Знедолені - Сторінка 96

Біля Зубчатої вулиці до нього приєднався високий чоловік із сивиною у волоссі; Курфейрак, Анжольрас і Комбефер звернули увагу на грубий і зухвалий вираз його обличчя, але ніхто з них його не знав. Гаврош був надто заклопотаний — він співав, насвистував, галасував, забігав уперед, стукав у віконниці крамничок руків’ям свого негодящого пістолета — і не помітив того новобранця.

Звернувши на Склодувну вулицю, юрма опинилася навпроти Курфейракового під’їзду.

— От і чудово, — сказав Курфейрак, — я забув удома гаманець і до того ж загубив капелюха.

Він покинув гурт і, перестрибуючи через чотири сходинки, швидко піднявся до себе. Там узяв свого старого капелюха, гаманець, а також прихопив досить велику скриньку квадратної форми, що була схована в брудній білизні. Коли він бігцем спускався по сходах, його гукнула воротарка:

— Пане Курфейрак, тут вас запитує один.

— Хто такий?

— Я не знаю.

— Де він?

— У моїй комірчині.

— Хай іде к бісу! — мовив Курфейрак.

— Але він чекає вас уже більше години! — відказала жінка.

В цю саму мить із комірчини воротарки вийшов юнак у подертій блузі й полатаних штанях, худий, блідий, маленький, весь у ластовинні, більше схожий на перевдягнену дівчину, ніж на хлопця. Проте він заговорив до Курфейрака голосом, що анітрохи не був схожий на дівчачий:

— Можна мені бачити пана Маріуса?

— Його немає вдома.

— Він повернеться сьогодні?

— Не знаю. — І Курфейрак додав: — От я, то справді не повернуся.

Юнак пильно подивився на нього і запитав:

— Чому?

— А тому.

— Куди ж ви йдете?

— Яке тобі діло?

— Можна я понесу вашу скриньку?

— Я йду на барикади.

— Ви дозволите мені піти з вами?

— Якщо хочеш! — відповів Курфейрак. — Вулиця відкрита для всіх.

І бігцем кинувся наздоганяти друзів. Десь аж за чверть години він помітив, що той хлопчина справді пішов із ними.

Юрма ніколи не йде туди, куди хоче, її несе мов поривом вітру. Вона поминула Сен-Меррі й "опинилася" сама не знаючи як, на вулиці Сен-Дені.

Книга одинадцята

"Коринф"

1. Деякі відомості про шинок "Коринф"

Перехожий, який звертав із вулиці Сен-Дені у вулицю Шанврері, бачив, що вона звужується перед ним, наче увійшов у видовжену лійку. В кінці тієї зовсім короткої вулиці дорогу йому загороджував ряд високих будинків, і він міг би подумати, що потрапив у глухий кут, якби праворуч і ліворуч не помічав вузьких темних проходів. То була поперечна вуличка Мондетур, що одним кінцем з’єднувалася з вулицею Проповідників, а другим виходила на вулиці Лебедину й Малу Жебрацьку. У глибині цього своєрідного глухого кута, на розі правого проходу стояв будинок, нижчий за навколишні, мисом виступаючи на вулицю Шанврері.

У тому будинку й містився знаменитий шинок "Коринф", що існував протягом трьох століть, переходячи від батька до сина. Останнім із цієї славної династії був дядечко Гюшлу.

Зала зі стойкою — на першому поверсі, зала з більярдом — на другому, вузькі кручені сходи крізь отвір у стелі; вино на столах, кіптява на стінах, свічки посеред білого дня, — ось який був цей шинок. Сходи під лядою в нижній залі вели до льоху. На третьому поверсі мешкав сам Гюшлу з дружиною. Підіймалися туди сходами-драбиною, схованими за непомітними дверима в залі другого поверху. Під самим дахом були дві мансарди-комірчини для служниць. Перший поверх ділили між собою кухня й зала зі стойкою.

Свого часу дядечко Гюшлу винайшов чудову страву, якою можна було ласувати тільки в нього — фаршированих коропів. Їх їли при світлі лойової свічки або лампи-кенкета часів Людовика Шістнадцятого на столах, застелених прибитою цвяхами клейонкою. Сюди приходили здалеку.

Як ми вже згадували, "Коринф" був тим місцем, де зустрічалися "Друзі абетки". А відкрив "Коринф" Грантер. Він якось забрів сюди й так уподобав фаршированих коропів, що став приходити часто. Тут пили, їли, галасували. Тут гостинно приймали навіть тих, хто платив погано або й не платив зовсім. Дядечко Гюшлу був добряк.

Він мав дружину — бородату й досить бридку тітку Гюшлу.

Десь 1830 року дядечко Гюшлу помер. Він забрав із собою в могилу й таємницю приготування фаршированих коропів. Його невтішна вдова вела справу далі. Але кухня занепала, а вино, яке тут завжди було погане, стало зовсім нікудишнім. Одначе Курфейрак та його друзі й далі відвідували "Коринф" — "із жалості", як казав Боссюе.

"Ресторан" містився в залі другого поверху — видовженому приміщенні, заставленому табуретами, ослонами, стільцями, лавами й столами. Там-таки був і старий кривоногий більярд. Підіймалися туди крученими сходами, що підводили до чотирикутного отвору в кутку зали, схожого на корабельний люк.

Ця зала мала одне тільки вузьке віконце й скидалася на горище. Лампа-кенкет горіла там навіть удень. Єдиною окрасою побілених вапном стін був віршик, складений на честь пані Гюшлу:

Віддалік вона вас дивує, за два кроки страшить,

Темно-бура бородавка в її носі зухвало стримить.

Чекають усі зі страхом — от-от вона чхне

І носа свого гачкуватого проковтне.

Це було написано вуглиною на стіні.

Матуся Гюшлу, вельми схожа на портрет, зображений у вірші, з ранку до вечора незворушно ходила туди-сюди повз нього. Дві служниці, Філетта й Фрікасетта, відомі тільки під цими прізвиськами, допомагали хазяйці ставити на столи дзбани з поганеньким вином та всіляку бурду, що її подавали голодним відвідувачам у череп’яних мисках. Філетта, гладка, руда й криклива, скидалася на міфологічне страховисько; проте як добра служниця, що в усьому має поступатися господині, вона була менш бридка, ніж матуся Гюшлу. Фрікасетта — довготелеса, худа, бліда, завжди виснажена і змучена, із синцями під очима й опущеними віями, вражена, так би мовити, хронічною втомою, — вставала першою, лягала останньою, обслуговувала геть усіх, навіть другу служницю, мовчки й лагідно усміхаючись сонною усмішкою.

Біля входу до зали-ресторану погляд відвідувача затримувався на двох рядках, що їх написав крейдою на дверях Куфейрак.

Якщо можеш — пригощай,

Якщо смієш — замовляй.

2. Весела пиятика перед бурею

Леґль-із-Мо, як ми знаємо, жив здебільшого в Жолі. Друзі мешкали вдвох, разом їли, спали в одній кімнаті. Усе в них було спільне, навіть почасти Мюзікетта. Уранці 5 червня вони вирушили снідати в "Коринф". Жолі мав сильний нежить, Леґль теж трохи застудився. Леґль був у потертому сурдуті, Жолі — в цілком пристойному.

Було близько дев’ятої ранку, коли вони штовхнули двері "Коринфа" й піднялися на другий поверх. Їх зустріли Філетта й Фрікасетта.

— Устриць, сиру та шинки, — звелів Леґль.

І вони сіли за стіл. Крім них, у закладі матусі Гюшлу нікого не було. Фрікасетта, впізнавши Леґля й Жолі, принесла пляшку вина.

Тільки-но ті двоє заходилися коло устриць, як у люк просунулася чиясь голова, і веселий голос сказав:

– Ішов мимо. Почув із вулиці пахощі сиру брі. Вирішив зайти.

То був Грантер. Він узяв собі табурет і сів за стіл. Фрікасетта, впізнавши Грантера, принесла ще дві пляшки вина.

— Ти що, вип’єш оці обидві пляшки? — здивувався Леґль.

— Тут усі з головою, один ти безголовий, Боссюе, — відповів Грантер. — Де це бачено, щоб дві пляшки збентежили мужика?

Двоє приятелів почали з їжі. Грантер — з питва. Півпляшки як не було.

— У тебе, либонь, дірка в шлунку? — запитав Леґль.

— Дірка в тебе на лікті, — відказав Грантер.

І додав, перехиливши чергову склянку:

— Старенький у тебе сурдут, Боссюе, — ораторе надгробних промов.

— Тим краще, — відповів Леґль. — Зате ми з ним живемо в добрій злагоді — з моїм сурдутом. Він сам набув форму мого тіла, ніде не тисне, не заважає моїм рухам. Я відчуваю його тільки тоді, коли мені в ньому тепла. Старий сурдут — це як старий приятель.

— Правду кажеш, — підтримав Жолі приятеля.

— Грантере, ти з бульвару? — запитав Леґль.

— Ні.

— А ми з Жолі бачили початок процесії.

— Чудове видовище, — докинув Жолі.

— Зате як спокійно на цій вулиці! — вигукнув Леґль. — Навіть важко повірити, що в Парижі все догори дном.

— Бр-р-р! Я щойно проковтнув гнилу устрицю! — вигукнув Грантер. — Мене знову опановує хандра. Устриці тут несвіжі, служниці бридкі. Я ненавиджу людський рід. Нещодавно я зустрів знайому дівчину, юну й прекрасну, наче весна, і вона була на сьомому небі від радості, бо вчора один потворний віспуватий банкір зробив їй велику ласку — зажадав її! Гай-гай! Не минуло й двох місяців відтоді, як ця панна жила добропорядним життям у своїй мансарді. Вона шила, спала на розкладному ліжку, мала вазон із квітами й була щаслива. Й ось тепер вона банкірша. Це перетворення сталося минулої ночі. Сьогодні вранці я зустрів жертву — вона була рада-радісінька. Найогидніше те, що брудна угода з грошовим мішком анітрохи не позначилася на її гарненькому личку. Троянди мають ту перевагу над жінками, що на них помітно сліди від гусениць. Ви запитуєте мене про бульвар, процесію і таке інше? Отже, знову починається революція? Мене дивує, до чого ж убога фантазія в Господа Бога! Тільки-но в Нього щось заїдає в механізмі подій — давай революцію! На Його місці я вчинив би простіше. Я не став би щохвилини лагодити й ламати свою механіку, я вів би людський рід плавно, я нанизував би подію на подію, не рвучи нитки, я б обійшовся без надзвичайних заходів. Революція — що це доводить? Що Господь Бог зайшов у глухий кут. Він удається до державного перевороту, бо в нього урвався зв’язок між теперішнім та майбутнім, і він, Господь, нездатен з’єднати обидва кінці. Отже, наш Єгова має неабияку мороку зі своїм творінням, воно в нього недосконале. Гляньте, сьогодні п’яте червня, а досі темно; від самого ранку чекаю, коли настане день, а його нема й нема. Ручаюся, сьогодні його й не буде. Така недбалість Господа нагадує погано оплачуваного прикажчика. Одне слово, я розгніваний. Крім того, мені бридко дивитися на Леґля-з-Мо. Мене бісить думка, що я одного віку з оцим голим коліном. Наш світ — неймовірна дурниця. Подумайте тільки: всі оті божевільні йдуть битися, різати одне одного, — і це влітку, коли вони могли б податися з яким-небудь чарівним створінням на луки і вдихати пахощі скошеної трави! О, як мені знову сумно! Ось що означає проковтнути гнилу устрицю й спостерігати таку революцію! На душі в мене зовсім чорно. О, бридкий старий світе! Тут зі шкури пнуться, тут розбещують і вбивають, тут до всього звикають.

Після цього нападу красномовності Грантер закашлявся.

— До речі, про революцію, — сказав Жолі.