Знедолені - Сторінка 85

— Сьогодні я вже скарг не приймаю.

Пройшовши трохи далі, він помітив під якимись ворітьми жебрачку років тринадцяти-чотирнадцяти. Дитяча спідничина стала на дівчинку вже коротка, і вона тремтіла від холоду з голими коліньми. Так воно й буває, коли ти ростеш. Спідниця робиться закоротка саме тоді, коли голизна стає непристойною.

— Бідолашна! — сказав Гаврош. — У неї ж і штанців нема. На, бери.

І накинув на худі й посинілі плечі жебрачки свою чудову вовняну хустку.

Дівчинка подивилась на нього здивовано й мовчки прийняла хустку. Дійшовши до краю вбогості, людина вже не плаче від горя й не дякує за добро.

— Бр-р-р! — вигукнув Гаврош, тремтячи дужче, ніж святий Мартін, який принаймні лишив собі половину плаща.[62]

На це "бр-р-р!" дощ відразу посилився. Небо часто карає людей за добрі вчинки.

— Отакої! — обурився Гаврош. — Що це означає? Знову дощ? Господи Боже, якщо так триватиме, я відмовлюся платити тобі за воду.

І рушив далі.

— Ет, пусте, — пробурчав хлопець, глянувши на жебрачку, яка щулилася під його хусткою. — Зате в неї тепер тепла шкура.

І задерши голову, крикнув хмарі:

— Ага, одурили тебе!

Двоє малих плентали слідом.

Коли проминали одну з вітрин, забрану залізними ґратами, що вказували на пекарню, Гаврош обернувся до малюків:

— Послухайте, дрібнота, а ви вечеряли?

— Ми зранку нічого не їли, добродію, — відповів старший.

— То у вас нема ні батька, ні матері?

— Пробачте, добродію, у нас є і тато, і мама, але ми не знаємо, де їх шукати.

– Іноді це краще, ніж знати, — відповів Гаврош, який був мислителем.

— Ми вже йдемо години зо дві, — провадив старший. — Ми шукали чогось їстівного на тротуарі, але нічого не знайшли.

— Ну, звісно, — сказав Гаврош. — Собаки підбирають усе.

І, помовчавши, провадив:

— Отже, ми згубили своїх предків. І ми не знаємо, куди нам іти. Так не годиться, хлоп’ята. Ви вже великі, і губитися вам не слід. Ага! Треба ж чогось покласти на зуб.

А втім, він їм не ставив запитань. Не мати домівки — що може бути природнішого?

Старший із хлопчаків, що вже майже заспокоївся, вигукнув:

— Сміх та й годі! Мама ж обіцяла повести нас у Вербну неділю по свячену вербу!

— На неславу і ганьбу… — відповів Гаврош.

— Мама у нас пані, — вів далі старший.

— Пані на фонтані… — підхопив Гаврош.

Тим часом він зупинився і вже кілька хвилин нишпорив у всіх складках свого лахміття.

Нарешті підвів голову з переможним виглядом.

— Спокійно, дітлашня! Вистачить на вечерю всім.

І дістав з якоїсь кишені одне су.

Не давши малим часу здивуватись, він заштовхнув їх до пекаревої крамнички і кинув свою монетку на прилавок, вигукнувши:

— Продавець, на п’ять сантимів хліба!

Продавець — а водночас і хазяїн крамнички — узяв хлібину й ніж.

— На три порції, продавець! — звелів Гаврош і з гідністю додав: — Нас троє.

А побачивши, що пекар, уважно оглянувши товариство, узяв питльований хліб, Гаврош засунув палець у носа і з таким величним виглядом, наче пригостився дрібкою тютюну з королівської табакерки, обурено кинув:

— Цешке?

Тим із читачів, які думають, ніби Гаврош застосував іноземне слово або вдався до одного з викриків, якими дикуни з нудьги перегукуються через річку, пояснимо, що то звичайне собі скорочення від: "Це що таке?" Пекар чудово зрозумів Гавроша й відповів:

— Як що таке? Це дуже добрий хліб другого сорту.

— Ви хочете сказати — поганющий чорний хліб! — презирливо кинув Гаврош. — Білого хліба, продавець. Я частую.

Пекар не втримався від усмішки і, нарізаючи білий хліб, поглянув на компанію співчутливим поглядом, що обурив Гавроша.

— Гей, пекарчук! Ви чого нас обмірюєте? — запитав хлопець.

Якби всіх трьох поставити одне на одного, то не було б і саженя.

Коли хліб було нарізано, і пекар укинув монету до каси, Гаврош сказав, звертаючись до малих:

— Наминайте.

Хлоп’яки подивились на нього, не розуміючи.

— Таж вони малі і ще цього не розуміють! — засміявся Гаврош і пояснив: — Їжте.

І подав кожному по шматку хліба.

— Заряди це собі в дуло, — підбадьорливо сказав він старшому, якому виділив найбільший кусень.

Собі Гаврош узяв найменший шматок.

Усі троє добряче зголодніли. Завзято уминаючи хліб, вони товклися в крамниці, і пекар, якому було заплачено, тепер уже позирав на них скоса.

— Ходімо на вулицю, — сказав Гаврош.

І вони знову рушили в напрямку площі Бастилії.

Хлопці вже доїдали хліб і дійшли до рогу похмурої Балетної вулиці, у глибині якої виднілася низенька, зловісна хвіртка в’язниці Форс, коли хтось раптом сказав:

— Це ти, Гавроше?

— А, привіт, Чепурунчику! — відгукнувся хлопець. Він відразу впізнав юного бандита, хоч той був перевдягнений, та ще й у темних окулярах.

— Ну й артист! — провадив Гаврош. — Шкура в тебе кольору лляної припарки, а окуляри точно як у лікаря. Стильно, слово честі.

— Тс! — шикнув Чепурунчик. — Не так голосно.

І він потяг Гавроша далі від освітлених крамниць.

Двоє малих бездумно пішли за ними, тримаючись за руки.

Коли опинилися в якомусь темному підворітті, що захищало їх від цікавих поглядів та дощу, Чепурунчик сказав:

— Ти знаєш, куди я йду?

— У монастир Святої Шибениці! — висловив припущення Гаврош.

— Базікало! Я маю зустрітися з Інтелігентом.

— А я гадав, він у ящику.

— Він вибрався з ящика, — пояснив Чепурунчик.

І розповів Гаврошеві, що вранці того самого дня Інтелігент, якого перевели до в’язниці Консьєржері, зумів утекти, звернувши ліворуч, замість іти праворуч — до кабінету слідчого.

Гаврош, слухаючи, взявся за ціпок, якого Чепурунчик тримав у руці. Він потяг за головку, і блиснуло лезо кинджала.

— Он що! — сказав хлопець, засовуючи кинджал назад. — Ти взяв із собою охоронця, перевдягненого в цивільне.

Чепурунчик підморгнув.

— Чорт забирай! — сказав Гаврош. — Невже ти збираєшся зчепитися з фараонами?

— Хто знає, — відповів Чепурунчик із награною байдужістю. — Ніколи не завадить мати при собі перо.

Несподівано він змінив тему розмови й вигукнув:

— До речі!

— Що таке?

— Недавно зі мною відбулася історія. Ти тільки уяви собі. Зустрічаю я одного буржуа. Він дарує мені проповідь і гаманець. Я кладу гаманця до кишені. Через хвилину мацаю кишеню — гаманця там нема.

— Зате тобі лишилася проповідь, — зауважив Гаврош.

— А куди ти, до речі, йдеш? — спитав Чепурунчик

– Іду вкладати оцих дітлахів, — сказав Гаврош.

— Де вкладати?

— У себе вдома.

— То ти маєш квартиру?

— Авжеж, маю.

– І де вона?

— У слоні, — відповів Гаврош.

— У слоні! — не втримався від вигуку Чепурунчик, якого не так легко було здивувати.

— Та вже ж у слоні! — відрубав Гаврош. — А шке?

Думаю, читач збагнув відразу: "шке" означало "що таке".

Глибокодумна відповідь малого, здається, переконала Чепурунчика, і він сповнився більшої поваги до Гаврошевої квартири.

— Значить, у слоні, — сказав він. — І добре там?

— Дуже добре, — відповів Гаврош. — Повний комфорт. І не дме, як ото під мостами.

— А як ти туди забираєшся?

— Знаю як.

— То там є отвір? — допитувався Чепурунчик.

— Звісно, є. Між передніми ногами. Фараони про це не знають.

– І ти вилазиш угору. Так, розумію.

— Простий фокус. Раз, два — і мене нема. — Помовчавши, Гаврош додав: — А для цих малих у мене знайдеться драбина.

Чепурунчик засміявся.

— Де, в біса, ти підчепив цих пуцьвірінків?

— А мені їх подарував один перукар, — пояснив Гаврош.

Тим часом Чепурунчик замислився.

— Ти надто легко мене впізнав, — пробурмотів він. Витягши з кишені дві якихось штучки — звичайні трубочки від пір’їн, обмотані ватою, — він устромив їх собі в ніздрі. Ніс відразу змінився.

— Це тобі до лиця, — сказав Гаврош. — Ти став не такий бридкий. Так і ходи з пір’їнами в носі.

Чепурунчик був вродливий юнак, але Гаврош любив пожартувати.

— Без сміху, — мовив Чепурунчик. — Як я тобі здаюся?

Його голос теж звучав зовсім інакше. За одну мить Чепурунчик став невпізнанний.

— О, покажи нам Полішинеля! — вигукнув Гаврош.

Двоє малих, які досі нічого не слухали, надто заклопотані колупанням у носі, почувши про Полішинеля, підійшли ближче і в радісному захваті втупились у Чепурунчика.

А в того на обличчі раптом промайнув вираз тривоги. Він поклав руку на плече Гавроша і сказав, карбуючи кожне слово:

— Слухай, хлопче, якби дійшло до діла і ти дістав мені десять су, я знав би, куди їх подіти.

Ця дивна фраза справила на малого надзвичайне враження. Він жваво обернувся й побачив за кілька кроків поліцая — той стояв до них спиною. Гаврош швидко потис Чепурунчикові руку і сказав:

— Ну, бувай, я пішов зі своїми хлоп’ятами до слона. Якщо знадоблюся тобі вночі, ти знаєш, де мене шукати. Я живу на антресолях. Швейцара там нема. Спитаєш пана Гавроша.

— Гаразд, — сказав Чепурунчик.

І вони розлучилися. Чепурунчик пішов у напрямку Гревської площі, а Гаврош — до площі Бастилії.[63] П’ятирічний малий, тримаючись за руку брата, якого тягнув Гаврош, кілька разів повертав назад голову, щоб подивитись на "Полішинеля".

Туманна фраза, якою Чепурунчик попередив Гавроша про появу поліцая, мала в собі один секрет: склад "ді", повторений кілька разів у різних словах, означав: "Стережися, не можна говорити відверто".

Ще років двадцять тому в південно-східному кутку площі Бастилії височів чудернацький монумент — втілення задуму "члена Французької академії, головнокомандувача єгипетської армії", тоді ще тільки генерала Бонапарта.

Власне, то був не сам монумент, а його макет, якому так і судилося залишитися тільки начерком грандіозної наполеонівської ідеї. То був слон заввишки в сорок футів, зроблений із дощок і каменю, з величезною баштою на спині, колись пофарбований у зелений колір, але тепер почорнілий від давності та дощів. У цьому пустельному й відкритому кутку площі лоб велетня, його хобот, бивні, башта, його масивний тулуб, ноги, схожі на колони, вимальовувались у темряві на тлі зоряного неба страхітливим, фантастичним силуетом. Невідомо, що мав означати цей пам’ятник. То був якийсь символ народної сили. Наче грандіозний видимий привид, височів він поряд із невидимою примарою Бастилії.

Іноземці рідко оглядали цю споруду, перехожі не звертали на неї уваги. Слон помалу руйнувався, і шматки тиньку, відпадаючи на його боках, залишали після себе огидні рани. "Отці міста" забули про нього ще з 1814 року. Так і стояв він у своєму кутку — сумовитий, хворий, облуплений, оточений напівзогнилим парканом; на його череві зміїлися тріщини, з хвоста стриміла планка від каркаса, між ногами буйно росли бур’яни.

Проте вночі, як ми вже згадували, ця споруда справляла зовсім інше враження.