Голосами віщої давнини - Сторінка 18

Были украдены иконы и картины из иконостаса, церковная утварь".

Стоп-стоп, не будемо поспішати з висновками. На жаль, ікони і картини крали і крастимуть в усі часи, в усіх країнах і з усіх мислимих закладів. Але чи є в Агбунова під-стави пов'язувати крадіжку з мавзолея Інзова з діями нині-шньої української, в тому числі й місцевої, влади, а отже, й привязувати їх "до років незалежності України"?

Як ви вже зрозуміли, їх немає. Проте тисячі читачів цієї пропагованої серед населення придунайських районів книж-ки, особливо школярів, можуть сприйняти даний пасаж Аб-гунова саме в такому зв'язку. Нібито — за аналогією з пода-ними автором прикладами радянських часів, — це "разграбле-ние" випливає з ідеологічних засад незалежної Української держави. Тому й порадив би Абгунову, й іншим авторам: фо-рмулючи подібні визначення, які мають виразний політичний підтекст, слід бути особливо точним і доказовим.

Дуже сумнівним видається і твердження автора з при-воду того, що саме Інзов "подготовил "Указ императора…" щодо задунайських переселенців. Точно відомо лише, що він написав рапорт стосовно ситуації на підконтрольній йому те-риторії. Але, по-перше, він зобов'язаний був подати його, виходячи зі службових обов'язків намісника та попечителя.

А по-друге, з захопленням оповідаючи своїм читачам про цей, черговий, "подвиг" Інзова, Агбунов чомусь не за-вдав собі клопоту звернути увагу на таку деталь. В самому імператорському указі зазначається, що Інзов підготував цей рапорт за… особистим наказом імператора:

" Мы, — читаємо в цьому указі імператора Олксандра I, — при личном Нашем обозрении полуденных областей, пове-лели главному попечителю о колонистах того края генерал-лейтенанту Инзову собрать полные сведения о сих задунайс-ких переселенцах и донести Нам с мнением о прочном их во-дворении".

Тобто неважко припустити, що своїм рапортом Інзов сприяв підготовці імператорського указу. Але в такому випа-дку Агбунову так і слід було писати, а не возводити складе-ний, згідно з імператорським повелінням, канцеляристами генерала-попечителя рапорт в його особисту заслугу, та же й возводити її в громадянський подвиг в імя болгарських коло-ністів.

Ще одне зауваження. У нарисі Агбунова генерала Ін-зова багато разів названо "генерал-губернатором Новоросій-ського краю", є навіть розділ з такою назвою. Знову ж таки, це неточність, яка для історика неприпустима.

Відомо, що в Російській імперії генерал-губернатор був наділений особливими повноваженнями, і призначали його відповідним указом імператора. Що ж до Інзова, то йому, як "виконуючому обов'язки намісника Бесарабської області", тобто однієї з територій величезного Новоросійського краю, було всього лиш… тимчасово доручене "управління Ново-російськими губерніями", на період відпустки діючого гене-рал-губернатора Ланжерона, якого від посади на той час звільнено не було.

Наголошую на цьому факті ще й тому, що Інзов і не міг бути призначений генерал-губернатором, оскільки був… ма-соном! Так-так масоном, причому одразу кількох таємних лож, у тому числі, й відомої своїм антихристиянскими тенде-нціями і таємними "сатанистськими" ритуалами, гамбургсь-кої ложі "Золотої кулі". І це саме Інзов, виконуючи наказ ма-сонського центру, активно сприяв створенню в Кишиневі но-вої ложі "Овідій".

Чому я акцентую на цьому увагу? То тому що в ті часи членство Інзова в масонській ложі мало принципове, причо-му яскраво виражене протизаконне й антидержавне значення. Річ у тім, що саме в той період, у Росії, як і в багатьох інших європейських країнах, масонство було… рішуче заборонене!

За характером і масштабами, міжнародну боротьбу з масонством тих часів, в тому числі і на теренах Російської імперії, можна порівняти хіба що з міжнародною антитерро-ристичною боротьбою у наші дні. Бо й реальну загрозу в своєму прагненні будь-якими засобами узурпувати владу в кожній окремій країні, й у світі в цілому, масони становили приблизно таку ж.

Передбачаю, що сам Агбунов, або хтось із його послі-довників, пошановувачів "радєтєля болгарскіх колоністов" Інзова, захоче "пополемізувати" зі мною і з цього приводу. Тому одразу "чєловєколюбіво" попереджаю: хлопці, не тра-тьте сили!

Нагадую шановному Агбунову, і всім протчім, що, в зв'язку з забороною масонства, кожен новопризначуваний російський чиновник тих часів повинен був давати офіційну підписку. До наших часів дійшов її офіційно затверджений текст, якого й дозволю собі процитувати:

" Я, нижеподписавшийся, сим объявляю, что ни к какой масонской ложе и ни к какому тайному обществу ни внутри империи, и вне её, не принадлежу"!

Зрозуміло, що кожного чиновника, який наважувався приховати свою приналежність до підпільного масонства, че-кало покарання. Що вже казати про чиновника-масона такого рангу, як Інзов, який сам усіляко сприяв появі нових масон-ських Лож, тобто крайових підрозділів всесвітнього масонст-ва…

Хтось може заперечити: чому ж тоді Інзова призначено було виконуючим обов'язки намісника області та головним попечителем колоністів? Пояснюю: тільки тому й призначи-ли, що на час цього призначення — в 1818 році — Указу про заборону масонських лож ще не існувало, хоча таємна боро-тьба з ними вже велася. Ну а згодом він старанно приховував свою приналежність до масонів.

Дуже сумнівним з точку зору світових монархічних ка-нонів видається і твердження Агбунова щодо того, що нібито Інзова збиралися призначити царем такої омріяної румунсь-кими націонал-патріотами "відродженої Дакії". Щоправда, за однією з імперських версій, це мала бути не румунська, а од-верто проросійська Дакія, яка залишалася б сателітом Росій-ської імперії й охоплювала землі Бессарабії, з претензією на землі Валахії, Добруджі, Трансільванії та інших територій сучасної Румунії. Та й взагалі, будь-яка спроба відроджувати Дакію без цих територій і їх населення – видавалася б полі-тичним блефом.

Але річ ще й у тім, приналежність Інзова ні до імпера-торської династії, ні хоча б до крові якогось давнього арис-тократичного роду, тим паче – румунського чи молдавського, жодним чином документально засвідчена не була. Відтак ре-альний розгляд кандидатури генерала Інзова в якості царя чи короля на троні напівміфічної Дакії; тобто кандидатури лю-дини невідомо якого етнічного і династичного походження – негайно перетворився б на міжнародний політичний фарс. Та й де, зрештою, хоч якісь документальні докази того, що Ін-зов справді був претендентом на трон, що йому пропонували чи хоча б офіційно обіцяли цю коронацію?

…І подібних запитань та зауважень під час вдумливого прочитання нарису Михайла Агбунова "Генерал-попечитель", який, на жаль, не зазнав ні серйозного рецензу-вання, ні ще серйознішого редагування, виникає чимало. І це засмучує.

ШЕВЧЕНКО:

ПОДОРОЖ ПО ІНГУЛУ

МІФИ І ДОКУМЕНТИ

1

Сам той факт, що міфотворчість, пов'язана з іменем Тараса Шевченка, з кожним роком набуває – з точки зору наукового шевченкознавства — все більш загрозливих масштабів, мене особисто ніколи не лякав. Зрештою, така по-стать як Шевченко обійтися без міфів не може. Інша річ, що я завжди вважав: як національний геній, Великий Кобзар заслуговує на те, щоб дослідники його життя і діяльності ке-рувалися винятково документальними джерелами, тобто всім отим, що у своїх працях я, зазвичай, називаю: "Його Величність документ!".

Отож, коли представники громадськості Новобужжя (Новобузького району на Миколаївщині) попросили мене ви-словити думку стосовно наукоподібної версії подорожі Шев-ченка влітку 1845 року до місцевих поінгульських сіл — Ульянівки, Єлєнівки (Софіївки) та Баратівки, запропонованої краєзнавцем Сергієм Чаніним у його нарисі "Великий род великого человека" (Кривий Ріг, 2009), я взяв-ся за ознайомлення з цим твором охоче. І… був шокований.

Для початку розмови подаю (мовою оригіналу) провідне твердження С. Чаніна: "…Т.Г. Шевченко осуще-ствил свою поездку по берегам Ингула в 1845 году, когда, по заданию Комиссии по разбору древних актов, путеше-ствовал Ромодановским шляхом до Кременчуга".

Ну, по-перше, добре відомо, що Ромодановський шлях, який поєднував Ромни з Кременчуком, пролягав лише Лівобережною Україною, землями Полтавщини, тобто за сотні кілометрів від згаданих інгульських сіл на Миколаїв-щині. Ось, наприклад, що повідомляється про нього в "Малій енциклопедії "Українське козацтва": "Ромоданівський шлях – старовинний торговельний шлях, довжина 207 км. Прохо-див Лівобережною Україною… через Ромни-Лохвицю-Лубни-Кременчук. Був частиною великого шляху з Росії до Криму".

Отож постає питання: якою логікою слід послуговува-тися, щоб стверджувати, що, саме подорожуючи цим шляхом Лівобережної України, Шевченко навідувався, скажімо, до таких, з дитинства милих моєму серцю, Софіївки чи Баратівки, розташованих на півдні України Правобережної?!

Та справа навіть не в цьому. Зверніть увагу: щоб вик-ликати довіру до цієї версії, надати їй певної документальної достовірності, Чанін переконує нас, що ця подорож Кобза-ря відбувалася за завданням "Комиссии по разбору древ-них актов".

Якби це виявилося правдою, то можливості Шевченка в цій подорожі були б досить широкими, адже всі витрати під час даного відрядження оплачувалися б Комісією, а всі чи-новники зобов'язані були б сприяти йому в цих поїздках, як особі, що прибула з певними повноваженнями.

Свідченням цьому є листи генерал-губернатора Д. Бібікова від 21 вересня 1846 (!) року до виконувачів обов'язків Подільського та Волинського цивільних губернаторів, у яких той повідомляє і вимагає: " Сотруднику учрежденной при мне Временной комиссии для разбора древних актов, свободному художнику Шевченке поручено мною собрать в управляемой Вами губернии разныя сведения о народных преданиях… Имею честь просить не оставить распоряжением вашим, чтобы г. Шевченке, при исполнении сего поручения, было оказываемо надлежащее законное со-действие".

І такі розпорядження цивільні губернатори, а згодом – і Волинська духовна консисторія, ясна річ, видали. Чому я так докладно пишу про це? Та тому, що так само високі чи-новники та церковники сприяли б Шевченкові і під час відрядження, яке б відбувалося за дорученням Коміссії в… 1845 році.