Голосами віщої давнини - Сторінка 36

Відтак, з одного боку, поява цієї копії допомогла дослідни-кам з'ясувати чимало незрозумілих місць "Слова...", з іншого – викликала ще більше сумнівів в оригінальності твору. І по-тім, якщо світові явлено дві копії, то неминуче постає питан-ня: який з двох наявних текстів слід вважати оригінальним, чи хоча б ближчим до оригіналу? На жаль, відповіді поки що не існує

Досить захоплююча генеалогія простежується і в пере-кладацькій епопеї "Слова", яка має свою історію і своїх ку-мирів. Уже тривалий час точиться полеміка з приводу того, до якого жанру належить "Слово", що це: вірші, ритмізована проза чи, може, фрагментарне поєднання прози і поезії? Більш-менш ґрунтовний аналіз дослідницького набутку в цій сфері здійснив академік М.Гудзій у своїй статті "Слово о полку Ігоревім", що стала вступною у зібранні перекладів та переспівів "Слова о полку Ігоревім".

"Говорячи про поетичний стиль "Слова о полку Ігоре-вім", — пише він, — необхідно згадати і про одне найскладніше питання з галузі його вивчення – саме питання його ритміч-ної будови. Ряд дослідників вважали "Слово..." написаним повністю віршованим розміром і намагалися розбити його на вірші, зближуючи віршовану будову "Слова..." з віршованою системою українських дум, з віршем скандинавських скаль-дів, з російським віршем билин, з візантійською церковною піснею.

Потрібно однак сказати, що всі намагання повністю розкласти "Слово..." на вірші не можуть бути визнані вдали-ми. Насамперед треба мати на увазі, що "Слово..." дійшло до нас у списку, далекому від досконалості, в якому у великій мірі порушена, без сумніву, і його ритмічна будова. Але й не-залежно від цього виникає сумнів, що "Слово..." цілком було написане віршами: насамперед – велика кількість цілком іс-торичних джерел, а також згадка значної кількості князів, — навряд чи могло укластися все це у віршовані рядки. Присут-ність у ряді випадків у "Слові..." складних речень також вка-зує на відсутність у ньому безперервного віршованого ритму.

Чи не вірніше було б думати, що "Слово", як і сканди-навські саги, являло собою чергування прозових і віршових, в основі своїй пісенних, фраз? Сліди пісенного складу дають себе знати в "Слові" не тільки в однаковості ритму симетри-чно побудованих, суміжних коротких фраз, але і в строфічній побудові "Плачу Ярославни" і в таких рефренах, як "ищучи себе чти, а князю славе", "О Русская земле, уже за шеломя-нем еси", "на реце на Каяле", "За землю Русскую, за раны Ігоревы, буего Святославича" ( кінець цитати).

Звісно, були спроби і розкласти "Слово..." на вірші, і сприймати цей твір, як сувору історичну прозу, яка цілком припускає ритмізованість окремих описів та монологів... Тобто, намагаючись збагнути, в якому саме жанрі, в якому ключі було написане "Слово...", літературознавці та перекла-дачі хотіли в такий спосіб визначитись, як саме його слід сприймати, а отже й перекладати.

Але, захопившись, дослідники забули про існування в нашій літературі, як і в музичній культурі, такого поняття, як літературна (музична) обробка. То вже справа перекладача, як, під який віршований ритм, розмір, під яку виконавську стильову канву: дум, билин, африканської самби чи мекси-канського танго, він це дослідницько-багатостраждальне "Слово..." підганятиме. Але в будь-якому випадку ми мати-мемо справу вже не з оригінальним твором, а з його... оброб-кою. Полеміка ж щодо правомірності тієї чи іншої стильової обробки до полеміки з приводу самого "Слова..." відношен-ня, звичайно, має, але дуже й дуже опосередковане.

Водночас, дозволю собі нагадати шановному товарист-ву, що будь-який твір, що з'являвся в ті далекі часи в Русі-Україні, розрахований був на прилюдне виконання, тобто на читання вголос, на пісенно-оповідальне декламування. І так велося й усіх країнах, де на той час – в ХІІ столітті – ще не існувало прозових творів, не існувало традицій лицарських та історичних романів.

Тому, щоб перейнятися ритмікою цього твору, треба не підганяти його під певні художні стилі того чи іншого народу часів ХІХ-ХХ століть, як це роблять наші дослідники, нама-гаючись розбивати "Слово..." на вірші в стилі билин, дум, українських та білоруських історичних пісень; а згадати, яким музичним інструментом, користувалися в часи появи "Слова...", у супроводі якого прилюдно виконували цей твір, наспівно декламуючи його.

Ото беріть твір, беріть інструмент тих часів (а відомо, що в Стародавній Україні читання подібних творів відбува-лося речетативом, у супроводі гри на гуслях), і спробуйте йо-го декламувати. Саме поєднання музичних — з декламаційни-ми можливостями підкажуть вам, з великою точністю, роз-мір, ритміку, а отже, й стиль цього твору. Причо-му оригінального твору, а не його — штучно розбитої на вір-ші, на розділи ритмізованої прози або поезії в прозі, — оброб-ки!

І такий підхід підказує сам автор "Слова": "Боян же , братие, не 10 соколов на стадо лебедей пущаше, но своя ве-щиа персты на живыя струны въскладаше; они же сами кня-зем славу рокотаху".

Що ж до стилю, в якому написане "Слово..", то я не став би підганяти його під один із існуючих традиційних лі-тературознавчих термінів, які стосуються сучасної поезії чи прози, але мало придатні, і прийнятні, при аналізі і сприйнят-ті таких творів, як "Слово о полку Ігоревім", "Велесова кни-га", "Задонщина" та інші.

Свого часу, після тривалої, виснажливої полеміки з приводу "форми планети Земля", вчені, відкинувши всі на-магання підігнати визначення цієї форми під новітні поняття — куля, вигнута куля, еліпс... — прийняли мудре рішення, ви-знавши, що "Земля має форму... Землі"! З такою ж мудрістю слід підступитися і до першого відомого нам писемного тво-ру східних слов'ян.

Отож і переклад (реконструкція, мовна адаптація) "Слова..." теж повинен здійснюватися в такому стилі та роз-мірі, в такій ритміці і манері, яка відповідала б декламаційній манері епохи творення "Слова...", а не підганятися під ритми сучасної гітари, акордеону чи тамтамів. Тільки тоді це справ-ді буде переклад, а не довільна літературна обробка.

3

Майже в той самий час, що й історія "Слова о полку Ігоревім", розгорталася історія ще одного рукопису, якого вчені вважають найзагадковішим манускриптом світу – "Ма-нускрипту Войнича". Відтоді, як тексти цього твору явилися світові своїм друком, вони, незалежно від того, хто і на якому рівні перекладав їх – чи то дотримуючись максимальної ав-тентичності, чи відходячи від неї задля більш осмисленого і творчого сприйняття, справляли двояке враження: одним здавалося, що йдеться про винятково цінну історичну спад-щину, іншим – що, навпаки, це досить хитромудра підробка (докладніше про це – в моїй праці "Велесова книга предків", Одеса, 2004).

Науковий світ дізнався про цей манускрипт, який тоді ще не мав назви "Войнича", в 1912 році. Того року італійські єзуїти мали намір відкрити свій орденський коледж на віллі Мондрагоне, що в містечку Фраскаті неподалік Рима. А що їм забракло грошей, то ченці виставили на продаж частину – близько тисячі одиниць – орденської колекції рукописів та давньодруків. Продано було далеко не всі, але відомо, що тридцять із них, серед яких виявився і таємничий, нерозшиф-рований манускрипт, придбав американський антиквар та ко-лекціонер стародруків Вілфрід Войнич, завдяки якому руко-пис і набув назви "Манускрипт Войнича".

Зорові дослідника, який знайомиться з ним, постає кла-сична книжка на 246 пергаментних сторінок, розміром 17 на 24 сантиметри. Здійснивши аналіз якості пергаменту і фарб, а також зваживши на особливості каліграфії, Войнич визначив, що створено було цей манускрипт в ХІІІ столітті. Можливо, він так і залишився б упевненим у цьому датуванні, але разом із манускриптом було продано і листа ученого в галузі меха-ніки та оптики, першовідкривача дисперсії світла та автора теорії хвильової природи його, ректора Празького універси-тету Маркуса Марці (1595-1667), датованого 1666 роком. Са-ме його текст і породив сумнів щодо автентичності мануск-рипту.

Ясна річ, зважаючи на поважний вік листа та ім'я авто-ра, цей документ сам по собі становить чималу цінність. Проте поруч із "Манускриптом Войнича" він відступає у за-тінок. Адресував Марці цього листа — відомому вченому, професору математики в Римському коледжі, винахіднику мегафону і знаному лінгвістові, теж пов'язаному з Орденом єзуїтів, Атанасіусу Кірхеру (1602-1680). Передаючи Кірхеру манускрипт, Марці висловлював упевненість, що той – " єди-на людина, яка здатна його прочитати". Отже ім'я першого дослідника, з документовано відомих нам, уже тоді було на-звано, це — Маркус Марці!

Саме Марці світ завдячує і бодай якоюсь там історією появи манускрипту. З листа випливає, що першим з відомих володарів його був англійський філософ Роджер Бекон (бл. 1214-1292). І що це з його давньої книгозбірні манускрипт було куплено вінценосним колекціонером давнини, імпера-тором Священної Римської імперії Рудольфом ІІ (1552-1612) з династії Габсбургів, при дворі котрого, на імператорському утриманні, перебувало близько семисот учених, серед яких перевага віддавалася астрологам, знавцям тайнопису і шиф-рів. А нарадив йому придбати цей манускрипт придворний астролог англійської королеви Єлизавети І (1527-1608) Джон Ді, який, провівши два роки при дворі Рудольфа ІІ, полонив імператора тим, що умів... " спілкуватися з ангелами"!

Ми не будемо з'ясовувати зараз, що приховується за поняттям "спілкування з ангелами", припускаючи, що, оче-видно, йдеться про певні контактерські здібності. Куди важ-ливіше зауважити, що сам Джон Ді виявився пал-ким прихильником філософських поглядів Бекона і збирачем його творів та творів про нього. І що саме в зв'язку з ним у листі й спливає ім'я англійського філософа. Чому нас має за-цікавити науково-духовний зв'язок Джона Ді з філософом? Та тому, що Войнич сам був переконаний і намагався пере-конати в цьому всіх зацікавлених осіб, що автор манускри-пту — не хто інший, як Роджер Бекон.

Одначе остаточно переконати в цьому науковий світ йому так і не вдалося. По-перше, поза всі намагання Войни-ча, він так і не зумів навести жодних реальних дока-зів авторства манускрипту; а по-друге, й досі нікому не вда-лося ні прочитати сам рукопис (а прочитання його змісту мо-гло б дати певні підстави і для "розшифровки" авторства), ні пояснити, навіщо творцеві цього давнопису знадобилося вда-ватись до подібних ребусів, яку таку таємницю, і від кого са-ме, він у цьому манускрипті конспірував.

Відомо, що Рудольф ІІ подарував усе ще не прочитаний манускрипт своєму фармацевту і довіреній особі Якобусу де Тепенецу, про що свідчить напис на першій сторінці твору.