Голосами віщої давнини - Сторінка 38

Річ у тім, що про-цес його входження в культурну спадщину людства відбува-вся у ті ж часи, що й "Велесової книги". Але ж якими різни-ми були підходи їх володарів до свого святого обов'язку збе-регти й оприлюднити ті загальнолюдські цінності, володаря-ми яких вони, з волі випадку, стали. Войнич, повторююсь, зумів зберегти оригінал, і навіть підстрахувався на той випа-док, якби оригінал було втрачено. Ізенбек, навпаки, зробив усе можливе, аби світ ніколи не побачив дощечок в оригіналі.

Тепер щодо розшифровки текстів. "Велесознавці" пе-ребувають у кращому становищі, оскільки текст, який їм діс-тався, піддається, за певної розшифровки, прочитанню й мо-вній ідентифікації. У цьому відношенні "Манускрипт Войни-ча" – унікальний і безпрецедентний. Поясню чому.

Існують тексти, " мовність" яких лінгвісти просто не здатні з'ясувати, і які доводиться розшифровувати, як зви-чайні, військові, скажімо, шифровки. Проте не існує в світі тексту, мовність якого десятки дослідників визначали б... ко-жен по-своєму, ідентифікуючи його загалом із десятком і вже мертвих, і нині ще живих, діючих мов. Так, одні дослідники стверджують, що "Манускрипт Войнича" писано англійсь-кою, інші – що німецькою, ще інші – старофламандською чи норвезькою мовами... Або доводять, що його писано латин-ською, чи " латинською зі скороченнями".

От тільки приналежність до всіх цих мов заперечується іншими дослідниками, які доводять, що насправді даний текст створено грецькою, санскритом, арабською, мовою ідіш і навіть... китайською, тільки що транскрибовано її ла-тиницею. Але дивно, що прочитати і логічно, аргументовано, довести приналежність тексту до тієї чи іншої мови ніхто так і не зумів. Як і переконливо, логічно, викласти зміст мануск-рипту.

Втім, ще в 1919 році знайшовся чолов'яга, який оповістив увесь світ, що манускрипт... розшифровано! Цим од-чайдухом виявився англієць за походженням Вільям Нью-болд. Причому він нібито дав відповіді і на питання: " Хто писав?", і на питання: " Про що йдеться у рукописі?" Нью-болд теж стверджував, що "Манускрипт Войнича" – справа рук Роджера Бекона, і що описано в ньому все те, що Бекон зумів розгледіти у телескоп та мікроскоп. А дещо з побачено-го ним, відтворено і в малюнках, якими, як і "Велесову кни-гу", тільки значно щедріше, супроводжувано текст мануск-рипту.

Знадобилося понад десять років, щоб учені повністю викрили лжечитця і відвернулися від нього. Найелементар-нішим доказом, якого вони спромоглися пред'явити Ньюбол-ду, був такий аргумент: можливо, й справді там описано і за-мальовано все те, що Бекон нібито побачив завдяки телеско-пу у макросвіті небес, і, під мікроскопом – у мікросвіті Землі. От тільки ні телескопів, ні мікроскопів у часи Роджера Беко-на (ХІІІ ст.) не існувало! Тобто перед нами той випадок, коли йдеться не про фальсифікацію історичної пам'ятки, а про фальсифікацію її "прочитання".

Велику надію "войничознавці" покладали на відомого криптолога Вільяма Фрідмана, який прославився тим, що під час Другої світової зумів розшифрувати всі дипломатичні ко-ди японських дипломато-розвідників. Проте Фрідман цінував свою репутацію, тому, після певних спроб та зусиль, чесно зізнався, що прочитати манускрипт не в змозі. Щоправда, він дійшов висновку, що написано його однією зі штучних мов, от тільки якою саме – не з'ясував.

Версія Фрідмана виявилася хоч і не новою, і не оригі-нальною, але переконливою – тому що спрацював авторитет криптолога. До того ж, у світі існують диваки, які, кожен осі-бно, знаються на всіх відомих людству штучних мовах. Вони і взялися – з допомогою сучасної техніки – за порівняльний аналіз. Передусім, перевірили на приналежність мови манус-крипту до тієї штучної мови, яка з'явилася раніше його гіпо-тетичної появи, тобто до ХІІІ століття. Але, якби манускрипт було написано цією мовою, він уже давно перестав би бути загадкою. Відтак перевірили його на відповідність мові неві-домого іспанського єзуїта (1653 року) " арифметикус номен-клатор", якою свого часу залюбки користувалися єзуїти в єзуїтсько-орденському листуванні.

Не зуміли вчені прочитати манускрипт ні " мовою анге-лів" (енохіанською), ні секретною мовою сектантів-ісламістів " балайбалане"; ні створеною якимось Джонсоном ще 1641 року штучною мовою із напрочуд сучасною назвою – " син-тетична мова".

Версія щодо того, що манускрипт написано штучною мовою, все ж таки залишилася. От тільки доводиться конста-тувати, що невідомою нам... штучною. Й існує дана версія поряд з іншими, наприклад, що перед нами – своєрідний жарт (або знущання, кому як!), і що це – 246 сторінок слове-сної беліберди, зі словами, що не належать ні до жодної з ци-вілізованих мов світу, і які не несуть ніякого конкретного, чи принаймні важливого для людства, смислового значення.

Серед останніх досліджень, котрі жваво обговорюються в колі "войничістів", маємо працю російських аматорів – психолога та біолога за фахом Сергія Кривенкова і програмі-стки Клавдії Нагорної. Вдавшись до найсучасніших методів розшифровки, вони доводять, чи, точніше буде сказати, "припускають", що автором рукопису був уже відомий нам астролог Єлизавети І та близький знайомець Рудольфа ІІ Джон Ді. Який, крім усього іншого, був ще й агентом англійської розвідки, і підписував свої донесення такою відомою нам цифрою – "007"!

То що, "Манускрипт Войнича" слід вважати зібранням шпигунських донесень новоявленого "агента 007" Джона Ді?! "Не зовсім" – застерігають наші психолого-програмісти. Скоріше, перед нами посібник для шпигунів-кіллерів. Це, стверджують вони, зашифровані рецепти давніх отрут. І, на доказ цього, показують, що в малюнках, якими супроводжено манускрипт, подається отруйне поєднання шипшини з кропивою, а сумновідомої беладони – з менш ві-домим, але не менш отруйним, копитнем. Водночас, у жіно-чих фігурах, як вважають російські дослідники, слід шукати відповідь щодо стадій приготування отрути, а спіральні зоря-ні малюнки – це не що інше, як закодоване визначення часу для кращого збирання відповідних трав.

От тільки все це лише побіжні докази. Шифру, завдяки якому було б прочитано текст, дослідники не створили, а от-же й прочитання не відбулося. Щоправда, пропустивши текст манускрипту через комп'ютерні тенета, вони з'ясували, що чередування слів відповідає " законам вживаності окремих слів у логічно вибудуваному тексті". Тобто, по суті, вони підтвердили теорію професора лінгвістики Гарвардського університету Джорджа Зіпфа, який ще на початку ХХ століт-тя встановив певну залежність частоти вживання між слова-ми, які зустрічаються дуже рідко та рідко, часто і дуже часто. Цю залежність уже давно відтворено в "законах Зіпфа", на яких тепер ґрунтуються і значна частина роботи сучас-них дешифрувальників, і пошукові операції в комп'ютерних програмах.

Так от, виходячи з законів Зіпфа, ми, навіть не маючи змо-ги прочитати манускрипт, можемо з певністю сказати, що пе-ред нами не довільний набір нічого не значущих слів, а вибу-дуваний за законами певної мови текст, який має свою логіку викладу і свій зміст.

* * *

Окреме місце в когорті прочитувачів "Манускрипту Вой-нича" посідає американський лінгвіст, етнічний українець Джон Стойко, якого позиціонують, як фахівця, що зумів " розшифрувати такі до нього непрочитувані тексти, як Сидон-ський, Великий і Малий Пергамські, Бразильський і Каратеп-ський написи". Так от, Стойко написав спеціальну книжку, в якій доводить, що "Манускрипт Войнича" написано... украї-нською мовою! Так-так, саме українською, але, з метою ши-фрування тексту, зроблено це, мовляв, зі значним пропуском голосних.

Одначе належного визнання його гіпотеза щодо україн-ського мовного сліду "Манускрипту Войнича" так і не набу-ла. І навряд чи колись набуде. Ставлення до книжки самого Стойка – за всієї поваги до нього, як дослідника – я, з певним відтінком іронії, сформулював би так: "Ні, зрозуміти суть "манускрипту", створеного самим Стойко — ще так-сяк можна! От тільки до розуміння древнього "Манускрипту Войнича" ніякого відношення це не має!"

5

Як на приклад свідомо і цілеспрямовано створеного фальсифікату, можна послатися на сумно відомий документ, нібито виявлений (за твердженнями його адептів) в архівах ватиканської канцелярії у другій половині VIII століття, але писаного ще в ІV столітті.

З цього документа, складеного за всіма канонами того-часної дипломатії і відомого під назвою " Костянтинів дар", випливало, що римський імператор Костянтин Великий, який правив у ІV столітті, передав Папі Римському Сильвестрові І всю верховну владу над Італією і західними провінціями Римської імперії. Тобто, прокинувшись якось вранці, всі ре-гіональні правителі та аристократи величезної Римської ім-перії раптом відкрили для себе, що, виявляється, вони вже є підданими не свого богообраного імператора, а... обраного кардиналами Папи Римського!

Оскільки документ нібито було скріплено підписом та печаткою самого імператора Костянтина Великого (бл. 247— 337), а отже, він становив величезну цінність, ближче позна-йомитися з ним дослідникам та політикам було важко, а пе-ревірити на оригінальність – ще важче, бо ж папська курія дуже старанно оберігала його від занадто цікавих та прискіп-ливих поціновувачів.

Зреалізувати ту мету, яку ставили перед собою "намісники Бога на землі", самими лише проповідями та енцикліками (посланнями) було неможливо. Людство давно звикло до цілком реальних, фізичних проявів могутності во-лодаря держави, який, перш ніж заволодіти помислами, збройною силою та самим життям підлеглих своїх, повинен був стати володарем значних наділів землі, слуг, рабів, гро-шей, усілякого майна та маєтностей. Виходячи з цього, десь у середині VII століття зароджується ідея витворити осібну, пов-новладну Папську державу з Апостолічним престолом на чолі.

Проте витворювати подібні ідеї значно простіше, ніж витворювати самі держави. Вже і в VII столітті в Європі було затісно, вільних земель давно не існувало, отож їх слід було відвойовувати на полях не тільки збройних, але й дипломатичних битв, оскільки передусім належало політично обумовити й обґрунтувати саму потребу такої держави, проти якої, від зародку її, виступали правителі й Стародавньої Італії, і сусідніх земель.