Знедолені - Сторінка 95

Чотири кумасі мирно гомоніли біля дверей якогось дому. Це були три воротарки й ганчірниця з гаком і кошиком.

Ось яка серйозна розмова відбувалася між тими убогими й немічними бабцями:

— Ваш кіт і досі такий злючий?

— Господи, ви ж знаєте, що коти — вороги собак. Отож собакам від них перепадає.

– І людям теж.

— Але котячі блохи на людей не переходять. Повірте, собаки куди небезпечніші. Я пам’ятаю рік, коли розвелося стільки псів, що навіть у газетах про це писали.

— А як м’ясо подорожчало, матусю Патагон!

— Ой, не згадуйте мені про м’ясо! Ті різники — справжні покидьки. Тільки покидьки від них і дістанеш.

Тут у розмову втрутилася ганчірниця:

— Авжеж, добродійки, з торгівлею справи кепські. У покидьки дарма й заглядати. Люди не викидають нічого. Вони все з’їдають.

– Є й убогіші за вас, тітко Варгулем.

— Ваша правда, — догідливо відповіла ганчірниця. — Адже я маю професію.

Запала мовчанка. Потім ганчірниця заговорила знову — їй закортіло похвалитися:

— Приходжу вранці додому, витрушую кошик, а тоді беруся за сервірування (мабуть, вона хотіла сказати: сортування). Розкладаю усе купками на підлозі. Потім кидаю ганчірки в кошик, капустяні качани — в ночви, прості клапті — в шафу, вовняні — в комод, папір — у закутень під вікном, їстівне — в миску, побиті склянки — в піч, стоптані черевики — за двері, кістки — під ліжко.

Гаврош спинився позаду й слухав.

— Старушенції, з якого це дива ви розмовляєте про політику? — запитав він.

У відповідь гримнув справжній залп верескливої лайки з чотирьох горлянок.

— Ще один бандит тут як тут!

— Що то у нього в руці? Пістолет!

— Мале, шмаркате — а туди ж!

Такі не заспокояться, поки не повалять уряд! Гаврош презирливо показав їм "носа", поворушивши всіма п’ятьма пальцями.

— Ох ти ж босяк! — вигукнула ганчірниця.

Та, яку звали матусею Патагон, обурено сплеснула руками.

— Це добром не закінчиться, будьте певні! Тут поблизу живе один бородатий, то я щоранку бачила його з кралею в рожевому чепчику, а сьогодні дивлюся — він уже не з дівкою, а з рушницею. Й ось іще один бандит — із пістолетом! А біля целестинців, кажуть, повно гармат. Звичайно, уряд не буде панькатися з негідниками, які каламутять воду, тільки-но люди трохи опам’яталися після стількох нещасть. Господи, таж я на власні очі бачила, як нашу бідолашну королеву везли на страту! І знову через усе це подорожчає тютюн. Яка підлість! Не минути тобі гільйотини, вишкварку!

— Ти сопеш, старенька, — сказав Гаврош. — Висякай хобот.

І рушив далі. Уже на Брукованій вулиці він згадав про ганчірницю й виголосив такий монолог:

— Дарма ти лаєш революціонерів, тітко Помийниця. Цей пістолет попрацює в твоїх же інтересах. Щоб ти знаходила більше їстівного в ящиках із покидьками.

Несподівано він почув позад себе крик. То гналася за ним тітка Патагон і верещала, погрожуючи йому кулаком:

— Виродку паршивий!

— Плював я на твою лайку з високого дерева, — відповів Гаврош.

Проминаючи палац Ламуаньйона, він вигукнув бойовий клич:

— Уперед, на битву!

І, докірливо подивившись на свій пістолет, додав:

— Я йду на війну, а ти воювати не хочеш!

Один собака може відвернути увагу від іншого. Повз Гавроша пробіг худющий пудель, і хлопець пожалів його.

— Бідолашний гав-гав, — сказав він. — Ти, певно, проковтнув діжку, он у тебе всі обручі випинають.

І весело попрямував далі.

2. Справедливе обурення перукаря

Достойний перукар, який колись вигнав на вулицю двох малюків, що їм Гаврош дав притулок у слоновому череві, саме голив у своєму закладі старого солдата-легіонера. Ветеран служив за часів Імперії, й цілком природно, що цирульник заговорив із ним про заколот, потім про генерала Ламарка, а від Ламарка розмова перейшла на імператора.

— Добродію, — запитав перукар, — а як імператор сидів на коні?

— Погано. Він не вмів падати. Тому ніколи й не падав.

– Імператор був поранений лише один раз, так?

Старий солдат відповів спокійним і поважним тоном людини, яка була присутня при цій події:

— У п’яту. Під Ратісбоном. Я ніколи не бачив його так гарно вдягненим, як у той день. Він був як нова монета.

— А у вас, добродію ветеран, багато поранень?

— У мене? — перепитав солдат. — Ет, дрібниці. Я дістав два удари шаблею в потилицю під Маренго, кулю в праву руку під Аустерліцем, ще одну кулю в ліву литку під Йєною, під Фрідландом мене штрикнули багнетом ось сюди, під Москвою сім чи вісім разів кольнули списом у різні місця, під Люценом осколок бомби роздробив мені палець… Ага, біля Ватерлоо я дістав картечну кулю в стегно. Ото й усе.

— Як це чудово — померти на полі бою! — з пафосом вигукнув перукар. — От я, приміром, замість повільно здихати на вбогому ліжку від якої-небудь хвороби — з ліками, з припарками, з клізмами, з лікарем над душею, — волів би дістати гарматне ядро в живіт!

— У вас добрий смак, — мовив солдат.

Тільки-но він це сказав, як оглушливий гуркіт потряс перукарню. На склі вітрини утворилася зіркоподібна тріщина. Перукар зблід.

— О Боже! — вигукнув він. — Оце так випросив!

— Що випросив?

— Гарматне ядро.

— Ось воно, — сказав солдат і підібрав щось на підлозі.

То був камінь-кругляк.

Перукар підбіг до розбитої шибки й побачив Гавроша — той утікав щодуху в напрямі ринку Сен-Жан. Проходячи перед цирульнею, Гаврош, який не забув своїх малюків, не втримався від спокуси пожбурити каменюкою у вітрину бездушного перукаря.

— Ви тільки погляньте! — вигукнув цирульник, що з блідого став синім. — Вони бешкетують заради бешкету! Ну чим я його скривдив, того хлопця?

3. Малий дивується, побачивши старого

Тим часом на ринку Сен-Жан, де уже встигли роззброїти пост, відбулося стратегічне з’єднання Гавроша з гуртом людей, яких вели Анжольрас, Курфейрак, Комбефер і Фейї. Баорель та Жан Прувер знайшли їх і приєдналися до загону. Всі були озброєні. Анжольрас мав мисливську рушницю-дубельтівку, Комбефер — рушницю Національної гвардії з номером легіону та два пістолети за поясом. Жан Прувер — старого кавалерійського мушкета, Баорель — карабін; Курфейрак вимахував ціпком, що тепер перетворився на витягнуту з піхов шпагу; Фейї з оголеною шаблею виступав попереду й вигукував: "Хай живе Польща!"

Вони йшли від Морландської набережної — без краваток, без капелюхів, засапані, намочені дощем; очі в них палахкотіли.

— Куди ми прямуємо? — запитав Гаврош, підходячи до цього гурту.

– Іди з нами, — відповів Курфейрак.

За Фейї ішов — власне, вистрибував — Баорель у яскравій малиновій камізельці. Він почував себе посеред заколоту, мов риба у воді. Вражений його камізелькою, якийсь перехожий перелякано заволав:

— Червоні прийшли!

— Мене дивує ваш безглуздий страх, буржуа, — пробурчав Баорель. — Хіба ви бики, що боїтесь червоного?

Десь на розі стіни він помітив аркушик паперу. То було послання паризького архієпископа своїй "пастві" — дозвіл їсти яйця.

— "Паства!" Це ввічливе звертання до худоби! — вигукнув Баорель.

І зірвав папірця зі стіни, полонивши цим серце Гавроша. Від тієї миті Гаврош став уважніше придивлятись до Баореля.

— Дарма ти гарячкуєш, Баорелю, — сказав Анжольрас. — Суть не в цьому посланні. Не варт марно розтрачувати свій гнів. Бережи набої.

— У кожного свій стиль, Анжольрасе, — відповів Баорель. — Ця єпископська писанина дратує мене, я хочу їсти яйця без нічийого дозволу. І я не розтрачую свій гнів, я просто беру розгін. Клянуся Геркулесом, я зірвав те послання, щоб увійти в смак!

Гаврош не пропускав жодної нагоди чогось повчитися. Ось і тепер він запитав у цього зривача оголошень, до якого вже почував глибоку пошану.

— Що таке "Геркулесом"?

— Латиною це означає: "Хай йому чорт!"

За ними сунув галасливий гурт — студенти, художники, молоді люди, що були членами Кугурди з Екса, робітники, портові вантажники, озброєні багнетами, палицями, а дехто, як і Комбефер, мав за поясом пістолети. У цьому гурті йшов і один старий дід, що здавався зовсім немічним. Він не мав ніякої зброї, проте намагався не відставати, хоч і був заглиблений у свої думи. Гаврош звернув увагу на того старого.

— Шотке? — запитав він у Курфейрака.

— А, один дідусь.

То був Мабеф.

Розповімо, як він тут опинився.

Анжольрас та його друзі йшли по бульвару Бурдона, коли драгуни кинулись в атаку, й були серед тих, хто звернув у вулицю Бассомп’єра з криками: "На барикади!" На вулиці Ледіг’єра вони перестріли старого, який плентав їм назустріч.

Його хитало з боку в бік, наче п’яного, і він тримав капелюха в руці, хоч цілий ранок мрячило, та й тепер накрапував дощ. Курфейрак упізнав дідуся Мабефа. Він був знайомий із ним завдяки Маріусові. Знаючи мирну й боязку вдачу колишнього церковного старости та любителя книг, Курфейрак був вражений, побачивши його посеред цієї колотнечі, за два кроки від кавалерії, що насувалася на юрму.

— Пане Мабеф, ідіть додому, — сказав Курфейрак.

— Чому?

— Скоро почнеться буча.

— То й гаразд.

— Рубатимуть шаблями, стрілятимуть із рушниць, пане Мабеф.

— Хай і так.

— Палитимуть із гармат.

— Тим ліпше. Куди ви прямуєте?

— Ми йдемо валити уряд.

— От і добре.

І старий пішов із ними. Більше він не мовив жодного слова. Його хода несподівано стала твердою. Робітники хотіли взяти Мабефа під руки, але він заперечливо похитав головою. Він ішов у перших рядах колони, ішов бадьоро, проте вираз обличчя в нього був такий, наче він спить.

— Що за дивний дідуган! — шепотілися студенти. В натовпі пройшла чутка, ніби це колишній член Конвенту, старий царевбивця.

Гаврош марширував, співаючи і надимаючи щоки, наче грав на уявній сурмі. Ось що він співав:

Наче жовтіє місяць угорі.

— Пора, ходімо в чагарі, —

сказав Шарло Шарлотті.

Та-рам та-та!

Ну й сміхота!

Одного Бога і одного короля,

Один ліар і чобіт маю я.

Удосвіта на чебреці

Вмостилися два горобці,

Хильнути їм охота.

Та-рам та-та!

Ну й сміхота!

Одного Бога і одного короля,

Один ліар і чобіт маю я.

Роси надудлились вони

І стали битись, пустуни,

З них тигр сміявся жовтий.

Та-рам та-та!

Ну й сміхота!

Одного Бога і одного короля,

Один ліар і чобіт маю я.

Поскублись добре лобурі.

— Пора, ходімо в чагарі, —

сказав Шарло Шарлотті.

Та-рам та-та!

Ну й сміхота!

Одного Бога і одного короля,

Один ліар і чобіт маю я.

Вони прямували до Сен-Меррі.

4. Новобранці

Натовп щохвилини більшав.