Зниклий Безвісти - Сторінка 27

Та й узагалі, внаслідок тягаря того одягу кожен порух давався чолов'язі вкрай важко, і він не міг встояти інакше, ніж розставивши ноги в боки, аби правильно розподілити вагу.

Карл увійшов невимушено і поквапно, як звик робити в готелі, бо повільність і обережність, що в приватних осіб означають увічливість, у ліфтярів уважають ледачістю. Окрім того, не конче, аби аж так відразу на вході бачили, що він усвідомлює свою провину. Надкельнер хоч і зиркнув побіжно на відчинені двері, але відразу ж повернувся до своєї кави і читання, аніскільки не зважаючи на Карла. Зате портьє, можливо, Карлове прибуття перешкодило, а можливо, він мав скласти якесь таємне повідомлення чи прохання, хай там як, але він раз по раз злісливо й вовком зиркав на Карла, щоби відтак, вочевидь, відповідно до свого наміру, зустрівшись із Карлом поглядом, знову повернутися до надкельнера. Проте Карл вирішив, що не випадає, раз уже він тут, знову вийти з бюра, не діставши на це надкельнерового наказу. Але той і далі вивчав свій список, час від часу відкушував шматок печива, з якого одно, не перериваючи читання, струшував цукор. Одного разу аркуш зі списку впав на підлогу, портьє навіть не зробив спроби його підняти, він знав, що йому це не вдасться, та й не було потреби, бо вже підоспів Карл і простягнув аркуш над-кельнерові, що взяв його так, наче той сам здійнявся з підлоги. Вся ця маленька послуга нічого не дала, бо портьє не переставав злісно зиркати.

Однак Карл був спокійніший, ніж перед тим. Уже навіть ту обставину, що його справа, здається, так мало важить для надкельнера, можна було витлумачити як добрий знак. Та й, зрештою, зрозуміло. Звісно, якийсь там хлопчак-ліфтяр нічого не важить, а тому й не може собі нічого дозволити, та саме тому, що він нічого не важить, він і не може накоїти чогось надзвичайного. Зрештою, надкельнер і сам в юності був ліфтярем — що становило гордість усього цього покоління ліфтярів — саме він перший організував ліфтярів, і звісно, що й сам колись без дозволу полишав пост, навіть якщо тепер ніхто не міг його змусити це пригадати, і навіть якщо не можна нехтувати тією обставиною, що він, власне як колишній ліфтяр, убачав свій обов'язок у тому, аби утримувати цей прошарок у порядку тимчасово невблаганною суворістю. До того ж неабияку надію Карл покладав і на спливання часу. На годиннику в бюрі було вже чверть на шосту, щомиті мав повернутися Ренель, може, й уже повернувся, адже йому мусило впасти у вічі, що Робінсон не прийшов, та й не могли Делямарш із Ренелем перебувати десь далеко від готелю "Окциденталь", як тепер сяйнуло Карлові, бо ж тоді Робінсон у своєму жалюгідному стані навіть не дійшов би сюди. Якщо тільки Ренель застав Робінсона у своєму ліжку, що неминуче мусило статися, тоді все гаразд. Бо така практична людина, як Ренель, а надто коли йшлося про його інтереси, вже якось випровадить Робінсона з готелю, що станеться тим легше, що Робінсон тим часом уже трохи відпочив, до того ж перед готелем його, мабуть, уже зустріне Делямарш. Бо коли Робінсон зникне з готелю, Карл зможе набагато спокійніше відповідати надкельнерові, і цього разу відбудеться хай навіть суворою, але тільки доганою. А тоді вже порадиться з Терезою, чи варто казати правду надкухарці — зі свого боку він не бачив жодних застережень, — і, якщо тільки вдасться, вся ця справа без особливих наслідків забудеться.

Щойно Карл трохи заспокоїв себе таким розмірковуванням і непомітно взявся рахувати прийнятий за цю ніч напивок, бо відчуття підказувало йому, що він сьогодні особливо рясний, як надкельнер зі словами: "Зачекайте, будь ласка, ще хвилю, Феодоре", — відклав список на стіл, пружно підхопився і так голосно заверещав на Карла, що той спершу лише перелякано витріщився в цю велику, чорну яму рота.

"Ти покинув без дозволу пост. Знаєш, що це означає? Це означає звільнення. І я не хочу чути жодних виправдань, свої брехливі відмовки залиш для себе, мені цілком вистачає того факту, що тебе не виявилося на місці. Якщо я раз це стерплю і пробачу, завтра всі сорок ліфтярів утечуть мені зі служби, і мені самому доведеться розносити всіх п'ятсот гостей на руках".

Карл мовчав. Портьє підійшов до нього й узявся обсмикувати Карлів камзол, на якому утворилося декілька зморщок, безперечно, для того, аби звернути увагу надкельнера на нехлюйство Карлового вбрання.

"Чи, може, Тобі раптом стало недобре?" — підступно запитав надкельнер. Карл недовірливо подивився на нього і відповів: "Ні". "Тобто Тобі навіть кепсько не стало? — вереснув кельнер тим дужче. — В такому разі Ти, мабуть, приготував якусь дуже вже вигадливу брехню. Отож яке в Тебе виправдання? Ну, кажи". "Я не знав, що слід просити дозволу телефоном", — сказав Карл. "Прекрасно, — сказав надкельнер, схопив Карла за комір і майже підніс у повітря перед службовим розпорядженням для ліфтярів, що висіло на цвяшку. Портьє теж підійшов до стіни. "Ось, читай!" — сказав надкельнер, показуючи на якийсь параграф. Карл подумав, що має читати подумки. "Вголос!" — скомандував надкельнер. Замість читати вголос, у сподіванні, що цим якось вдасться вгамувати надкельнера, Карл сказав: "Мені відомий цей параграф, я ж дістав службове розпорядження і уважно його прочитав. Та саме ті вказівки, яких ніколи не потребуєш, найлегше забуваються. Я служу вже два місяці й ще ніколи не покидав пост". "Зате тепер покинеш", — сказав надкельнер, знову взяв список, немовби збирався щось там вичитати, але тут-таки пожбурив його на стіл, ніби якусь непотрібну шмату, і заходив, весь збагровілий на чолі й на щоках, уздовж і впоперек кімнатою. "І все через отакого пуцьвірінька! Такий переполох у нічній зміні! — випалив він кілька разів поспіль. — Знаєте, хто якраз збирався поїхати ліфтом, коли зник оцей парубійко?" — звернувся він до портьє. І назвав ім'я, від якого в того, позаяк він знав і міг оцінити всіх гостей готелю, аж мороз по шкірі пішов, так що він швидко зиркнув на Карла, ніби саме вже його існування було достатнім підтвердженням, що власник цього імені якийсь час змушений був марно чекати коло ліфта, звідки втік цей хлопець. "Жах", — сказав портьє, в безмежному занепокоєнні повільно похитуючи головою в бік Карла, що сумно дивився на нього й міркував, що тепер йому доведеться розплачуватися ще й за нетямущість цього чоловіка. "До речі, я Тебе знаю, — сказав портьє, тицяючи своїм грубим, великим, напруженим вказівним пальцем. — Ти єдиний хлопець, який принципово ніколи зі мною не вітається. Та що ти собі, власне кажучи, думаєш! Кожен, хто проходить повз портьєрню, зобов'язаний зі мною привітатися. З іншими портьє обходься собі як знаєш, але я вимагаю, щоби зі мною віталися. Я хоч і вдаю часом, що не помічаю, але запевняю Тебе, що прекрасно пам'ятаю, хто зі мною привітався, а хто ні, Ти, покидьку!" І відвернувся від Карла й рушив, випростаний, у бік надкельнера, який, утім, замість того, щоб якось висловитися у справі портьє, закінчував свій сніданок і перебігав очима вранішню газету, що її саме приніс якийсь служник.

"Пане надпортьє, — сказав Карл, сподіваючись, заки надкельнер втратив пильність, принаймні з'ясувати цю справу з портьє, бо збагнув, що якщо його закид, можливо, йому й не зашкодить, то його ворожість вже напевне, — безперечно, я з Вами вітаюся. Адже я лише недавно в Америці, а приїхав із Европи, де, як відомо, вітаються частіше, ніж треба. Звісно, я ще не встиг остаточно від цього відівчитися, і не далі як два місяці тому мене в Нью-Йорку, де я випадково обертався у вищих колах, за кожної нагоди переконували покинути цю надмірну ввічливість. І після цього Ви кажете, що я саме з Вами не вітався. Та я вітався з Вами по кілька разів на день. Але, звичайно, не щоразу, коли Вас бачив, бо ж за день проминав Вас сотні разів". "Ти маєш вітатися зі мною щоразу, щоразу без жодного винятку, і весь час, заки зі мною говориш, тримати картуза в руці. Ти завжди маєш звертатися до мене "Пане надпортьє", а не на "Ви". І все це щоразу і ще раз щоразу". "Щоразу?" — повторив Карл тихо і запитально, тепер він пригадав собі, що впродовж усього свого перебування тут цей портьє завжди дивився на нього суворо й докірливо, вже від найпершого ранку, коли він, іще не пристосований як слід до свого становища прислужника, прискіпливо й наполегливо випитував портьє, чи не питали за ним, бува, двоє чоловіків і чи не залишали для нього фотографії. "Тепер бачиш, до чого доводить така поведінка, — сказав портьє, знову підійшовши впритул до Карла й показуючи на надкельнера, який досі читав, так ніби той — уповноважений його помсти. — На наступній посаді вже зважатимеш на те, аби вітатися з портьє, навіть якщо це буде в якомусь злиденному притоні".

Карл уже змирився з тим, що втратить посаду, адже надкельнер вимовив це слово, надпортьє повторив як доконаний факт, а на звільнення якогось там хлопчини-ліфтяра дозвіл директора готелю, мабуть, і не знадобиться. Проте відбулося все це швидше, ніж він сподівався, бо ж, урешті-решт, два місяці він прослужив тут вірою і правдою, і вже напевно краще, ніж декотрі хлопці. Але на такі речі у вирішальний момент, вочевидь, не зважають у жодній частині світу, ні в Европі, ні в Америці, а рішення приймають так, як комусь у мить першого нападу люті вихопиться присуд. Можливо, тепер уже було би найкраще відразу попрощатися і піти собі, адже надкухарка і Тереза, либонь, іще спали, і він міг би, щоби заощадити їм розчарування і смуток від його поведінки, принаймні при особистому прощанні, просто написати прощального листа, швидко спакувати валізку і тишком собі піти. Натомість якби він залишався ще бодай на день, — що-що, а сон йому ой як би не завадив, — то не сподівався нічого іншого, як того, що його справу роздмухають до справжнього скандалу, докорів зі всіх боків, нестерпного видовища Терезиних сліз, а чого доброго ще й кухарчиних, а насамкінець, можливо, навіть покарання. Із другого боку, його збивало з пантелику, що він відданий на поталу двом ворогам і що до кожного його вимовленого слова якщо не один, то другий обов'язково доскіпається і перекрутить. Тому він мовчав і насолоджувався тимчасовим спокоєм, що запанував у кімнаті, бо надкельнер досі читав газету, а надпортьє складав свій розсипаний на столі список, упорядковуючи його за сторінками, що справляло йому — за його очевидної короткозорости — чималий клопіт.

Нарешті надкельнер, позіхаючи, відклав газету, переконався, глипнувши на Карла, що той іще тут, і накрутив дзвоник настільного телефона.