Зниклий Безвісти - Сторінка 19

Проте збігло вже чимало часу. Годинник на протилежному кінці зали, стрілку якого, навіть пильно приглянувшись, ледве вдавалося розгледіти крізь дим, показував уже по дев'ятій. Та в інших місцях при буфеті тиснява була іще більша, ніж на недавньому, трохи відлеглому місці. Окрім того, зала тим більше наповнювалася, що пізніше ставало. Крізь головні двері з голосним "Гелло" невпинно заходили нові відвідувачі. В деяких місцях відвідувачі нахабно звільняли буфет, вмощувалися на нього й пили одне до одного; то були найкращі місця, звідти було видно всю залу.

Карл хоч і продирався далі, але надію ще щось запопасти вже, щиро кажучи, втратив. Він докоряв собі, що, не знаючи місцевих звичаїв, зголосився піти по їжу. Його побратими вилають його і матимуть цілковиту рацію, ба ще, чого доброго, подумають, ніби він не приніс нічого, тільки аби заощадити гроші. Тепер він опинився в місці, де довкола на столах споживали гарячі м'ясні страви з гарною жовтою картоплею, і ніяк не міг збагнути, як це люди зуміли їх роздобути.

І тут за декілька кроків попереду він побачив якусь старшу даму, що, вочевидь, належала до готельного персоналу; сміючись, вона розмовляла з якимось відвідувачем. При цьому вона невпинно копирсалася заколкою у волоссі. Карл негайно постановив зробити замовлення цій жінці, вже бодай тому, що вона як єдина жінка в цій залі здалася йому винятком із загального галасу і гонитви, а ще з тієї простої причини, що вона була єдиною працівницею готелю, яку можна було запопасти, за умови, однак, що при першому ж слові, яким він до неї звернеться, вона заклопотано не втече. Проте сталося якраз навпаки. Карл навіть не встиг іще заговорити до неї, а просто лиш подивився в її бік, як вона, як то іноді буває, коли під час розмови раптом зиркнути вбік, глянула на Карла і запитала його, тут-таки перериваючи свою розмову, привітно і цілком зрозумілою, як того й вимагала граматика, англійською, чи він чогось шукає. "Так, проте, — сказав Карл, — мені не вдається тут нічого дістати". "В такому разі ходіть зі мною, юначе", — сказала вона, попрощалася зі знайомим, який скинув капелюха, що тут виглядало нечуваною ввічливістю, взяла Карла за руку, рушила до буфету, відіпхала якогось відвідувача, відчинила горішні дверцята в ляді, разом із Карлом перетнула коридор за лядою, де слід було пильнуватися невтомних бігунів-кельнерів, відчинила якісь подвійні двері, сховані в шпалерах, і от вони опинилися у великій, прохолодній коморі. "Просто треба знати механізм", — сказав собі Карл.

"Отож, чого душа бажає?" — спитала вона, послужливо до нього схиляючись. Вона була дуже огрядна, все її тіло так і колихалося, зате обличчя було виліплене мало не ніжно. З огляду на стільки всілякого їдла, дбайливо поскладаного на полицях і столах, Карл мало не підпав під спокусу мерщій замовити на вечерю щось вишуканіше, особливо тому, що міг сподіватися від цієї впливової жінки доволі дешевої обслуги, та врешті-решт йому таки здалося доречнішим назвати лише сало, хліб і пиво. "І більше нічого?" — спитала жінка. "Ні, дякую, — сказав Карл, — зате на трьох осіб". У відповідь на запитання жінки про решту двох Карл кількома словами розповів про своїх побратимів, його тішило, що його випитують.

"Але ж це їжа для в'язнів", — сказала жінка, сподіваючись, вочевидь, подальших Карлових побажань. Однак той побоявся, що вона зараз його обдарує і не візьме жодних грошей, а тому змовчав. "Зараз впораємося", — сказала жінка, рушила з дивовижною для її огрядности жвавістю до якогось столу, довгим, схожим на шаблюку ножем відчахнула великий кусень пророслого м'ясом сала, зняла з полиці буханець хліба, підняла з підлоги три пляшки пива і повкладала все це до легенького солом'яного кошика, якого й простягнула Карлові. В міжчасі вона пояснила Карлові, що завела його сюди тому, що там, у буфеті, їжа, попри швидке споживання, завжди встигає втратити свіжість у димі й усіх цих випарах. Але тим людям і так усе догода. Тут Карл уже нічого не сказав, бо навіть не знав, чим заслужив таке особливе до себе ставлення. Він подумав про своїх побратимів, котрі хоч які знавці Америки, все ж ніколи не пробралися б аж до цієї комори, а вдовольнялися би зіпсутими харчами з буфету. Із зали сюди не долинало ані звуку, мабуть, стіни були дуже грубі, щоб утримувати під цим склепінням таку прохолоду. Карл уже якусь часину тримав солом'яного кошика в руці, проте навіть не думав платити і не ворушився. І тільки коли жінка додатково зібралася вкласти йому до кошика ще одну пляшку, схожу на ті, що стояли на столах у залі, він, стрепенувшись, подякував.

"Перед Вами ще довга дорога?" — запитала жінка. "До Батерфорда", — відповів Карл. "Це ще дуже далеко", — сказала жінка. "Ще один денний перехід", — сказав Карл. "А не далі?" — спитала жінка. "О, ні", — мовив Карл.

Жінка поправила на столі ще кілька речей, увійшов якийсь кельнер, роззирнувся, чогось шукаючи, а тоді жінка вказала йому на великий полумисок, на якому лежала широка, ледь притрушена петрушкою копиця сардинок, і він виніс цей полумисок на піднятих руках до зали.

"А чому ж Вам, власне кажучи, аж так запраглося заночувати надворі? — спитала жінка. — В нас тут досить місця. Переночуйте в нас у готелі". Для Карла це пролунало аж надто звабливо, тим більше, що вже попередню ніч він провів так зле. "Там надворі мої пакунки", — сказав він, завагавшись, і не без дещиці честолюбства. "Ну, то несіть їх сюди, — сказала жінка, — це не завада". "Але ж мої побратими!" — сказав Карл і одразу помітив, що це вже ще й яка завада. "І вони, звісно, можуть тут за ночувати, — сказала жінка. — Нумо, не змушуйте себе аж так упрошувати". "До речі, мої побратими люди чемні, — сказав Карл, — але не зовсім чисті". "Таж хіба Ви не бачили отого бруду в залі? — спитала жінка, скривившись. — До нас, бува, липне й найгірше. Отож я скажу, щоби постелили відразу три ліжка. Щоправда, лише на горищі, бо готель переповнений, я й сама переселилася на горище, та все ж ліпше, ніж просто неба". "Я не можу привести моїх побратимів", — сказав Карл. Він уявив собі, що за галас зчинять оті двоє в коридорах цього вишуканого готелю, Робінсон усе бруднитиме, а Делямарш, без сумніву, чіплятиметься навіть і до цієї жінки. "Не розумію, чому це має бути неможливо, — сказала жінка, — але про мене: якщо не хочете, то залишайте побратимів надворі й приходьте самі". "Так не годиться, так не годиться, — сказав Карл, — вони мої побратими, і я мушу залишатися з ними". "Але ж і впертюх із Вас! — сказала жінка, відводячи погляд. — Йому хочуть добра, хочуть чимось допомогти, а він пручається з усієї сили". Карл і сам добре це розумів, але не бачив виходу, отож тільки що й спромігся сказати: "Найщиріша дяка за доброзичливість", — а тоді пригадав, що ще не заплатив, і спитав, скільки винен. "Заплатите, коли повернете кошик, — сказала жінка. — Найпізніше завтра вранці він мені знадобиться". "Прошу", — сказав Карл. Вона відчинила якісь двері, що вели простісінько надвір, і встигла іще сказати, заки він, уклоняючись, виходив: "На добраніч. Але Ви чините неправильно". Він відійшов уже на декілька кроків, коли вона ще гукнула йому навздогін: "До побачення завтра!"

Не встиг він іще вийти, як уже знову зачув із зали той неослабний галас, до якого тепер домішувалися звуки духового оркестру. Він був радий, що йому не довелося виходити через залу. Тепер готель був яскраво освітлений на всіх своїх п'яти поверхах, ще й кидав широку смугу світла і на вулицю. А там досі, хоч уже не так безперервно, їздили автомобілі, ще швидше, ніж за дня, вони з'являлися здалеку, обмацували білим промінням своїх світел мощення вулиці, перетинали зі зблідлими фарами освітлену частину готелю і, знову спалахуючи, далі поспішали в темінь.

Карл застав побратимів уже занурених у глибокий сон, але ж його й довго не було. Він саме лаштувався апетитно порозкладати все принесене на папері, що його виявив у кошику, аби збудити побратимів, щойно коли все буде готово, як, на превеликий свій жах, побачив валізку, яку залишав замкненою і ключика від якої носив у кишені, цілковито розчахнутою, а половину її вмісту безладно порозкиданою в траві. "Ану, вставайте! — закричав він. — Спите собі, а тут тим часом побували злодії". "Хіба чогось бракує?" — спитав Делямарш. Робінсон, іще як слід не прокинувшись, уже потягся за пивом. "Не знаю, — кричав Карл, — але валізка відкрита. Що за недбальство вкладатися спати, залишивши валізку тут без нагляду". Делямарш і Робінсон засміялися, а перший сказав: "Наступного разу не відлучайтеся так надовго. Готель за десять кроків, а Вам на дорогу туди й назад знадобилося аж три години. Ми були голодні, думали, може, у Вашій валізці знайдеться щось попоїсти, і лоскотали замок, заки він відімкнувся. До речі, ми так нічого і не знайшли, і Ви можете спокійно собі спакувати все, як було". "Он як", — сказав Карл, витріщившись на кошик, що хутко порожнів, і прислухаючись до дивних звуків, із якими пив Робінсон, позаяк рідина спершу проникала глибоко в горлянку, а потім із чимось схожим на свист знову випорскувала назад, щоб лишень тоді великим виливом покотитися вглибину. "Ви вже доїли?" — запитав він, коли ті двоє на хвильку перевели подих. "А Ви хіба не попоїли в готелі?" — спитав Делямарш, якому здалося, ніби Карл претендує на свою пайку. "Якщо хочете їсти, покваптеся", — сказав Карл і підійшов до своєї валізки. "А він із примхами!" — сказав Делямарш Робінсонові. "Ніякі це не примхи, — сказав Карл. — Але хіба добре за моєї відсутности зламувати мою валізку і розкидати мої речі. Розумію, серед побратимів треба вміти й стерпіти, і я був готовий так і зробити, але це вже занадто. Я заночую в готелі й не піду ні в який Батерфорд. Хутенько доїдайте, я мушу віднести кошик". "Диви-диви, Робінсоне, ось як треба говорити, — сказав Делямарш. — Оце вона, вишукана мова. Німець німцем. Ти відразу застерігав мене від нього, але я, доброзичливий телепень, таки взяв його із собою. Ми обдарували його нашою довірою, тягали його весь день за собою, втратили через нього щонайменше пів дня, а тепер — тільки тому, що хтось у готелі поманив його — він зібрався розпрощатися з нами, просто взяти і розпрощатися.