Зоряний пил - Сторінка 30

Але треба твоїй мамі хоча б записку лишити.

Незабаром корчмар послав до пані Уни, правительки Штормгольда, хлопчину з листом, запечатаним сургучем. Перш ніж зламати печатку і читати листа, пані Уна розпитала хлопця про мандрівників — чоловіка і дружину. Лист, адресований їй, був дуже короткий. Крім привітань там були всього два рядки:

"Нас безнадійно полонив білий світ.

Чекай на нас тоді, коли ми прибудемо!"

Лист був підписаний Трістраном, а поряд з його підписом стояв відбиток пальця, що сяяв і мерехтів у тіні, ніби присипаний зоряним пилом.

Пані Уна змушена була радіти й цьому — а який в неї був вибір?

Пройшло ще п'ять років, і двоє мандрівників остаточно повернулися до гірської фортеці. До них — брудних, вбраних в обірване лахміття — на превеликий сором цілої країни спочатку поставилися як до волоцюг; але потім чоловік показав топаз, що висів в нього на шиї на срібному ланцюзі — і всі зрозуміли, що це і є єдиний син пані Уни.

Спадкоємець прийняв трон, і почалися святкування, що протривали місяць. Після цього вісімдесят другий лорд Штормгольда почав правити. Він прагнув приймати якомога менше рішень, але якщо вже їх приймав, рішення були справді мудрими — навіть якщо спочатку це було не очевидно. Він прославився як великий стратег і відважний воїн, хоча колись обпечена лівиця до бою вже не годилася. Саме під його командуванням була одержана перемога у війні з Північними Гоблінами, коли ті перекрили дороги для мандрівників; він уклав довготривалу мирну угоду з Орлами Високих Скель — ця мирна угода дійсна і понині.

Лордова дружина, прекрасна пані Іванна, походила з далеких країв (хоча ніхто напевне не знав, з яких саме). Коли вони з чоловіком тільки прибули до Штормгольда, вона обрала собі кімнату на найвищому піку цитаделі, хоча ця кімната вважалася непридатною до використання — багато років тому потужний каменепад пробив дах. Вона була першою, хто захотів там жити — просто неба, де в розрідженому гірському повітрі зорі й місяць світили так яскраво, що їх, здавалося, можна було торкнутися рукою.

Трістран та Іванна щасливо жили разом. Звичайно ж, не вічно — бо Час, великий злодій, рано чи пізно все краде і ховає у своїх запорошених пивницях. Тим не менш, вони були щасливі досить довго. А потім уночі прийшла Смерть, шепнула свою таємницю на вухо вісімдесят другому лордові Штормгольда, він кивнув їй сивою головою і більше нічого не сказав. Народ відніс його останки до Зали Предків, де вони і спочивають досі.

Після смерті Трістрана пішли чутки, що лорд входив до Братства Замку і взяв участь у поваленні влади Незримого Двору. Але підтвердити чи заперечити це зміг би тільки сам покійний.

Повелителькою Штормгольда стала Іванна. Ніхто й не сподівався, що вона так вміло правитиме — і під час війни, і в мирних умовах. На відміну від чоловіка, вона не старіла — її очі залишалися блакитними, волосся — золотаво-білим, а характер — у цьому народ Штормгольда неодноразово мав нагоду переконатися — таким же запальним, як в перший день їхньої з Трістраном зустрічі на галявині біля лісового озера.

Пані Іванна досі ходить накульгуючи, але в Штормгольді не прийнято про це говорити — як і про те, що часом вона сяє і мерехтить у темряві.

Подейкують, що кожної ночі — якщо немає якихось термінових обов'язків — пані Іванна, накульгуючи, пішки піднімається на високий пік палацу і стоїть там годинами, мовби й не помічаючи холодних гірських вітрів. Вона стоїть там мовчки — просто дивиться вгору, в темне небо, і сумними очима стежить за повільним танком незліченних зірок.

Подяки

В першу чергу хочу подякувати Чарльзові Вессу. Серед сучасних авторів він найближчий до вікторіанського казкового живопису. Якби не натхнення, отримане від його творів, я не написав би й слова. Скінчивши роботу над черговим розділом, я щоразу телефонував йому і зачитував написане, а він терпляче слухав і сміявся в потрібних місцях.

Також дякую Дженні Лі, Карен Берґер, Полові Левітцу, Мерилі Хайфетц, Лу Ароніці, Дженніфер Герші та Тіа Маґґіні: усі вони допомогли мені втілити цю книжку в реальність.

А ще я у величезному боргу перед Гоуп Міррліз, Лордом Дансені, Джеймсом Бренчем Кейбеллом і Клайвом Стейплзом Льюїсом, де б вони зараз не перебували: саме вони показали мені, що казки бувають і для дорослих.

Торі надала мені в користування будинок, де я написав перший розділ. Замість оплати вона лише попросила зобразити її у книзі в подобі дерева.

Були й інші люди, котрі читали мою книжку в процесі написання і давали мені слушні поради. Я не завжди до них дослухався, та їхньої провини в цьому немає. Особливо хочу подякувати Емі Хорстінґ, Лізі Генсон, Діані Вайн Джонс, Крісові Беллу і Сюзанні Кларк.

Моя дружина Мері і секретарка Лоррейн також долучилися до цієї книжки — вони передрукували декілька перших розділів з моєї рукописної чернетки. Навіть не знаю, як їм віддячити.

Діти, щиро кажучи, не допомагали ніяк — але я й не вважаю, що має бути інакше.

Ніл Ґейман, червень 1998