Знедолені - Сторінка 84

Одного разу я чув, як ви співали. Я був щасливий. Ви ж — янгол. Дозвольте мені зрідка сюди приходити. Мабуть, я скоро помру. Я обожнюю вас! Пробачте, я сам не знаю, що говорю. Може, я вас розгнівив? Скажіть, ви гніваєтесь?

— О, мамо! — тільки й мовила Козетта.

І повільно стала хилитись, наче вмирала.

Він підхопив її й пригорнув до себе, не усвідомлюючи, що робить. Він підтримував її, сам хитаючись. Голова йому паморочилась, перед очима спалахували блискавки, думки мішалися. Він очманів від кохання.

Козетта взяла його руку й притулила до свого серця. Він відчув у неї на грудях зошит.

— То ви кохаєте мене? — пробелькотів він.

— Мовчи! Ти знаєш! — відповіла вона тихим, як зітхання, голосом.

І сховала розпашіле обличчя в нього на грудях.

Він опустився на лаву, Козетта сіла поруч. Слів більше не було. В небі спалахували зорі. Невідомо як, але їхні уста зустрілися.

Обоє затремтіли й подивились одне на одного — їхні очі сяяли в темряві. Вони не відчували ні нічної прохолоди, ні холодного каменю, ні вологої землі, ні росяної трави. Несвідомо вони взялися за руки.

Вона не запитувала в нього, навіть не думала про те, як він проник у сад. Їй здавалося таким природним, що він тут, біля неї.

Вряди-годи Козетта белькотіла якесь слово. Душа тремтіла на її устах, як краплина роси на квітці.

Потроху вони розговорилися. За мовчанкою, яка означає повноту почуттів, настав час звіритись одне одному. Ніч була лагідна, вгорі над ними сяяли зорі. Ці два створіння, чисті, мов духи, розповіли все: про свої мрії, про страждання й тугу, про те, як божествили одне одного здалеку і як сумували, коли перестали бачитись. Вони признались у своїх найприхованіших жаданнях. Вони говорили про те, що підказувала їм любов. Ці два серця переливалися одне в одне, і через годину юнак заволодів душею дівчини, а дівчина — душею юнака.

Коли все було висловлено, вона поклала голову йому на плече й запитала:

— Як вас звуть?

— Маріус, — відповів він. — А вас?

— А мене Козетта.

Книга шоста

Малий Гаврош

1. Лиха витівка вітру

Десь після 1823 року, коли монфермейська корчма помалу провалювалася в трясовину дрібних боргів, у Тенардьє з’явилося ще двоє малих, обидва хлопчики. П’ятеро дітей — дві дівчинки і троє хлопців — це було вже забагато.

Розповімо, як Тенардьє пощастило спекатися двох наймолодших і навіть здобути з цього вигоду.

Ми вже згадували про дівку Маньйон, яка зуміла примусити добряка Жільнормана опікуватися своїми двома дітьми. Вона жила по набережній Целестинців на розі Мускусної вулиці. Під час епідемії крупу, яка спустошила прибережні квартали Парижа, Маньйон в один день втратила ще зовсім малими обох своїх дітлахів, одного вранці, другого — ввечері. Для неї то був удар. Діти становили справжній скарб для матері — вона щомісяця отримувала на них вісімдесят франків. Ту суму дуже акуратно виплачував Маньйон від імені Жільнормана його управитель пан Барж, відставний судовий пристав, що мешкав на вулиці Сицилійського короля. Зі смертю дітей із постійним прибутком довелося б розпрощатися. Маньйон стала шукати виходу. В тому темному братстві зла, куди вона входила, усі все знають одне про одного, вміють берегти таємниці й у разі потреби допомагають ближньому. Маньйон треба було двох дітей. Тенардьє мали зайвих — теж хлопчиків і того самого віку. Так відбулася оборудка, вигідна для обох сторін. Малі Тенардьє стали дітьми Маньйон. Маньйон покинула набережну Целестинців і перебралася на вулицю Дзвонарів.

За своїх відданих на користування дітей Тенардьє вимагав десять франків на місяць, які Маньйон погодилася йому платити. Ну, а пан Жільнорман і далі чесно виконував узяті на себе обов’язки й один раз на півроку з’являвся провідати малих. Підміни він не помітив. "Які вони схожі на вас, добродію!" — казала йому Маньйон.

Десь відразу після того випадку Тенардьє обернувся Жондретом. Його дочки та Гаврош навряд чи й помітили, що в них були два малі братики. На певному щаблі злиднів людина стає до всього байдужа і навіть на своїх родичів дивиться, як на щось примарне. Вони зливаються для неї із сірим тлом життя і стають невидимі.

Маньйон була до певної міри чепурухою в злочинному світі. Вона любила наряджатися. Дітям, які до неї потрапили, не було на що нарікати. Підставна мати ставилася до них краще, ніж рідна: непогано вдягала, непогано годувала, і малі росли майже "паничами" — адже вони щомісяця приносили вісімдесят франків. Маньйон розігрувала "даму" й при дітях не розмовляла на злодійському жаргоні.

Так минуло кілька років. І раптом невблаганна доля, яка досі бодай трохи опікувалася цими бідолашними малими, грубо викинула їх у життя, й вони були змушені почати його самостійно.

Арешт цілого гурту злочинців, як той, що відбувся в Жондретовому лігві, завжди призводить до цілої низки крахів у темному світі "суспільного дна". Катастрофа Тенардьє відбилася й на Маньйон.

Одного дня вона в якийсь таємничий спосіб одержала записку від Відьмака, котрий сидів у в’язниці, але й там не припиняв "працювати". Відьмак наказував їй з’ясувати, чи є вигода "навідатися" на вулицю Плюме, в будинок за ґратчастою залізною огорожею.

Маньйон послала в розвідку Епоніну. Епоніна пішла на вулицю Плюме, знайшла будинок за ґратчастою огорожею, все видивилася, вистежила й через кілька днів принесла Маньйон сухар, який та через полюбовницю Інтелігента зуміла передати назад до в’язниці. Сухар на підпільній мові тюремного світу означає: "Нема чого робити".

А незабаром після цього на вулиці Дзвонарів поліція вчинила облаву. В розкинуті сіті потрапили всі підозрілі мешканці того кварталу й серед них Маньйон. Обидва хлопчики гралися на задньому подвір’ї й не бачили нальоту. Коли вони хотіли повернутися в дім, то опинились перед замкненими дверима. Дітей підкликав швець, який працював у майстерні навпроти, і передав їм записку, залишену для них "матір’ю". На папірці була адреса:

"Пан Барж, управитель, вулиця Сицилійського короля, номер 8". Швець сказав малим: "Ви більше тут не живете. Ідіть туди. Це недалеко. Перша вулиця ліворуч. Запитуйте дорогу, показуючи людям цей папірець".

Двоє малих вирушили в дорогу: старший вів меншого й тримав у руці аркушик із адресою. Було холодно. На розі вулиці Дзвонарів порив вітру вирвав папірець із закоцюблих пальчиків хлопця, і малий так і не зміг знайти його, бо вже сутеніло.

Діти пішли навмання блукати вулицями.

2. Як великий Наполеон дав притулок малому Гаврошеві

Навесні в Парижі часто дмуть пронизливі північні вітри, від яких, може, й не замерзаєш, проте мерзлякувато щулишся; певне, вони прориваються крізь нещільно причинені похмурі ворота зими, як ото проникають у тепло нагріту кімнату протяги крізь шпарини у вікнах або в дверях. На початку 1832 року, коли в Європі спалахнула перша в тому сторіччі велика епідемія, північні вітри здавались різкими й холодними, як ніколи. Так ніби прочинилися не ворота зими, а крижані ворота гробниці. В подиху тих вітрів відчувався подих холери.

Дивно, але холодні вітри аж ніяк не перешкоджали скупчуватись у повітрі електричним зарядам. В ту пору часто вдаряли грози з блискавками й громом.

Одного такого весняного вечора, коли здавалося, що повернулась зима, і городяни знову повдягали плащі та пальта, малий Гаврош, тремтячи від холоду під своїми лахами, але, як завжди, веселий, стояв перед перукарнею поблизу Орм-Сент-Жерве. Він кутався у вовняну жіночу хустку, підібрану невідомо де, й начебто милувався восковою нареченою з відкритим корсажем та у вінку з флердоранжу, яка повільно оберталась за вітриною між двох ламп-кенкетів, даруючи перехожим застиглу усмішку. Але насправді хлопець очікував слушного моменту, щоб поцупити з вітрини перукарні брусок мила, який би він потім продав за одне су цирульникові з передмістя. Йому не раз уже щастило поснідати за такий брусок мила. Гаврош називав цю роботу, до якої мав покликання, "поголити голяра".

Милуючись нареченою та косуючи на мило, він бурмотів крізь зуби: "У вівторок. Та ні, не у вівторок. Ні, таки у вівторок. Мабуть-таки, у вівторок. Точно, у вівторок".

Так і лишилося невідомим, що саме Гаврош мав на увазі.

Якщо йшлося про те, коли йому востаннє пощастило пообідати, то відтоді вже минуло три дні, бо тепер була п’ятниця.

Голячи клієнта в добре напаленій перукарні, цирульник час від часу скоса позирав на цього свого ворога, на змерзлого й нахабного хлоп’яка, чиї руки були в кишенях, а очі видивлялися, де що погано лежить.

Поки Гаврош поглядав на наречену та на віндзорське мило, двоє пристойно вдягнених дітлахів, обидва менші, ніж Гаврош, віком років семи й п’яти, боязко повернули ручку дверей і зайшли до перукарні, жалібно чогось попросивши, можливо, милостині. Вони говорили обидва зразу, і їхні слова було годі розібрати, бо молодший схлипував, а старший від холоду цокотів зубами. Розлючений цирульник, навіть не поклавши бритву, лівою рукою та коліном виштовхав обох малих на вулицю й причинив за ними двері.

— Тільки холоду напустили! — сердито кинув він.

Дітлахи пішли плачучи. Тим часом насунула хмара, і замжичив дощ.

Гаврош наздогнав малюків.

— Що з вами сталося, дрібнота?

— Ми не знаємо, де нам спати, — сказав старший.

— Ото й усе? — перепитав Гаврош. — Подумаєш, велике діло! Хіба через це плачуть? Ну й дурненькі!

І тим самим тоном насмішкуватої вищості наказав:

— Ходіть за мною, малеча!

— Гаразд, добродію, — відповів старший.

І двоє малих рушили за Гаврошем, як рушили б за єпископом. Вони перестали плакати.

Гаврош повів їх по вулиці Сент-Антуан до площі Бастилії.

На ходу він обернувся й кинув обурений погляд на перукарню.

— Не людина, а вобла бездушна, — пробурчав він. — Мабуть, якийсь англійчик.

Вулична дівка, побачивши, як вони йдуть вервечкою, з Гаврошем на чолі, пронизливо засміялась. У тому сміху чулась явна зневага до товариства.

— Добривечір, мамзель Для-Всіх, — привітав її Гаврош.

Але через хвилину знову згадав про перукаря й сказав:

— Я помилився: то не вобла, а гримуча змія. Ось я знайду слюсаря, щоб приклепав йому торохтілку на хвіст.

Перукар пробудив у Гавроші войовничий настрій. Перестрибуючи через рівчак, він запитав у бородатої воротарки, яка стояла, спираючись на мітлу:

— Пані, ви щодня виїжджаєте на своєму коні?

І тут-таки забризкав багнюкою начищені чоботи перехожого.

— Шибеник! — люто вигукнув той.

Гаврош вистромив носа зі своєї хустки.

— Ви на кого скаржитеся, добродію?

— На тебе!

— Контору зачинено, — відповів Гаврош.