Голосами віщої давнини - Сторінка 37

Войнич спромігся з'ясувати, що справжнє ім'я фармацевта – Якобус Хорчинські, і що своє дворянське ім'я Тепенець з ти-тулом " де" він отримав від імператора в 1608 році. У такий спосіб вдалося назвати і найдавнішу реальну дату в історії появи манускрипту – 1608 рік.

Марці, який став володарем рукопису після фармацевта де Тепенця ( і ще якоїсь там особи), врешті-решт, зневірився у можливості прочитати рукопис, чи хоча б з'ясувати, хто його автор і коли його було створено, і надіслав його Кірхе-ру. Згодом, здається, з допомогою єзуїта Петруса Бекса, він потрапив до вже знайомої нам вілли Мондрагоне, а відтак – і до Войнича.

Й ось тут відкриваються нові загадки. Продаючи Вой-ничу манускрипт, єзуїти примусили щасливого володаря по-клястися, що він нікому не розповість, де саме і за яких об-ставин придбав цей рукопис. Одразу постає питання: чому для єзуїтів таким важливим було мовчання Войнича? Що за цією вимогою приховується, і чи приховується щось інше, крім маніакальної, суто єзуїтської, потреби засекречувати геть усе, що стосується буття їхнього чернечо-лицарського Ордену?

Створюючи свою дослідницьку працю "Всесвітня істо-рія лицарства", я досить ґрунтовно знайомився з усім, що ві-домо про Орден єзуїтів, про психологію і спосіб мислення цього, слід сказати, особливого типу ченців. І можу сказати, що й справді, за маніакальною потребою засекречувати геть усе, що потрапляло в поле їх діяльності, єзуїтів можна порів-няти хіба що з масонами та породженою всесвітнім масонст-вом комуністичною номенклатурою.

І в зв'язку з цим я рішуче не згоден з версією, що, мов-ляв, за цією забороною приховується визнання того, що в ма-нускрипті йдеться про якісь важливі таємниці єзуїтського че-рнечого Ордену. Я впевнений: якби в манускрипті й справді йшлося про якісь секрети їхнього Ордену, єзуїти нізащо не видобули його зі своїх архівів не те що на продаж, а навіть на загальне ознайомлення. Незалежно від ступеня його зашиф-рованості. Гроші для свого коледжу цей Орден, який ніколи не належав до бідних, викачав би з якихось інших джерел.

На мій подив, прихильники версії щодо приналежності "Манускрипту Войнича" до однієї з секретних праць Ордену єзуїтів не звернули увагу на таку характерну деталь: єзуїти не вимагали від Войнича утримуватися від популяризації руко-пису і, зокрема, від його масового копіювання; як не вимага-ли й утримуватися від його розшифровки, що, в разі, якби йшлося про секрети Ордену, виглядало б цілком логічно!

Вони, акцентую увагу, вимагали лише приховувати: де, від кого і за яких обставин він придбав цю пам'ятку давнини. А це ж різні речі! І вимога ця не мала особливого сенсу, оскі-льки, по-перше, серед покупців був ще один колекціонер, якийсь єврей-бізнесмен з Падуї, який, отже, теж міг знати, і напевне, знав, про появу на торгах надсекретного манускрип-ту.

А по-друге, сам факт, що володарями рукопису – вже на початку ХХ століття – виявилися ченці з Ордену єзуїтів, які влаштували собі штаб-квартиру на віллі Мондрагоне, ще ні про що не говорить. Рукопис древній, отже до них мануск-рипт міг побувати в книгозбірнях багатьох володарів; і, як з'ясовується, саме так воно й відбувалося. Водночас, якби вони заборонили Войничу копіювати і розшифровувати да-ний текст, це переконливо працювало б на "єзуїтське похо-дження" манускрипту. Але схоже, що Войнич не був тією людиною, яка заплатила б шалені гроші за "мертвий" манус-крипт, яким не можна похвалитися і якого ніхто не здатен розшифрувати.

До речі, я поділяю колекціонерів на:

"самітників-егоїстів", яким достатньо милуватися сво-їм надбанням за замкненими дверима й опущеній шторці;

"публічних колекціонерів-популяризаторів", які праг-нуть всіляко "засвітитися" зі своїм експонатом, самі вивча-ють його і дозволяють вивчати іншим, а на схилі днів своїх нерідко дарують свою річ музеєві, а не залишають у родин-ному спадкові.

Проте існує ще й третій тип – колекціонерів-гендлярів: для яких важливо вигідно придбати якусь утаємничену річ, щоб, заявивши про себе в списку володарів, помилуватися, а потім ще вигідніше продати чи обміняти.

Так от, за моєю класифікацією, Войнич – яскравий при-клад "публічного колекціонера-популяризатора". На відміну, скажімо, від володаря "Велесової книги" білогвардійського полковника Ізенбекова, "колекціонера самотньо-егоїстичного", який поводився зі своїми "велесовими доще-чками" за принципом собаки на сіні..

Дозволю собі висловити припущення, що ченці-єзуїти з Мондрагоне й самі уяви не мали, про що там ідеться в тому манускрипті і яка практична користь від його тайнописань. Але я так само впевнений, що ці ж ченці-єзуїти добре знали, що серед святинь та таємних текстів їхнього Ордену цей ма-нускрипт не значиться. Інакше цим провінційним ченцям до-велося б діставати особливий дозвіл на продаж його від най-вищого керівництва Ордену, і, можна не сумніватися, що "добро" на це вони не отримали б.

Заборона називати місце придбання рукопису в даному випадку пояснюється лише одним: прагненням набити ціну манускриптові. І це єзуїтам вдалося; Войнич заплатив майже нечувану на ті часи, при продажу подібних давнописів, суму грошей – 600 дукатів, що, за порівняльним курсом, дорівнює сучасним 14 тисячам доларів! І, в зв'язку з цим, легше при-пустити, що йдеться не про секретне писання єзуїтів, а про одну з тих фальшивок, які вони щедро запускали, дбаючи про поповнення своєї скарбниці та про наведення своїх недругів на фальшивий слід.

4

Ще реальніша версія, яка чомусь розробляється дуже слабко, – "Манускрипт Войнича" – один із засекречених до-кументів середньовічної секти християн-катарів, які нібито були – чи може і є – хранителями чаші Святого Грааля. На мій погляд, ця версія є дуже вірогідною. Згадаймо, як войов-ничі католики – з благословення Ватикану – переслідували та винищували катарів. До гонителів їх належали й єзуїти. Від-так продаж одного з рукописів, захоплених у катарів, особ-ливої душевної травми у жодного з єзуїтських кардиналів не викликав би.

До речі, якби в часи Другої світової війни фахівці з ін-ституту Аненербе (Аннербе), що перебував під патронатом рейхсфюрера СС Гіммлера, були впевнені, що цей мануск-рипт належить одним із потенційних володарів Святого Гра-аля (за яким фюрер, в тому числі і в особі свого агента з осо-бливих доручень Отто Скорцені, полював упродовж усі-єї війни), вони неминуче зробили б усе можливе, щоб заво-лодіти ним. І якщо він так і не потрапив до книгозбірень оку-льтистів від СС, то лише тому, що перебував у цей час у США, або тому, що дана версія не надихала есесівців.

На честь Войнича, він, як володар манускрипту, пово-дився зі своїм давнописом не так бездумно і безглуздо, як по-водився зі своїм надбанням відомий нам володар "Велесової книги" Алі Ізенбеков. Якщо Ізенбеков свої "велесові дощеч-ки" нікому, крім зовсім не підготовленого до прочитання і тлумачення подібних писань емігранта Миролюбова, не по-казував і науково не оприлюднював, то Войнич, навпаки, створював усе нові й нові фотокопії і розсилав їх відомим на-уковцям початку ХХ століття.

Яку мету він при цьому переслідував? Прилучити цих науковців до розшифровки манускрипту, а відтак, домогтися від них відповіді принаймні на два кардинальні питання: якою мовою написано цей твір, та які такі надсекретні знання в ньому закодовано? Хоча б у загальних рисах.

Мало того, в 1921 році Войнич офіційно виставляв ори-гінал манускрипту на фізичному факультеті коледжу амери-канського міста Філадельфії, розвіюючи в такий спосіб будь-які підозри щодо того, що розіслані ним копії рукопису (саме копії) є підробкою. Для тих, хто сумнівається, ось він – ори-гінал. Той оригінал, якого не могли і вже навряд чи зможуть пред'явити популяризатори текстів "Велесової книги".

Тобто Войнич подбав, щоб, навіть якби оригінал ману-скрипту зник, як зникли " велесові дощечки Ізенбека", у на-укової громадськості залишалося достатньо доказів того, що насправді він усе ж таки існував. А це дуже важливо, зважа-ючи на те, що подібні рукописи лягатимуть на столи дослід-ників багатьох наступних поколінь.

Чи могли б ми звинувачувати останнього володаря ма-нускрипту, Войнича, у підробці? Могли б. Але тільки в тому випадку, коли б він відійшов у своїх копіях від автентичного тексту манускрипту. На якій підставі? Та на тій, що реально існує оригінал. Втім, зараз знаходиться чимало вчених, які намагаються доводити, що "Манускрипт Войнича" є підроб-кою, не замислюючись над тим: по відношенню до чого, до якого оригіналу, його слід вважати підробкою?

Ще одна важлива (при порівнянні з діями володаря "влесовиці") деталь. Войнич справді дотримувався клятви, яку дав єзуїтам з вілли Мондрагоне, і до кінця днів своїх не зізнавався, що придбав рукопис саме в них, відбуваючись сталим формулюванням: "Так, придбав, але продавець від-найшов цей рукопис у валізі якогось антиквара чи то в Пармі, чи в Феррарі". Та при цьому він передбачливо посвятив у та-ємницю манускрипту свою дружину, яка була його спадко-ємицею. І коли 1930 року Войнич пішов з життя, місіс Вой-нич зробила дві святі справи, які, в принципі, повинні робити в таких випадках будь-які освічені і відповідальні люди.

По-перше, одразу ж надіслала копію манускрипту до Католицького університету у Вашингтоні, з проханням роз-шифрувати його текст. По-друге, старанно записала все, що вона знала з розповідей чоловіка та з наявних документів, створивши в такий спосіб писемну історію манускрипту! І заповіла розкрити листа з цим описом одразу після своєї сме-рті, тобто формально, як спадкоємиця, вона теж дотрималася клятви, яку дав єзуїтам її чоловік.

Як і належало в такій ситуації, її листа розпечатала особиста секретарка Войнича, і вона ж продала манускрипт американському антикварові Гансу Краусу. А вже він, свята душа, подарував у 1969 році манускрипт бібліотеці рідкісних книжок Йельського університету, де й зараз його можна від-найти під реєстраційним номером MS-408. Тобто він зробив те, чого не захотів зробити задля врятування дощечок "Веле-сової книги" їх володар Алі Ізенбеков.

Як ви вже зрозуміли, я невипадково так докладно зупи-нився на історії "Манускрипту Войнича".