Знедолені - Сторінка 82

Падати навмання, в провалля, з невідомої висоти і невідомо на що. Або ти вилізеш крізь димар, ризикуючи згоріти живцем, або повзтимеш по стоках нужників, де дуже легко втопитися. Я вже не кажу про отвори, які доведеться маскувати, про камені, що їх ти вийматимеш і вставлятимеш на місце по двадцять разів на добу, про тиньк, який ти ховатимеш у своєму матраці. Скажімо, перед тобою замок. Городянин у таких випадках має ключа, виготовленого слюсарем. Тобі ж, якщо ти захочеш пройти крізь ті двері, доведеться створювати жахливий шедевр. Ти візьмеш монету в два су й розріжеш її по ободу на дві половинки. Якими інструментами? Ти сам їх винайдеш. Це твоя справа. Потім вишкребеш середину обох половинок, обережно, щоб не пошкодити зовнішнє карбування, наріжеш на них різьбу так, щоб вони згвинчувались і утворювали футлярчик. Для наглядачів, які постійно за тобою стежитимуть, це буде звичайна монета в два су; для тебе це буде коробочка, в яку ти покладеш сталеву пружинку з годинника. На пружинці ти наріжеш зубчики, і це буде пилочка. Такою пилочкою завдовжки зі шпильку, сховану в монеті, тобі доведеться перепиляти засув, дужку висячого замка, віконні ґрати і залізне кільце на своїй нозі. Здійснивши стільки неймовірних подвигів, що ти дістанеш у нагороду, коли розкриють твій винахід? Карцер… Ось твоє майбутнє. Ти кажеш, тобі не хочеться працювати? У тебе одне на думці — добре випити, добре попоїсти, добре поспати? Так ти питимеш воду, ти їстимеш чорний хліб, ти спатимеш на твердих дошках, закутий у ланцюги, і всю ніч відчуватимеш на своєму тілі холодне залізо. Потім ти порвеш свої кайдани і втечеш. Чудово. Ти заповзеш на череві в кущі і годуватимешся травою, аж поки тебе зловлять, і тоді ти довгі роки просидиш у підземній в’язниці, прикутий до стіни, намацуючи кухоль, щоб напитись, і гризучи жахливий тюремний хліб, на який не глянули б і собаки. Ти їстимеш боби, вже з’їдені до тебе червою, ти перетворишся на мокрицю, яка живе в льоху. Пожалій же себе, нещасний хлопче, адже ти зовсім юний — і двадцяти років не минуло, як тебе відірвали від грудей годувальниці! Мабуть, і мати твоя досі жива. Заклинаю тебе, послухайся мене. Ти увійдеш до в’язниці двадцятирічним юнаком, а вийдеш звідти п’ятдесятирічним дідом! Ти увійдеш туди молодий, рум’яний, свіжий, з блискучими очима й білими зубами, з чудовим волоссям, а вийдеш звідти розбитий, згорблений, зморшкуватий, беззубий, сивоголовий! О, бідолашний хлопче, ти обрав собі погану дорогу, байдикування не доведе тебе до добра! Крадіжка — це найтяжча праця! Куди легше бути чесною людиною. А зараз іди собі й поміркуй над моїми словами. До речі, чого ти хотів від мене? Мій гаманець? Ось він — на, бери.

І старий, пустивши Чепурунчика, поклав йому в руку свій гаманець. Юний бандит зважив гаманець у руці, тоді обережно опустив його в задню кишеню сюртука. Старий повернувся й пішов собі далі.

— Йолоп! — промурмотів Чепурунчик.

Хто був цей дивний старий? Читач, безперечно, його впізнав.

Ошелешений Чепурунчик дививсь, як той зникає в темряві. Ця мить розгубленості стала для нього фатальною.

Тимчасом як старий віддалявся, Гаврош наближався. Швидко глянувши крізь щілину в огорожі, хлопець спершу пересвідчився, що старий Мабеф, який, можливо й задрімав, досі сидить на камені. Після цього Гаврош вислизнув із кущів і в темряві став нечутно підповзати ззаду до нерухомого Чепурунчика. Так він підповз до нього впритул, ковзнув рукою в задню кишеню його сурдута, схопив гаманець, витяг руку й поповз назад, утікаючи в сутінках, наче вуж. Чепурунчик, який і не думав остерігатись і який уперше у своєму житті замислився, нічогісінько не помітив. А Гаврош, діставшись до того місця, де сидів старий Мабеф, кинув гаманця через огорожу і кинувся навтікача.

Гаманець упав на ногу Мабефові. Це його розбудило. Він нахилився, підняв гаманця. Нічого не розуміючи, розкрив його. То був гаманець із двома відділеннями: в одному лежало кілька дрібняків, у другому — шість наполеондорів.

Розгублений Мабеф відніс гаманця служниці.

— Це впало з неба, — пояснила тітка Плутарх.

Книга п’ята,

У якої тривожний початок і щасливий кінець

1. Козетта переживає скороминущий страх

Козеттин смуток, такий болючий ще чотири-п’ять місяців тому, помалу втихав, непомітно для неї самої. Природа, весна, юність, любов до батька, щебетання пташок і буяння квітів сприяли тому, що з кожним днем в цю невинну душу крапля по краплі просочувалося забуття. Чи справді вогонь її душі згасав? Чи тільки покривався шаром попелу? В усякому разі, ніщо вже не палило її й не мучило.

Одного дня Козетта раптом згадала про Маріуса.

"Дивно! — сказала вона собі. — Я про нього більше не думаю".

Аж тут стався дивний випадок.

У першій половині квітня Жан Вальжан кудись поїхав. Вряди-годи йому траплялося відлучатися на два або три дні, хоч і рідко. Куди він їздив? Ніхто цього не знав, навіть Козетта. Жан Вальжан вирушав у такі подорожі звичайно тоді, коли в них кінчалися гроші.

Отож Жана Вальжана не було вдома. Він обіцяв вернутися за три дні.

Увечері Козетта сиділа сама у вітальні. Щоб розвіяти нудьгу, вона відкрила фісгармонію й, акомпануючи собі, стала наспівувати "Заблукали у лісі мисливці" — хор з "Евріанти", можливо, найпрекрасніший із музичних творів. Доспівавши, вона замислилась.

Раптом їй почулося, ніби в саду хтось ходить.

Це не міг бути батько — він поїхав. Це не могла бути Туссен — вона вже спала. Була десята година вечора.

Козетта підійшла до зачиненої віконниці й прислухалась.

Їй здалося, що хода чоловіча, і що хтось ступає дуже обережно.

Вона швидко піднялася на другий поверх, у свою кімнату, відчинила кватирку, прорізану у віконниці, й виглянула в сад. Світив повний місяць. У саду було видно, як удень.

Козетта не побачила нікого.

Тоді вона відчинила вікно. Вулиця, як і завжди, була безлюдна.

Козетта вирішила, що помилилась. Певно, їй учулися ті тихі кроки. То була галюцинація, створена похмурим і чудесним хором Вебера, що відкриває перед людським духом моторошні глибини невідомого і тремтить, наче дрімучий ліс, де потріскує сухий хмиз під ногами мисливців, які зникають у вечірніх сутінках.

Більше вона про це не думала.

Втім, Козетта не була ляклива. В її жилах текла кров простолюдинки — босоногої шукачки пригод. Як ми пам’ятаємо, вдачею вона більше скидалася на жайворонка, ніж на горлицю.

Наступного дня, на смерканні, вона гуляла в саду. Час від часу, як і вчора, їй учувалися кроки — десь зовсім близько, під деревами. Проте Козетта сказала собі, що то, мабуть, гілка треться об гілку, і не звертала на те шарудіння уваги. Зрештою, нікого й нічого не було видно.

Вона вийшла з "хащів" і вже хотіла перетнути зелений моріжок, що прилягав до ганку. Місяць, який недавно зійшов і був у неї за спиною, відкинув на моріжок її тінь.

Козетта перелякано завмерла на місці.

Поруч з її тінню місяць виразно окреслив ще одну, яка здалася їй страхітливою, — тінь у круглому капелюсі.

Так, ніби якийсь чоловік стояв на галявинці, за кілька кроків, позаду Козетти.

Якусь хвилину вона не могла ні озватись, ні закричати, ні гукнути на допомогу, ні ворухнутись, ні повернути голову.

Нарешті Козетта зібралася з духом і рішуче обернулася.

Позад неї нікого не було.

Вона подивилася на моріжок. Тінь зникла.

Козетта повернулася в кущі, хоробро обнишпорила там усі закутні, дійшла до огорожі й не виявила нічого.

Її пройняло морозом. Знову галюцинація? Два дні підряд? Одна галюцинація — нехай, але дві? Найдужче стурбувало Козетту те, що тінь не могла бути привидом. Адже привиди не носять круглих капелюхів.

Наступного дня повернувся Жан Вальжан. Козетта розповіла йому про почуте й побачене. Вона сподівалася, що батько здвигне плечима і скаже: "Ти маленька страхопудка".

Але Жан Вальжан замислився.

— Тут щось не так, — сказав він.

Під якимсь приводом він покинув Козетту й вийшов у сад. Дівчина побачила, що він уважно оглядає ґратки огорожі.

Уночі вона прокинулась. Цього разу кроки під її вікном було чути виразно — помилитися Козетта не могла. Вона підбігла до кватирки й побачила в саду чоловіка з великою палицею в руці. У ту мить, коли Козетта вже хотіла закричати, місяць освітив його профіль, і вона впізнала батька.

Козетта знову лягла, подумавши: "А він таки стривожився".

Жан Вальжан провів у саду всю ніч, й у дві наступні ночі Козетта бачила його крізь кватирку.

Третьої ночі, коли місяць уже надщербився й почав сходити пізніше, десь о першій годині вона раптом почула гучний сміх.

— Козетто! — покликав її голос батька.

Вона підхопилася з ліжка, накинула халат і відчинила вікно.

Батько стояв унизу, на моріжку.

— Я розбудив тебе, щоб заспокоїти, — сказав він. — Поглянь. Онде твій привид у круглому капелюсі.

І показав на тінь, окреслену місяцем на моріжку і дуже схожу на силует людини в капелюсі. То була тінь від залізного димаря з ковпаком, що стримів над сусіднім дахом.

Козетта засміялася, всі її похмурі припущення розвіялись, і наступного дня, снідаючи з батьком, вона весело жартувала про зловісний сад, у якому блукають привиди димарів.

Жан Вальжан цілком заспокоївся. Що ж до Козетти, то вона навіть не замислилася, чи тінь від димаря лежала там, де вона її бачила, і чи місяць був у тій самій точці неба. Не здивувала її й незвичайна поведінка димаря, який боїться бути схопленим на гарячому і зникає, щойно помітили його тінь, — бо тінь таки зникла, коли Козетта тоді обернулась, у цьому вона була певна. Але Козетта теж заспокоїлась. Батькові висновки здалися їй переконливими, й вона не думала більше про те, що хтось міг ходити вночі в їхньому саду.

Та через кілька днів сталася нова пригода.

2. Жахіття, створені уявою служниці Туссен

У саду, біля самої огорожі, стояла кам’яна лава, схована за буковою поростю, але при бажанні з вулиці можна було дотягтись до неї рукою крізь залізні ґрати й гілля.

Одного вечора в тому самому місяці квітні Жан Вальжан вийшов прогулятись, а Козетта сиділа на лаві; сонце вже зайшло, вітер шарудів у гіллі; Козетта замислилась; потроху її опанував невиразний смуток, — такий смуток приходить надвечір, і можливо, він навіть прилітає з могили, що відкривається о цій порі.

Чи не витала в тих сутінках душа Фантіни? Хто знає.

Козетта підвелася, повільно обійшла круг саду, бредучи в росяній траві, і повернулась до лави.

Вона вже хотіла сісти, коли побачила на тому місці, яке щойно покинула, чималий камінь; раніше його там не було.

Козетта подивилась на камінь, питаючи себе, звідки він міг узятись.