Зоряний пил - Сторінка 29

Тому камінь досі в мене. Але я хотіла б його позбутися.

Над плечем хлопця почувся жіночий голос:

— Попроси в неї предмет, який вона на собі носить, Трістране Торн.

Він обернувся і зустрівся поглядом з фіалковими очима.

— Ви були пташкою у фургоні відьми, — сказав він жінці.

— Коли ти був лісовою сонею, синку, я була пташкою. Але тепер я знову в людській подобі, і час мого рабства назавжди скінчився. Попроси в Іванни те, що вона на собі носить. Ти маєш на це право.

Він обернувся до зірки.

— Іванно?

Та кивнула у відповідь, чекаючи, що буде далі.

— Іванно, ти віддаси мені те, що носиш?

Зірка виглядала спантеличено. Але, запустивши руку під плаття і трохи повозившись, дістала великий топаз на розірваному срібному ланцюзі.

— Він належав твоєму дідові, — пояснила Трістранові темноволоса жінка. А ти — останній нащадок чоловічої статі в роду Штормгольда. Надінь топаз на шию.

Трістран послухався. Варто було йому з'єднати кінці ланцюга, як вони враз зрослися, наче ланцюг ніколи й не рвався.

— Дуже гарний камінь, — нерішуче промовив Трістран.

— Це Камінь Влади Штормгольда, — повідомила мати. — Ніхто не заперечить, що саме ти маєш на нього право. Ти нашої крові, всі твої дядьки вже мертві. З тебе вийде чудовий лорд Штормгольда.

Трістран дивився на неї спантеличено.

— Але я не хочу бути ніяким лордом! Я взагалі не хочу нічим володіти — крім, хіба що, серця коханої.

Він узяв зірку за руку, приклав долонею до свого серця і усміхнувся.

Темноволоса жінка нетерпляче повела вушками.

— За майже вісімнадцять років, Трістране Торн, я ще жодного разу тебе ні про що не попросила. Це моє перше малесеньке прохання про невелику послугу — і ти відмовляєшся!.. Трістране Торн, це так, по-твоєму, треба ставитися до матері?

— Ні, мамо, — відповів Трістран.

— Добре, — трохи лагідніше продовжила вона. — Я вважаю, що вам, молоді люди, добре було б мати своє помешкання, а тобі, Трістране — якесь заняття. Якщо робота лорда тобі не підійде — ти зможеш її покинути. Ніхто не приковуватиме тебе до трону Штормгольда срібним ланцюгом.

Трістрана її слова цілком втішили, а Іванну — не дуже, бо вона знала, що ланцюги в світі бувають різні. Але вона також розуміла, що сперечатися з Трістрановою матір'ю на самому початку сімейного життя — не надто мудрий вибір.

— Чи можу я мати честь дізнатися ваше справжнє ім'я? — запитала Іванна, і враз стривожилася, чи не перебільшила з високим стилем. Але Трістранова мати гордовито виструнчилася, і зірка зрозуміла: ні, не перебільшила.

— Я — пані Уна зі Штормгольда, — відповіла жінка. Відкривши маленьку поясну сумочку, вона дістала скляну темно-червону троянду, що при світлі багаття здавалася майже чорною.

— Ось яку плату я отримала за шістдесят із гаком років служби, — повідомила вона. — Відьма мало не луснула від жадібності, але закон є закон, і якби вона не розрахувалася — позбулася б магічної сили і ще багато чого іншого. Я планую обміняти цю троянду на паланкін, щоб ми всі разом урочисто в'їхали до Штормгольда. Ох як же я скучила за Штормгольдом! Нам будуть потрібні носії, кінний ескорт, а ще, можливо, кілька слонів. Слони створюють таке потужне враження! Коли на чолі колони слон, то навіть не треба кричати "геть з дороги"…

— Ні, — відрізав Трістран.

— Ні? — перепитала мати.

— Ні, — повторив хлопець. — Ти собі можеш їхати на паланкіні, зі слонами, верблюдами і всім, чим забажаєш. А ми з Іванною поїдемо туди окремо, з такою швидкістю, як самі вирішимо.

Пані Уна перевела дихання, а Іванна зрозуміла, що не хоче бути присутньою під час цієї суперечки. Вона встала, сказала, що їй треба прогулятися — зовсім недалеко, і вона скоро повернеться. Трістран поглянув на неї благальними очима, але зірка похитала головою — мовляв, це твоя особиста битва, і перемогти у ній ти маєш самостійно.

Накульгуючи, вона пішла через ярмаркову напівтемряву і зупинилася біля ятки, з якої линула музика, аплодисменти, і звідки струменіло тепле медове світло. Зірка слухала музику і думала про своє. Раптом, важко накульгуючи, до неї підійшла згорблена сива стара, сліпа на одне око. Вона гукнула зірку, щоб поговорити.

— Про що? — запитала зірка.

Висушена роками до розмірів дитини, стара спиралася покрученими руками на палицю. Палиця була заввишки як вона сама. Витріщившись на зірку і здоровим, і сліпим оком, вона промовила:

— Я прийшла, щоб забрати твоє серце.

— Та невже? — запитала Іванна.

— О, так, — кивнула стара. — Воно вже одного разу майже було в моїх руках — там, у гірській ущелині, пам'ятаєш.

Згадавши про це, вона хрипло зареготала. З мішка, що висів у відьми за спиною, наче горб, стримів ріг кольору слонової кістки. Іванна відразу зрозуміла, де раніше бачила такий ріг.

— Значить, це були ви? — запитала вона крихітну стареньку. — Жінка з ножами?

— Еге ж, це була я. Але під час подорожі я розтринькала всю молодість, яку взяла з собою. Її, молодості, ставало дедалі менше з кожним магічним перетворенням, і тепер я старша, ніж будь-коли раніше.

— Тільки торкнися до мене бодай пальцем — і жалкуватимеш усе життя!

— Коли доживеш до моїх років, — зітхнула стара, — знатимешся на жалю значно краще, ніж тепер. Коли жалів безліч, вже немає значення, чи їх на один більше, чи на один менше.

Вона втягнула носом повітря. Її плаття колись було червоне, а нині, старе і залатане, зовсім вицвіло. На одному плечі була дірка, з-під якої виднівся чималий шрам; здавалося, йому вже не одна сотня років.

— Мене цікавить, чому відчуття перестали підказувати мені, де ти перебуваєш. Я бачу тебе зовсім слабо — наче тінь, примару. Спершу ти яскраво горіла. Вірніше, горіло твоє серце — воно світилося у моїй голові срібним вогнем. Після тієї ночі в корчмі вогонь затягнув серпанок, а тепер і зовсім зник.

Іванна усвідомила, що навіть трохи співчуває цьому створінню, яке хотіло її вбити. Вона сказала:

— Може, справа в тому, що серце, яке ти шукаєш, більше мені не належить?

Стара закашлялася. Все її тіло здригалося від глухих спазмів. Зірка терпляче почекала, поки це скінчиться, і пояснила:

— Я вже віддала своє серце.

— Хлопчиськові? Тому, що в корчмі був? З єдинорогом?

— Так.

— То знову забери його і віддай мені! Нам із сестрами воно значно потрібніше! Ми повернемо собі молодість і доживемо до нової епохи. А твій хлопчисько тільки розіб'є його, або розтратить даремно, або просто загубить. Усі вони такі.

— Одначе, — сказала зірка, — моє серце належить йому. Сподіваюся, сестри не сильно тебе сваритимуть, коли ти повернешся до них ні з чим.

Саме тоді підійшов Трістран, узяв Іванну за руку і кивнув старій.

— Про все домовлено, — сказав він. — Немає про що хвилюватися.

— А паланкін?

— Так, мати поїде на паланкіні. Я обіцяв їй, що рано чи пізно ми теж приїдемо до Штормгольда, але добиратися будемо самі, не поспішаючи. Думаю, нам варто купити пару коней і побачити трохи світу.

— І твоя мати на це погодилася?

— Врешті-решт, так, — безтурботно сказав Трістран. — Але вибачайте, що перебиваю.

— Ми вже майже договорили, — сказала Іванна, знову обертаючись до старенької.

— Мої сестри жорстоко помстяться мені, — відповіла стара відьма. — Але дякую за співчуття. В тебе добре серце, дитино. Шкода, що воно мені не дістанеться.

Зірка схилилася і поцілувала стару, торкнувшись своїми ніжними губами до її шерсткої зморшкуватої щоки.

Після цього зірка з коханим пішли кудись у напрямку муру.

— Хто ця стара карга? — запитав Трістран. — Таке враження, ніби я її вже десь бачив. Щось трапилося?

— Нічого не трапилося, — відповіла зірка. — Це просто моя знайома з часів нашої подорожі.

Позаду сяяли вогні ярмарку — ліхтарі, свічки, чарівні світильники й ельфійські вогники, мов сон про нічне небо, що раптом зійшло на землю. Перед ними — по той бік муру, прохід через який зараз не охоронявся — лежало селище Стіна. У віконцях його будинків сяяли свічки і гасові лампи. Але Трістранові вони здавалися такими ж далекими і чужими, як світ казок тисяча й однієї ночі.

Він поглянув на вогні Стіни, раптом чітко усвідомивши, що дивиться на них востаннє. Якийсь час Трістран мовчки дивився на них, а зірка, що впала з неба, стояла поряд. Потім вони обернулися і разом пішли на схід.

Епілог

у котрому добігають кінця відразу кілька історій

Багато хто вважав цей день найважливішим в історії Штормгольда: пані Уна, яку вважали загиблою (подейкували, що її в дитинстві викрала відьма), повернулася до гірського краю. Після того, як вона проїхала на паланкіні з трьома слонами на чолі процесії, розпочалися радісні святкування з феєрверками — офіційні й не дуже.

Радість мешканців Штормгольда та усіх його домініонів просто не мала меж, коли пані Уна оголосила, що за час своєї відсутності народила сина, котрий — у зв'язку з імовірною загибеллю її останніх двох братів — став прямим спадкоємцем трону. Крім того, вона повідомила, що хлопець вже носить на шиї Камінь Влади.

Сам спадкоємець і його наречена повинні були приїхати незабаром, хоча пані Уна не знала точної дати їхнього прибуття — і це її, схоже, трохи дратувало. На час відсутності спадкоємця пані Уна оголосила, що правитиме Штормгольдом на правах регента. І правила вона вельми добре: під її керівництвом усі домініони досягли розквіту — як на горі Гуон, так і навколо неї.

Через три роки до містечка Хмарний Кряж біля самого краю володінь Штормгольда завітали стомлені мандрівники, чоловік і жінка, припорошені пилом, зі змученими ногами. Вони зняли кімнату у корчмі, де відразу замовили бляшані ночви гарячої води. Мандрівники прожили у корчмі кілька днів, балакаючи з відвідувачами і гостями. Останнього вечора жінка зі сліпучо-білим волоссям, що трохи накульгувала на одну ногу, поглянула на свого супутника і сказала:

— То що?

— Ну, — відповів той, — здається, мати править цілком непогано.

— Ти й сам би непогано правив, — глузливо зазначила вона, — якби нарешті прийняв трон.

— Можливо, — погодився чоловік. — Було б непогано колись це зробити. Але ж на світі стільки всього, чого ми ще не бачили. Стільки людей, з якими ми ще не познайомилися. Стільки несправедливості, якій треба покласти край, стільки непереможених лиходіїв і небачених краєвидів! Ти ж розумієш…

Жінка хитро всміхнулася.

— Гаразд, — сказала вона, — принаймні ми не нудьгуватимемо.