Зниклий Безвісти - Сторінка 20

Але позаяк він несправжній німець, то робить це не відверто, а шукає приводу із валізкою, і позаяк він німець-грубіян, то не може піти, не принизивши нашої гідности й не обізвавши нас злодіяками, тільки тому, що ми дозволили собі невеличкий жарт із отою його валізкою". Карл, який пакував речі, сказав, не обертаючись: "Балакайте-балакайте собі на здоров'я, цим Ви лише полегшуєте мені рішення піти звідси. Я прекрасно знаю, що таке побратимство. В мене і в Европі були друзі, і жоден не може мені дорікнути, ніби я повівся супроти нього якось не так чи підступно. Звичайно, тепер наші зв'язки втратилися, але якщо мені ще колись судилося повернутися до Европи, всі зустрінуть мене приязно і негайно визнають у мені товариша. А Ви, Делямарше, і Ви, Робінсоне, я Вас мав зрадити, після того як, і цього я ніколи не збираюся приховувати, Ви були такі приязні й перейнялися мною, щоби роздобути мені місце учня в Батерфорді. Проте це щось інше. У Вас нічого нема за душею, але це аніскілечки не принижує Вас у моїх очах, зате Ви спокусилися на мій скромний пожиток, а тепер іще намагаєтеся принизити мене, цього я вже не потерплю. І після того, як Ви вломилися в мою валізку, Ви не маєте ані слова вибачення, а ще й обзиваєте мене, обзиваєте мій народ — і тим відбираєте в мене останню можливість залишитися з Вами. До речі, все це, по суті, не стосується Вас, Робінсоне. До Вашого характеру я маю один-єдиний закид, що Ви надто залежні від Делямарша". "Тепер ми бачимо, — сказав Делямарш, підступивши до Карла й легенько штовхнувши його в спину, аби привернути до себе увагу, — тепер ми бачимо, що Ви за один. Цілісінький день пленталися за мною, чіплялися мені за поли, наслідували кожен мій рух і сиділи тихо, як миша. А тепер, відчувши в готелі якусь підтримку, заводите тут гучні промови. Та Ви просто маленький хитрунець, і я не певен, чи ми це Вам так просто подаруємо. Чи не вимагатимемо з Вас учнівської платні за те, що Ви підгледіли в нас за день. Гей, Робінсоне, чуєш, він каже, ніби ми заздримо йому за його пожитки. Та один-єдиний день праці в Батерфорді — про Каліфорнію вже мовчу — і в нас більше, ніж Ви нам показали, а навіть від того, що Ви там ще ховаєте під підкладкою. Тож пильнуйте, що варнякаєте!" Карл підвівся з валізки і побачив, що тепер уже до нього наближається і досі ще заспаний, але трохи ожилий від пива Робінсон. "Якщо я залишуся тут надовше, — сказав Карл, — мене можуть підстерігати ще різні несподіванки. Здається, у вас з'явилася охота мене відлупцювати". "Кожен терпець колись уривається", — сказав Робінсон. "Ви ліпше помовчали би, Робінсоне, — сказав Карл, не спускаючи очей із Делямарша, — адже внутрішньо Ви визнаєте мою рацію, але назовні мусите бути заодно з Делямаршем". "Ви що, підкупити його заповзялися?" — спитав Делямарш. "Навіть і не думаю, — сказав Карл. — Я радий, що йду від вас, і з жодним більше не хочу мати нічого спільного. Одне лишень іще хочу сказати. Ви дорікнули мені, що в мене є гроші, які я від Вас сховав. За умови, що це правда, хіба не правильно було з мого боку зробити так супроти людей, яких я знаю всього кілька годин, та й хіба Вашою теперішньою поведінкою Ви не підтверджуєте правильність такого вчинку?" "Спокійно", — сказав Делямарш Робінсо-нові, хоча той і не ворухнувся. А тоді спитав Карла: "Як Ви вже такий безсоромно чесний, то зайдіть у цій чесності ще далі, поки ми отак стоїмо собі тут зручненько, і зізнайтеся, чому Вам так закортіло до готелю". Карлові довелося переступити через валізку, так близько приступив до нього Делямарш. Та Делямарш не розгубився, відсунув валізку набік, зробив крок уперед, наступивши при цьому на білу сорочку, що лежала в траві, і повторив своє запитання.

І тут ніби у відповідь з боку дороги в бік гуртка поліз якийсь чоловік з увімкненим ліхтариком. То був кельнер із готелю. Щойно побачивши Карла, він вигукнув: "А я шукаю Вас уже мало не пів години. Обнишпорив уже всі чагарі по обидва боки вулиці. Пані надкухарка просила Вам переказати, що їй негайно потрібен той кошик, який вона Вам позичила". "Ось він", — сказав Карл нетвердим від хвилювання голосом. Делямарш і Робінсон із вдаваною скромністю відійшли набік, як то завжди робили перед незнайомими і заможними людьми. Кельнер узяв кошика й сказав: "А ще пані надкухарка просила спитати, чи не надумали Ви, бува, таки заночувати в готелі. Запрошуємо і цих двох панів, якби Ви захотіли взяти їх із собою. Ліжка вже постелені. Ніч сьогодні нібито й тепла, але тут на схилі спати далеко не безпечно, бо тут водяться гадюки". "Оскільки пані надкухарка така люб'язна, я все ж прийму її запрошення", — сказав Карл і чекав якихось відгуків побратимів. Але Робінсон просто тупо собі стояв, а Делямарш запхав руки в кишені й дивився на зорі. Обидва, мабуть, розраховували, що Карл і так забере їх із собою. "На цей випадок я дістав розпорядження допровадити Вас до готелю і занести Ваші речі". "Тоді зачекайте, будь ласка, ще хвильку, —— сказав Карл і схилився, щоби поскладати до валізки ті кілька речей, що досі лежали порозкидані.

Раптом він підвівся. Бракувало фотографії, вона лежала з самої гори, поверх усіх речей у валізці, а тепер її ніде не було. "Не можу знайти фотографію", — благально сказав він Делямаршеві. "Яку ще фотографію?" — спитав той. "Фотографію батьків", — сказав Карл. "Не бачили ми ніякої фотографії", — сказав Делямарш. "Там не було жодної фотографії, пане Росман", — потвердив зі свого боку Робінсон. "Але ж такого просто не може бути, — сказав Карл, і його благальний погляд змусив кельнера підійти ближче. — Вона лежала зверху, а тепер її нема. І нащо Вам тільки здався отой жарт із валізкою". "Будь-яка помилка виключена, — сказав Делямарш, — у валізці не було ніякої фотографії". "Вона була для мене важливіша за все в тій валізці разом узяте, — сказав Карл кельнерові, що заходився шукати в траві. — Вона незамінна, другої такої в мене вже не буде". А коли кельнер покинув безнадійні пошуки, додав: "То було єдине зображення батьків, яке я мав". На це кельнер голосно й аніскільки не нітячись сказав: "Мабуть, нам слід обшукати і кишені цих панів". "Так, — відразу погодився Карл, — я мушу знайти ту фотографію. Та перш ніж обшукувати кишені, я кажу: хто добровільно поверне мені фотографію, одержить цілу валізку з усім вмістом". За мить загальної мовчанки Карл сказав кельнерові: "Вочевидь, мої побратими таки воліють обшук. Та навіть тепер обіцяю тому, в чиїй кишені буде знайдено фотографію, цілу валізку. Більше зробити я не можу". Кельнер негайно взявся обшукувати Деля-марша, що видався йому складнішим випадком, ніж Робінсон, якого він залишив Карлові. Він звернув Карлову увагу на те, що їх слід обшукувати одночасно, бо інакше у когось з'явиться змога нишком викинути фотографію. За першим же запуском долонь Карл виявив у Робінсоновій кишені свою краватку, але не забрав її, а гукнув кельнерові: "Все, що знайдете в Делямарша, залишіть, будь ласка, йому. Мені потрібна тільки фотографія, тільки фотографія". Під час обшуку нагрудних кишень Карл ненароком мацнув рукою гарячі й товсті Робінсонові груди, і тут йому майнула думка, що, можливо, він чинить побратимам велику кривду. Отож він заквапився. До речі, все надаремно, бо ні в Робінсона, ні в Делямарша фотографи не виявилося.

"Усе марно", — сказав кельнер. "Мабуть, вони подерли фотографію, а клаптики порозкидали, — сказав Карл. — Я гадав, вони мені друзі, але в глибині душі вони тільки мріяли мені нашкодити. Власне, не Робінсон, він навіть не здогадався би, яка цінна може бути для мене ця фотографія, зате тим більше Делямарш". Карл бачив перед собою тільки кельнера, чий ліхтар висвітлював невеличке кружальце, в той час як усе решта, в тому числі й Делямарш із Робінсоном, тонули в густому мороці.

Звісно, тепер уже мови не могло бути про те, щоби забрати їх із собою в готель. Кельнер завдав валізку собі на плече, Карл узяв солом'яний кошик, і вони пішли. Карл був уже на дорозі, коли, перебиваючи власні роздуми, зупинився і вигукнув у темряву: "Послухайте-но! Якщо в когось із Вас таки є та фотографія і він принесе мені її до готелю, то все одно дістане цілу валізку і — присягаю! — я не заявлю на нього в поліцію". Жодної справжньої відповіді так і не пролунало, почулося тільки якесь обірване слово, початок якогось вигуку Робінсона, якому Делямарш, вочевидь, одразу заткав рота. Ще довший час Карл чекав, чи не передумають вони там нагорі. Двічі кричав він із проміжками: "Я все ще тут". Та жоден звук не відгукнувся, лишень раз зі схилу скотився камінець, чи то випадково, чи то його невлучно пожбурили.

5. У готелі "Окциденталь"

У готелі Карла відразу завели до чогось схожого на бюро, де надкухарка, тримаючи в руці записника з нотатками, диктувала щось молодесенькій машиністці. Надзвичай ретельне диктування, стримане й чітке клацання клавіш наздоганяли лише вряди-годи чутне цокання годинника на стіні навпроти, що показував уже майже пів на дванадцяту. "Що ж!" — сказала надкухарка, захряснула нотатник, машиністка зірвалася на рівні ноги й накрила друкарську машинку дерев'яною накривкою, не зводячи при цій механічній роботі з Карла очей. Виглядала вона ще цілком як школярочка, її фартушок був старанно випрасуваний, на плечиках, скажімо, навіть гофрований, волосся зачесане досить високо, і трохи дивно було по всіх цих деталях побачити її поважне личко. Вклонившись спершу надкухарці, а тоді й Карлові, вона пішла, а той несамохіть запитально поглянув на над-кухарку.

"Але ж гарно, що Ви все-таки прийшли, — сказала вона. — А що ж Ваші побратими?" "Я не взяв їх із собою", — мовив Карл. "Вони, мабуть, дуже раненько рушають далі", — сказала надкухарка, так наче розтлумачуючи суть справи. "Хіба ж не повинна вона вважати, що і я піду з ними?" — спитав себе Карл і сказав, аби усунути будь-які сумніви: "Ми не надто мирно розійшлися". Здавалося, надкухарка сприйняла це як приємну звістку. "Тобто тепер Ви вільні?" — спитала вона. "Що вільний, то вільний", — сказав Карл, і ніщо не здавалося йому безвартіснішим за це. "Послухайте-но, а чи Ви не хотіли би дістати працю в цьому готелі?" — запитала надкухарка. "Вельми радо, — сказав Карл, — ось лише в мене страшенно мало знань.