Знедолені - Сторінка 122

Він прийшов до тями тільки в домі Жільнорманів.

Маріус губився в здогадах. Як могло статися, що, впавши непритомний на вулиці Шанврері, він потім опинився на березі Сени? Виходить, хтось приніс його від кварталу ринків до Єлисейських Полів. Але як? Підземними ходами клоаки? Нечувана самопожертва! Ось того чоловіка Маріус і намагався розшукати. Але марно.

Хоч доводилося діяти дуже обережно, Маріус у своїх пошуках дійшов до поліційної префектури. Але там знали навіть менше, ніж візник. Ні про який арешт біля виходу з Головної клоаки рапорту не надходило; у префектурі вважали це вигадкою візника. Щоб дістати на випивку, візник здатен на все, навіть на гру уяви. Проте факт був незаперечний, і Маріус міг би взяти його під сумнів тільки в тому випадку, якби втратив певність, що він — це він.

Все здавалося загадковим у цій дивній історії.

Куди подівся таємничий незнайомець, якого візник побачив, коли він виніс із клоаки непритомного Маріуса? І куди зник поліціант, що заарештував незнайомця? Чому він промовчав про той випадок? Може, заарештованому пощастило втекти? А може, він підкупив агента? І чому цей чоловік нічого не дає знати про себе Маріусові, який завдячує йому життя? Його некорисливість вражала не менше, ніж готовність до самопожертви. Ніхто не міг сказати Маріусові, який на вигляд його рятівник. Візник відповів: "Ніч була темна". А налякані Баск та Ніколетта тільки й дивилися на свого панича, залитого кров’ю. Один воротар, котрий вийшов назустріч нічним гостям зі свічкою в руці, звернув увагу на незнайомця, і ось що він сказав: "Страшно було дивитись на нього".

У надії, що це йому допоможе в пошуках, Маріус звелів зберегти закривавлену одежу, в якій його привезли до діда. Хтось помітив, що одна пола сюртука роздерта, і там бракує клаптя.

Якось увечері в присутності Козетти й Жана Вальжана Маріус розповів про цю дивну історію і про марні зусилля, яких він доклав, щоб знайти свого рятівника. Незворушне обличчя "пана Фошлевана" урвало йому терпець, і він заговорив із запалом, у якому відчувався ледь стримуваний гнів:

— Хоч би хто він був, це чоловік високого благородства! Він з’явився мені на допомогу, мов янгол із неба. Він кинувся в саме пекло битви, він вихопив мене звідти, він зірвав ляду з колодязя клоаки, затягнув мене туди й довго ніс на собі! Йому довелося подолати понад півтора льє жахливими підземними коридорами, зігнувшись, згорбившись, у темряві, в нечистотах, понад півтора льє, добродію, і з мерцем на спині! Він думав собі: "Може, в ньому ще жевріє іскра життя. Я ризикну своїм життям заради тієї іскорки!" І він ризикував ним не один раз, а двадцять разів! І кожен крок загрожував йому загибеллю! Доказом служить і те, що його заарештували, коли він уже вийшов із клоаки. Ось що зробив той чоловік, добродію! І притому не сподіваючись на жодну винагороду. Хто я був? Заколотник. Хто я був? Переможений.

— О, якби Козеттині шістсот тисяч належали мені…

— Вони ваші, — урвав його Жан Вальжан.

— Так от, — провадив Маріус, — я віддав би їх усі, щоб знайти того чоловіка!

Жан Вальжан не промовив і слова.

Книга п’ята

Безсонна ніч

1. 16 лютого 1833 року

Того незабутнього дня відбулося весілля Маріуса й Козетти.

Хоч у такій події, як шлюб, немає нічого незвичайного, а проте оповіщення, укладання контракту, мерія, церква завжди забирають чимало часу. З усім цим пощастило впоратися тільки на 16 лютого.

Правда, того року 16 лютого припало на останній день Масниці, й це викликало деякі сумніви, а надто в тітки Жільнорман.

— Що ж, тим краще! — вигукнув дід. — Адже є прислів’я:

На Масницю вінчайся, брате,

Дітей слухняних будеш мати.

Маріус був тієї самої думки, й весілля відбулося шістнадцятого, незважаючи на вуличний карнавал.

Напередодні Жан Вальжан передав Маріусові, в присутності Жільнормана, п’ятсот вісімдесят чотири тисячі франків.

Туссен віднині стала непотрібна Жанові Вальжану. Козетта дістала її у спадок і підвищила в ранг покоївки. Для Жана Вальжана в домі Жільнорманів було виділено й обставлено чудову кімнату. Козетта з такою ласкавою наполегливістю просила його, що він майже пообіцяв там оселитися.

За кілька днів до весілля сталася невелика прикрість; Жан Вальжан порізав палець на правій руці. Рана була незначна, і він не показав її нікому, навіть Козетті. Одначе це змусило його забинтувати руку й носити її в черезплічнику, отож він не міг нічого підписувати. Цей обов’язок виконав за нього старий Жільнорман, будучи другим опікуном.

Ми не поведемо читача ні в мерію, ні до церкви — закоханих ніколи не супроводжують так далеко. Ми тільки розповімо про один випадок, — до речі, не помічений ніким із весільного поїзда, — що стався дорогою від вулиці Сестер Голгофи до церкви Сен-Поль.

У той час перестеляли бруківку на вулиці Сен-Луї, і тому весільні екіпажі не могли проїхати до Сен-Поль прямою дорогою. Найпростіше було звернути на бульвар і добиратися до церкви кружним шляхом. Хтось із гостей зауважив, що сьогодні там буде велике скупчення карет. "Чому?" — запитав Жільнорман. — "З нагоди карнавалу". — "От і чудово, — відповів дід. — Там і поїдемо. Молодим людям, що готуються до подружнього життя, не завадить заздалегідь подивитись на маскарад".

Поїхали бульваром. У першій весільній кареті сиділи Козетта з тіткою Жільнорман і старий Жільнорман із Жаном Вальжаном. Маріус, за звичаєм іще розлучений з нареченою, їхав у другій. Звернувши з вулиці Сестер Голгофи, весільний поїзд потрапив у довгу низку екіпажів, що нескінченним потоком сунули від вулиці Мадлен до площі Бастилії і від площі Бастилії до вулиці Мадлен.

Люди в масках наводняли бульвар. Знову й знову накрапав дощ, та паяци і П’єро не звертали на це уваги. Здавалося, тієї веселої зими 1833 року Париж перерядився у Венецію.

Бічні алеї кишіли перехожими, вікна були обліплені цікавими. Крім масок, увагу натовпу привертав потік найрізноманітніших екіпажів. Тут були фіакри, карети, великі фургони, одноколки, кабріолети; поліція пильно стежила, щоб усі вони їхали один за одним, наче котилися по рейках. Той, хто сидить у такому екіпажі, водночас і глядач, і видовище. Дві нескінченні паралельні вервечки рухалися назустріч одна одній по краях бульвару, а середину проїзду займали прикрашені гербами карети перів Франції та іноземних послів — ці екіпажі вільно котили в обох напрямках.

Час від часу в потоці екіпажів утворювався затор, і тоді одна з вервечок зупинялася, поки вузол не розплутувався.

Весільний поїзд рухався в напрямку площі Бастилії. Навпроти Капустяного мосту сталася затримка. Майже водночас зупинилась і інша вервечка, яка сунула до вулиці Мадлен. Весільна карета опинилася якраз навпроти коляски з перерядженими.

Такі повози з людьми в масках добре знайомі парижанам. Цілий гурт Кассандр, Арлекінів та Коломбін, що коливаються над головами перехожих, усі можливі кумедні постаті від турка до дикуна, маркізи в обіймах у Геркулесів, базарні перекупки, від чиєї лайки заткнув би вуха сам Рабле, перуки з клоччя, рожеві трико, франтівські капелюхи, блазенські окуляри та ковпаки з метеликом, дошкульні вигуки, руки в боки, зухвалі пози, голі плечі, розгнуздана непристойність, розгул безсоромності на колесах, кучер у вінку, — ось що таке повіз із перерядженими.

Звичай возити по місту людей у масках зародився в найдавніші часи монархії. В такому напхом напханому екіпажі горланять, співають, корчаться від реготу; там гуркоче веселість, іскряться дотепи, пашить рум’янцем безтурботність; дві шкапи тягнуть цей віз із блазнями, цю тріумфальну колісницю Сміху.

Але сміх той надто цинічний, щоб звучати щиро. Він викликає підозру, бо в нього своя мета. За цією вуличною виставою причаїлася влада — у такий спосіб вона намагається переконати парижан, що сьогодні тільки карнавал і більш нічого.

З жалем доводиться визнати, що паризькому простолюду любо дивитись, як суне на чотирьох колесах страхітлива купа живих тіл, у сухозлотиці й лахмітті, у бруді й у блиску, горланячи та співаючи, й роззяви плескають у долоні розгульному параду всіх людських вад. Для юрби і свято не свято, коли в самій її гущі не прогулюються ці випущені поліцією двадцятиголові гідри веселощів. Нічого не вдієш. Париж — місто великих безумств, хоч іноді він і перетворюється на столицю високих ідей.

Отож сталося так, що один із цих величезних повозів, над яким коливалося потворне гроно голів у масках, застряг по один бік бульвару в ту саму мить, коли весільний поїзд зупинився з протилежного боку.

— Глянь-но, — сказала одна маска, — весілля!

— Похорон, а не весілля, — відповіла друга. — От у нас — так справді весілля!

А через хвилину тим, хто був у колясці, довелося розпочати словесну перепалку з усією вулицею, і їм ледве вистачало набоїв із їхнього базарного репертуару, щоб успішно відбивати град непристойних жартів юрби.

Тим часом двоє інших переряджених із тієї самої коляски — носатий іспанець із величезними чорними вусами та молоденька худа перекупка в півмасці — теж помітили весільний поїзд, і поки їхні супутники пересварювалися з перехожими, почали між собою тиху розмову:

— Бачиш отого старого, дочко?

— Якого старого?

— У передній весільній тарадайці, з нашого боку.

— В якого рука підвішена на чорній тасьмі?

— Атож.

— Ну й що?

— Мені здається, я його знаю.

— То й знай собі.

— Ти можеш побачити молоду, якщо нахилишся?

— Ні.

— А жениха?

— У тій тарадайці нема жениха.

— Ти все-таки нахились і спробуй роздивитися молоду.

— Не можу.

— Ну, та дарма, однаково я впізнав старого з обмотаною клешнею, щоб я пропав!

— А на кий біс тобі його знати?

— Згодиться! Але як у біса він потрапив на весілля?

— Якось та потрапив.

— Звідки їде весілля?

— Хіба я знаю?

— Послухай-но.

— Що, татусю?

— Тобі слід упорати одну справу.

— Яку?

— Злізти з нашого воза й постежити за весіллям.

— Навіщо?

— Рознюхай, куди вони їдуть і що то за публіка. Поквапся, дочко, ти в мене дівка спритна.

— Я не можу покинути воза.

— Чому?

— Мене найняли.

— А, чорт!

— Сьогодні я працюю на поліцію в одежі перекупки.

— Що правда, то правда.

— Коли я злізу з воза, перший же лягавий мене хапоне. Сам знаєш.

— Та знаю.

— На сьогодні я продалася фараонам.

— Мені байдуже, кому ти продалася.