Знедолені - Сторінка 97

— Мені здається, що Маріус не на жарт закохався.

— А в кого, не знаєш? — запитав Леґль.

— Ні.

— Любовні історії Маріуса! — вигукнув Грантер. — Я й звідси все бачу. Маріус — туман, і він, мабуть, знайшов свою хмаринку. Маріус із породи поетів. А хто поет — той і божевільний. Маріус зі своєю Марі, Маріеттою чи Маріон, либонь, кумедні закохані. Там, певне, такий екстаз, що й про поцілунок забувають. Цнотливі на землі, вони поєднуються в нескінченності. Вони влаштували собі ложе між зорями.

Грантер узявся за другу пляшку й, можливо, збирався виголосити другу промову, коли в квадратному люці сходів з’явилося ще одне створіння. То був хлопець років десяти — обшарпаний, дуже малий, з жовтою шкірою, з гострою мордочкою і жвавими очима, скуйовджений, мокрий від дощу, але на вигляд цілком задоволений.

Малий, не вагаючись, зробив вибір між трьома співрозмовниками й звернувся до Леґля:

— Це ви будете добродій Боссюе?

— Боссюе — моє зменшувальне ім’я, — відповів Леґль. — А в чому річ?

— Ну так от. Один високий білявий пан зупинив мене на бульварі й каже: "Ти знаєш тітку Гюшлу?" — "Знаю, вулиця Шанврері, вдова старого шинкаря". А він мені: "Біжи туди. Там ти знайдеш добродія Боссюе і скажеш йому від мене: "Абетка". Він, мабуть, пожартувати з вами хотів, так? Він дав мені десять су.

— Жолі, позич мені десять су, — попросив Леґль, потім обернувся до Грантера: — Грантере, позич мені десять су.

У такий спосіб склалося двадцять су, які Леґль дав хлопцеві.

— Дякую, добродію, — сказав малий.

— Як тебе звуть? — запитав Леґль.

— Наве, я приятель Гавроша.

— Лишайся тут, — сказав Леґль.

— Поснідай із нами, — докинув Грантер.

— Не можу, — відповів хлопець. — Я йду в процесії і це я кричу: "Геть Поліньяка!"[65]

Він чемно шаркнув ногою, прощаючись, і пішов.

Тим часом Леґль міркував; він сказав упівголоса:

— "Абетка", певно, означає похорон Ламарка.

— Білявий пан — це Анжольрас, — уточнив Грантер. — Він кличе тебе.

— Підемо? — запитав Боссюе.

— Надворі дощ, — сказав Жолі. — Я присягався піти у вогонь, але не у воду. Я не хочу застудитися.

— Я залишуся тут, — мовив Грантер. — Мене більш приваблює сніданок, ніж катафалк.

— Отже, ми лишаємося, — підсумував Леґль. — У такому разі випиймо. Зрештою, можна пропустити похорон, не пропустивши бунту.

— Щодо бунту, то я — за! — вигукнув Жолі.

— А мені ця ваша революція байдужісінька, — сказав Грантер. — Я нічого не маю проти нинішнього уряду. Корона Луї-Філіппа — річ так само безневинна, як ото нічний ковпак. А його скіпетр більше скидається на парасольку, ніж на символ монаршої влади.

У залі стало зовсім темно — великі хмари затягли небо. Ні в шинку, ні на вулиці нікого не було. Всі пішли "дивитись на події".

— Зараз день чи ніч? — вигукнув Боссюе. — Фрікасетто, світла!

Грантер, зажурений, знов заходився пити.

— Анжольрас мене зневажає, — бурмотів він. — Анжольрас послав Наве до Боссюе. Якби він покликав мене, я пішов би за ним. Тим гірше для Анжольраса. Не піду я на той похорон.

Отож Боссюе, Жолі й Грантер залишилися сидіти в шинку. Близько другої пополудні їхній стіл уже був заставлений порожніми пляшками. Дві свічки горіли на ньому: одна в мідному позеленілому свічникові, друга — в шийці тріснутої карафи. Грантер заохотив Жолі й Боссюе до вина; Боссюе й Жолі допомогли Грантерові розвеселитись.

Щодо до Грантера, то після полудня він кинув пити вино. Його невтримно вабила чорна прірва жахливого сп’яніння, й він удався до неймовірної суміші з горілки, пива та абсенту. Правда, він іще не дійшов до стану цілковитого отупіння й був неймовірно веселий. Боссюе та Жолі веселилися разом із ним. Грантер усівся верхи на табурет і, впершись лівою рукою в коліно, з повною склянкою в правій, промовляв такі урочисті слова, звертаючись до матусі Гюшлу:

— О, жінко антична, підійди, аби я міг споглядати тебе!

А Жолі кричав:

— Філетто й Фрікасетто, не давайте більше Грантерові пити! Він уже проїв і пропив за сьогодні скажені гроші. Цей марнотрат поглинув два франки дев’яносто п’ять сантимів!

— Хто без мого дозволу позривав із неба зорі й повтикав їх у свічники? — несподівано заволав Грантер.

Боссюе, хоч і дуже п’яний, зберігав спокій.

Він сидів на підвіконні розчиненого вікна, підставивши спину дощеві, й дивився на приятелів.

Несподівано знадвору долинув гамір, тупотіння кроків, вигуки: "До зброї!" Боссюе обернувся й побачив на вулиці Сен-Дені, там, де кінчалася вулиця Шанврері, Анжольраса з рушницею, Гавроша з пістолетом, Фейї з шаблею, Курфейрака з ціпком-шпагою, Жана Прувера з мушкетом, Комбефера з рушницею, Баореля з карабіном і весь той галасливий натовп озброєних людей, що сунув за ними.

Вулиця Шанврері була не довша за відстань рушничного пострілу. Боссюе притулив рупором долоні до рота й загукав:

— Курфейраку! Курфейраку! Аго-ов!

Курфейрак почув, що його кличуть, побачив Боссюе і ступив кілька кроків у вулицю Шанврері. Курфейракове "Чого тобі треба?" зустрілося з: "Куди ти йдеш?" Боссюе.

— Будувати барикаду, — відповів Курфейрак.

— Чудово, йди сюди! Будуй тут — місце добре.

— Твоя правда, Орле, — сказав Курфейрак.

І за його знаком весь натовп звернув у вулицю Шанврері.

3. Над Грантером згущується ніч

Місце й справді було добре. Широка на початку вулиця далі звужувалась і переходила в глухий кут, перехоплений у кінці "Коринфом". Вузькі проходи по вулиці Мондетур було легко загородити; отож атака була можлива тільки з вулиці Сен-Дені, тобто в лоб і по відкритій місцевості. П’яний Боссюе мав око тверезого Ганнібала.

Коли з’явилася ця ватага, вулицю опанував страх. Не лишилося жодного перехожого, який не поквапився б зникнути. В одну мить по обидви боки вулиці позачинялися крамнички, майстерні, під’їзди, вікна, жалюзі, мансарди, віконниці — від першого поверху до самого даху. Якась бабуся затулила своє вікно матрацом, закріпивши його на двох жердинах для сушіння білизни. Тільки шинок лишився відкритим — і то з поважної причини, бо туди вдерлася юрба.

— О Господи! О Господи! — зітхнула матуся Гюшлу.

Боссюе зійшов униз, назустріч Курфейракові.

Жолі висунувся з вікна й кричав:

— Курфейраку, чому ти не взяв парасольку? Ти застудишся!

Тим часом із заґратованих нижніх вікон шинку було висмикнуто двадцять залізних прутів і за кілька хвилин розібрано десять туаз[66] бруківки. Гаврош та Баорель зупинили й перекинули биндюги такого собі Ансо, торговця вапном; із биндюгів зняли три повні бочки, поставили їх посеред вулиці й обклали камінням із розвернутої бруківки. Анжольрас відкрив льох, і всі порожні діжки вдови Гюшлу пішли на те, щоб прикрити з флангів бочки з вапном. Фейї привалив діжки та биндюги двома купами щебеню, знайденого невідомо де. Принесли товсті бруси, що підпирали один із будинків, і повкладали їх на діжки. Коли Боссюе й Курфейрак обернулися, половина вулиці вже була перегороджена валом, вищим за людський зріст. Ніщо не зрівняється з рукою народу, коли вона будує одне, руйнуючи інше.

Філетта й Фрікасетта приєдналися до тих, хто працював. Фрікасетта носила щебінь і каміння. Вона подавала кругляки з тим самим сонним виглядом, з яким ставила на столи вино.

У кінці вулиці з’явився омнібус, запряжений двома білими кіньми.

Боссюе перестрибнув через купи бруківки, наздогнав екіпаж, зупинив його, допоміг вийти "дамам", відпустив кондуктора і, взявши коней за вуздечку, повернув з омнібусом до барикади.

Через хвилину розпряжені коні пішли собі навмання геть, а повалений набік омнібус довершив загорожу вулиці.

Приголомшена матуся Гюшлу сховалася на другому поверсі. Очі її бігали, вона дивилася на все невидющим поглядом і тихо підвивала. Здавалося, наляканий крик не сміє вихопитися з її горла.

— Кінець світу, — бурмотіла вона.

Жолі цмокнув матусю Гюшлу в жирну й зморшкувату червону шию і сказав, звертаючись до Грантера:

— Знаєш, друже, жіноча шия завжди була для мене чимось неймовірно прекрасним.

А Грантер ухопив за стан Філетту, що піднялася на другий поверх, і голосно реготав біля відчиненого вікна.

— Філетта бридка! — кричав він. — Філетта — ідеал потворності! У неї руді коси, як у Тиціанової коханки, і вона славна дівчина. Ручаюся, вона битиметься хоробро. У кожній славній дівчині дрімає герой. Ну, а матуся Гюшлу — це старий солдат. Ви тільки гляньте, які в неї вуса! Справжній хвацький гусар. Вона теж воюватиме. Удвох вони наженуть страху на все передмістя. Товариші, ми повалимо уряд, це така сама істина, як те, що існує п’ятнадцять проміжних кислот між кислотою мурашиною і маргариновою. А втім, мені байдужісінько. Я, Грантер, добрий хлопець. Коли б я був багатий — на світі не лишилося б убогих. О, якби кожному доброму серцю та товстий гаманець! Уявіть собі Ісуса Христа з капіталом Ротшильда! Скільки добра він би зробив! Філетто, обніми мене! Ти пристрасна й боязка! Твої щоки просять братерського поцілунку, а уста — поцілунку коханця!

— Замовкни, барило з пивом! — сказав Курфейрак.

Анжольрас, який стояв на гребені барикади з рушницею в руках, підняв своє прекрасне суворе обличчя.

— Грантере, йди проспися! — гукнув він. — Тут місце для сп’яніння, а не для пиятики. Не ганьби барикаду.

Ці гострі слова справили на Грантера надзвичайне враження. Здавалося, на нього вилили цебро холодної води, й він миттю протверезів. Сівши біля вікна, він сперся ліктями на стіл, подивився на Анжольраса лагідним поглядом і сказав:

— Дозволь мені поспати тут.

— Забирайся для цього кудись-інде!

Але Грантер, не відриваючи від нього ніжного, каламутного погляду, відповів:

— Дозволь мені тут поспати — тут я й помру.

— Грантере, — зі зневагою в голосі сказав Анжольрас, — ти нездатен ні вірити, ні мислити, ні бажати, ні жити, ні померти.

— Побачиш, — серйозним тоном відповів Грантер.

Він промурмотів іще кілька нерозбірливих слів, потім голова його важко впала на стіл, і через мить він уже спав.

4. Спроба втішити вдову Гюшлу

Баорель, у захваті від барикади, кричав:

— Ось вулиця й декольтована! Як гарно!

Курфейрак, потроху розтягуючи шинок, намагався втішити шинкареву вдову:

— Матусю Гюшлу, хіба ви не нарікали, що поліція склала на вас протокол, коли Фрікасетта витрусила у вікно килимок?

— Авжеж, добродію Курфейрак. О Боже, то ви й стіл тягнете на вашу жахливу купу? І не тільки за килимок, а й за вазон квітів, що впав із мансарди на вулицю.