Голосами віщої давнини - Сторінка 34

Багато хто намагався після цього пояснити їх. Але хоча в пошуках такого плану останні бувають першими (тому що помилки і відкриття попередників відкривають та розчищають шлях наступникам), перший переклад, в якому брали участь люди істинно вчені, все ще залишається кра-щим: інші тлумачі лише затуманювали незрозумілі вирази свавільними поправками та нічим не обґрунтованими здога-дами.

Найважливішими поясненнями ми зобов'язані Карам-зіну, який у своїй "Історії" мимохіть розв'язав деякі загадкові місця. Дехто з письменників засумнівався в оригінальності давнього пам'ятника нашої поезії і розпочалися палкі запере-чення. Щаслива підробка може ввести в оману людей незна-ючих, але не здатна сховатися від поглядів істинного знавця.

... Автентичність ("подлинность") же самої пісні дово-диться духом давності, під який неможливо підробитися. Хто з наших письменників в ХVIII століття міг мати на це досить таланту? Карамзін? Але Карамзін не поет. Державін? Але Державін не знав навіть російської мови, а не лише мови "Слова про полк Ігорів". Інші, всі разом, не мали стільки по-езії, скільки її знаходиться у плачі Ярославни, в описові бит-ви і втечі. Кому спало б на думку взяти в предмет пісні тем-ний похід невідомого князя? І хто з таким мистецтвом міг би затемнити деякі місця зі своєї пісні словами, відкритими зго-дом у старих літописах або віднайденими в інших слов'янських наріччях? Це вимагало б знання всіх слов'янських наріч".

Докази Пушкіна ( як і тих, хто дотримувався й дотриму-ється подібних поглядів) на захист автентичності тексту "Слова...", як бачимо, надзвичайно слабкі. І не лише тому, що в цій статті відсутні більш-менш прийнятні аргументи, але й з огляду на логіку його мислення.

По-перше, незрозуміло, чому, оглядаючи коло митців, ко-трі могли бути причетними до подібної підробки, Олександр Пушкін обмежується лише вузьким колом грутновно "офра-нцужених" російських літераторів, які, справді, не те що діа-лектів та наріч слов'янських, але й власне російської мови до пуття ніколи не знали, а до того ж, соромилися спілкуватися і писати нею?

По-друге, чому Пушкін вважав, що коло освічених людей обмежується колом піїтів, завсідників петербурзьких салонів, в яких навіть місцева, російська мова була не в повазі, що вже казати про інші слов'янські мови та діалекти?

Та будь-хто з філологів-карпатців, випускників тодішньої вищої української школи, вихованих в українсько-польсько-російсько-чесько-словацькому мовному середовищі, та по-стійно перебуваючих в полідіалектному карпатському маси-ві, знався на більшій кількості слов'янських "наріч", ніж увесь освічений Петербург разом узятий! Та й поетичності й образності мислення українцям, особливо галичанам та горя-нам, теж ніколи не бракувало.

То чому б не припустити, що пошуки автора "Слова..." слід провадити серед них? Тим паче, що й Пушкін, і Держа-він чи Карамзін, та будь-хто з дослідників, аж до Ліхачова включно, не могли не звернути уваги на той факт, що дія "Слова..." відбувалася на території Русі-України, тобто су-часної України, і героями його стали давньоукраїнські князі.

І ще одна деталь: якщо вже Пушкін та інші автори, при-бічники автентичності, цілком припускають, що такий зна-вець усіх слов'янських наріч, як автор "Слова...", міг з'явитися в далекому ХII столітті, то чому він не міг віднай-тися в Росії чи в Україні в столітті ХVIII-му?

І потім, оця полеміка, котра вже понад 200 років точиться з приводу того, чи слід вважати текст "Слова..." автентич-ним, тобто чи є дана повість твором ХII століття; чи, може, її створено значно пізніше... Дехто взагалі вважає, що це підро-бка, а отже, цінність твору значно знижується.

Але, на мій погляд, питання слід ставити інакше. Хіба на тому тексті, який було опубліковано Мусіним-Пушкіним в 1800 році, стояла дата написання даного твору? Тобто був хтось: чи то автор цього рукопису, чи перший володар, хто б принципово визначав давнину написання "Слова" і в такий спосіб намагався задавнити його появу?

Так, на титульному аркуші рукопису, придбаного О. Мусіним-Пушкіним у Ярославлі, значилося: "Ироическая песнь о походе на половцов удельного князя Новгорода-Сиверского Игоря Святославича, писанная старинным русс-ким языком в исходе ХІІ столетия с переложением на упот-ребительное ныне наречие".

Але зрозуміло, що напис цей було зроблено вже у ХVІІІ столітті. Невже Олександр Пушкін, або хтось інший, міг припустити, що в XII столітті автор цього твору зазначав би, що ця "Ироическая песнь" була писана "старинным русским языком"?!

Підсумовуючи мовлене вище, можу з упевненістю ска-зати: аналіз пов'язаної зі "Словом" дослідницької літератури дає змогу стверджувати, що спроб приховати істинне дату-вання цього твору, аби навмисне задавнити його, не було. Тоді в чому ж річ?

На мій погляд, ставлення до проблеми автентичності "Слова" має бути суто прагматичним. Незалежно від того, було цю повість написано в ХІІ столітті, чи у ХVІІІ, художня й історична вартість її для нас, людей ХХІ століття, від цього не зменшується. Ну а що там присутній елемент стилізації... Так, присутній. Але наявність стилізації не залежить від того, в якому столітті цей твір писано. Автор "Слова...", напевне ж, мав перед собою "Повість давніх літ", що творилася наприкі-нці ХІ та на початку ХІІ століть, і ритмізована проза якої в окремих статтях своїх дуже нагадує ритмізовану прозу (чи поезію в прозі) "Слова о полку Ігоревім"

И изгнаша Варягы за море,

И не даша им дани,

И почаша сами в собе володети;

И не бе в них правды,

И вста род на род,

И быша усобиць в них,

И воевати сами на ся почаша…

А ще ж не забуваймо, що не було на Русі книжника, ко-трий би не захоплювався ритмікою, мелодикою та афористи-чністю викладу настільної книги своєї, свого навчителя пи-семності і мудрості житейської – Біблії. Пам'ятаймо й про те, що витворено цілу бібліотеку літератури (М.Польовий, М.Погодін, Ф.Буслаєв, В.Каллаш, В.Динник, А.Робінзон...), в якій "Слово о полку Ігоревім" розглядається методом порів-няльного аналізу на тлі найбільш раннього, Оксфордського, варіанту (ХІ століття) всесвітньо відомої "Пісні про Ролан-да".

Щоправда, оглядаючи деякі з них, академік Д.Ліхачов зауважує, що "безпосередньої генетичної залежності "Слова" від "Пісні про Роланда" тут нема. Є лише спільність жанру, що виник в умовах ранньофеодального суспільства". Та, водночас, він сам цитує виявлені дослідниками спорідненості образів та сюжетів, які не можуть не наштовхнути на відпо-відні роздуми.

Хоча від часу публікації "Слова" минуло понад двісті років, але, як бачимо, ореол загадковості і непізнаності, що оповив цей твір, так і не розвіявся. Зусиллями десятків дослі-дників та перекладачів час від часу вдавалося – виходячи з тих чи інших версій – прояснити окремі місця його, проте відсутність оригіналу, своєрідна історико-інформаційна та мовна зашифрованість певних фраз і понять ( можливо, для того, щоб ускладнити доступ до його сприйняття всім непо-свяченим), а ще — неуважність, недбалість та непідготовле-ність переписувачів...

Зрештою, це призвело до того, що історична основа "Слова", його істиний зміст, і досі нагадують мінливе марево на обрії, котре постійно віддаляється і видозмінюється, від-криваючись перед кожним із пілігримів в інших обрисах.

Все це дає підстави сучасним дослідникам творити без-ліч версій і припущень. Досить згадати хоча б той факт, що поет і дослідник з Івано-Франківська Степан Пушик переко-наний: автор "Слова..." – галичанин, отож і читати його твір, сприймати його слід очима галичанина, знавця галицької го-вірки, яка дозволяє по-новому прочитати, чи витлумачити, ті чи інші незрозумілі місця.

Галицька переорієнтація "Слова" суперечить тверджен-ням багатьох інших дослідників, які вважають, що "Слово" було написане в Новгороді. "Втрачений список "Слова..." був написаний у межах Новгорода", — переконує нас академік М.Гудзій, — і тому відбивав у собі фонетичні особливості пів-нічно-російських говірок, що позначилося, здебільшого, на чергуванні шиплячих і свистячих (шизый, русици, Славути-цю, сыновчя та інш.".

До речі, він доводить, що в "Слові..." описано не воєн-ний, а весільний похід, тобто йдеться про опис весільного обряду, який, щоправда, через певні непорозуміння, завер-шився не по-весільному жорстоко.

2

У питанні щодо автентичності "Слова..." дослідники поділилися на три основні табори. До першого табору нале-жать ті, хто доводить, що це всього лиш підробка, на кшталт класичної підробки, здійсненої Проспером Меріме.

Так-так, Проспера Меріме, який увійшов до сонму все-світньо відомих літературних фальсифікаторів своєю збіркою історичних пісень, наближених до українських дум, що опу-бліковані в 1827 році в піснярській збірці "Гузла", з пояснен-ням, що нібито вони належать до творчої спадщини якогось там сербського пісняра, якого, як з'ясувалося, в природі не існувало.

До речі, справжнім літературним конфузом виявилося те, що, захоплений фальсифікатом француза Меріме, росій-ський поет Олександр Пушкін натхненно переклав одинад-цять пісень з цієї добірки, щиро вважаючи, що російська чи-тацька громада повинна ознайомитися з доробком цього се-рбського Гомера. Але конфузом лише в плані "сфальсифіко-ваної приналежності" даних творів до доробку сербського пі-сняра, оскільки самі переклади російського поета, безсумнів-но, мають самостійну мистецьку вартісність.

Так само часто посилаються дослідники і на містифіка-цію, здійснену шотландським поетом та фольклористом Джеймсом Макфірсоном. Його збірка пісень "кельтського барда Оссіяна" тривалий час збуджувала творчу уяву та до-слідницьку фантазію багатьох літературознавців і митців, які намагалися перекладати їх своїми рідними мовами, витлума-чували їх значення та захоплювалися чуттєвою романтичніс-тю... Аж поки не з'ясувалося, і то цілком аргументовано, що "пісні кельта" — всього лиш високопрофесійна підробка Мак-фірсона. Чи ж варто доводити, що розчарування в колі шану-вальників цих пісень та їх дослідників було жахливим?

Одначе повернімося до "Слова о полку...".

Друга частина дослідників, з протилежного табору, вважає, що "Слово..." — автентичне, проте нам ніколи не вда-сться визначити його автора.