була навіть задоволена з цього. Козетта не пошкодувала б і за Господом Богом, якби на його місце сів Маріус.

Тільки-но крісло було зайняте, як усі забули про Фошлевана. Через п’ять хвилин його відсутності ніхто вже не помічав, і гості безтурботно галасували та веселились.

Вечір минув жваво, радісно. Чудовий настрій діда передався всім, кожен мимоволі заражався радістю столітнього старигана. Трохи танцювали, багато сміялися; це було доброзвичайне весілля. Добрі старі часи навіть ушанували його своєю присутністю — в особі Жільнормана.

Після гамору настала тиша.

Молоді зникли.

Незабаром після півночі дім Жільнормана перетворився на храм.

Тут ми зупинимося. На порозі шлюбної ночі стоїть янгол; він усміхається, притуливши палець до уст.

3. "Нерозлучна"

Куди подівся Жан Вальжан?

Незабаром після того, як він на ласкаву вимогу Козетти змусив себе усміхнутися, Жан Вальжан підвівся й вийшов у передпокій. Це була та сама кімната, куди вісім місяців тому він увійшов весь чорний від багнюки, крові та пороху, коли приніс дідові його онука. Старовинні панелі були прикрашені гірляндами листя та квітів; на канапі, куди поклали тоді Маріуса, тепер сиділи музиканти. Баск у чорному фраці, в коротких штанах і білих панчохах та білих рукавичках прикрашав трояндовими вінками кожен таріль перед тим, як подати його на стіл. Жан Вальжан показав на забинтовану руку, попросив служника пояснити свою відсутність і вийшов із дому.

Кілька хвилин Жан Вальжан постояв під яскраво освітленими вікнами їдальні. Він дослухався. До нього долинав невиразний гомін весільного бенкету. Чутно було упевнену й гучну мову діда, звуки скрипок, дзенькіт тарілок і склянок, вибухи сміху й посеред усього цього гамору — веселий голосок Козетти.

Жан Вальжан повернувся до себе додому, на вулицю Озброєної людини. Він запалив свічку й піднявся нагору. Його кроки відлунювали в порожніх кімнатах. Усі шафи були розчинені навстіж. Він увійшов до Козеттиної кімнати. На ліжку не було простирадел. Тикова подушка, без наволочки й мережив, лежала на купі згорнутих ковдр, у ногах нічим не прикритого матраца. Зникли всі жіночі дрібнички, що ними так дорожила Козетта; у кімнаті лишилися тільки великі меблі та голі стіни.

Ліжко Туссен було теж розібране.

Жан Вальжан позачиняв дверці шаф, пройшовся з кімнати в кімнату.

Опинившись у своїй спальні, він поставив свічку на стіл.

Він уже розв’язав черезплічник і вільно рухав правою рукою.

Жан Вальжан підійшов до свого — застеленого — ліжка, і погляд його зупинився на "нерозлучній" — валізці, яка колись викликала ревнощі Козетти і яку він усюди брав із собою. Переїхавши четвертого червня на вулицю Озброєної людини, він поставив її на столик біля свого узголів’я. Жан Вальжан дістав із кишені ключ і відкрив валізку.

Повільно він почав виймати звідти дитячу одіж Козетти, в якій десять років тому вона покинула Монфермей: чорну сукенку, чорну хусточку, потім незграбні дитячі черевички, що їх і тепер Козетта могла б узути — така мала була в неї ніжка, потім — бумазейну дитячу блузочку, трикотажну спідничку, фартушок із кишенями, вовняні панчішки — вони досі зберігали форму дитячої ноги й були не довші за Вальжанову долоню. Колись він приніс цю одежу — всю чорну — до Монфермея. Виймаючи речі з валізки, Жан Вальжан розкладав їх на ліжку й поринув у спогади. Тоді стояла зима, грудень був дуже холодний, і Козетта тремтіла у своєму лахмітті, майже гола, з почервонілими ніжками у грубих дерев’яних черевиках-сабо. Він, Жан Вальжан, звелів їй зняти те ганчір’я й перевдягтися в це жалобне вбрання. Мати, певно, була задоволена у своїй могилі, побачивши, що її донька вбралась у жалобу, а надто, що вона добре вдягнена і їй тепло. Він згадав Монфермейський ліс, як вони йшли ним удвох із Козеттою; згадав погоду, яка тоді стояла, гілля без жодного листочка, дерева без пташок, небо без сонця, — і все одно це було чудово. Він розклав на ліжку дитячі одежини: хустинку біля спіднички, панчішки біля черевиків, блузку біля сукенки — й роздивлявся їх одну за одною.