Голосами віщої давнини - Сторінка 53

При цьому рицарі Сіону покладають великі надії саме на процес сучасного об'єднання Європи.

Ще в 1911 році в Петербурзі, в перекладі з французької, з'явився друком трактат одного з провідних європейських масонських ідеологів, рицаря Ордену Сіону, голови Сведен-борзької масонської ложі у Франції доктора Пап'юса "Гене-зис і розвиток масонських символів". І вже тоді, на початку ХХ століття, Пап'юс чітко сформулював мету політичної бо-ротьби масонства, напевне, маючи при цьому на увазі, що мету цю сформульовано вищим керівництвом всесвітнього франкмасонства. А для нас, людей ХХI століття, ця мета ці-кава ще й тим, що вона, по суті, перебуває в стадії реалізації, особливо, якщо зважити на активні об'єднавчі процеси, які відбуваються нині в Європі.

" Європейські Сполучені Штати, — проголошував Па-п'юс, — мають передувати запровадженню Загальної Масон-ської Федерації. …Франкмасонство завжди було великим ініціатором політичних і соціальних реформ. Для своїх чле-нів воно руйнує кордони і забобони стосовно рас і кольорів шкіри, воно знищує особисті і корпоративні привілеї, котрі душать інтелігенцію, що не відбулася… Настав момент, коли масонство повинне вийти з періоду жалюгідних суперечок та особистого суперництва. Федерація ритуалів передуватиме Федерації Європейських Масонських Потентантів (в даному-контексті — державно-масонських утворень).

Справа, до якої ми закликаємо сьогодні наших братів, потребує чимало часу і спільних зусиль, щоб дожити до неї могли розраховувати окремі індивіди. Ми, без сумніву, зник-немо у фізичному плані, але з'являться брати, зірвуть на на-ших могилах гілку Акації ("гілка акації" – символ масонів – Б.С.) і пред'являть її першому Федеральному Зібранню Ма-сонських Держав".

Ось так, у незримих для європейського загалу масонсь-ко-сіоністських кулуарах і твориться цілком зрима європей-ська політика.

…Ну а що стосується сьогоденного провідного спадкоємця короля Дагобера, то можна не сумніватися: майбутній потенційний Правитель Світу, засекречений рица-рями-масонами Сіону настільки, що, можливо, навіть сам до часу не здогадується, хто ж він насправді і яку місію на нього в потрібний момент може бути покладено. Адже все одно ре-ально правитиме не він, а купка "вищих посвячених", імена яких стануть відомими лише через століття по тому, як прав-ління їхнє завершиться.

До речі, кожного року, 2-го травня, в бельгійському місті Брюгге, лише в ньому одному, відбувається "процесія Святої Крові", своєрідний хресний хід. Започатковано цю традицію ще 1150 року, коли в храмі Брюгге було вшановано рицаря, який, повернувшись з Хрестового походу, привіз із Єрусалима краплину Ісусової крові. Цю краплину помістили в золоту чашу, яка й досі зберігається у храмі. І хтозна чи не належав цей рицар до посвячених членів Ордену Сіону, ор-дену Марії Магдалини, і чи не взято оту краплину крові з Чаші Грааля?

Втім, існує припущення, що під "Чашею Грааля" все ж таки мають на увазі не ту посудину, в яку скапувала кров Ісу-са під час його катувань та страти, а… саму Марію Магдали-ну, хранительку крові Ісуса, крові роду Меровингів; або й сам цей таємничий божественно-королівський рід.

Одеса, січень 2006 року

ЗАСНУВАННЯ ОДЕСИ –

ЗА "ЯРЛИКОМ ХАНА ТОХТАМИША"?!

Від редакції газети "Одеські вісті – Одесские изве-стия":

У номері від 3 вересня цього (2005) року з'явилася стаття відомого письменника та вченого Богдана Сушинсько-го "Качибей-Одеса: історія, написана століттями". Згодом, під дещо зміненою назвою — "Одеса: історія, написана століттями" —було видано книжку цього автора, а 24 вересня в Одесі, з його ініціативи, відбулося – альтернативне офіцій-ному, але за підтримки мерії — масштабне святкування 590-річчя від дня заснування міста. Відтак автор цих публікацій і редакція газети одержали чимало – письмових і по телефону – відгуків.

Найцікавіші з них пов'язані були з тим інтригуючим розділом книжки, що стосувався згадки про місто Качибей у документі, йменованому "Ярлик Тохтамиша". Причому ав-тори відгуків пропонували Б. Сушинському розвинути цю версію й запитували: "А чи не слід визначати дату заснуван-ня Качибея-Одеси, виходячи з тих відомостей, які можна здобути в "Ярлику Тохтамиша"? Й оскільки Б. Сушинський уже розробляє цю версію, готуючись до другого, значно ширшого видання книжки, то редакція попросила його поділитися своїми міркуваннями з цього питання.

* * *

Читачів справді інтригують ті кілька фраз із десятого розділу, що стосуються документа, відомого за назвою "Яр-лик Тохтамиша". Ось фрагмент цього розділу: "Коли мова заходить про свідчення існування Качибея, наші історики чомусь не звертаються до існування дуже важливого доку-мента, що увійшов в історію України, Литви та Кримського ханства за назвою "Ярлик Тохтамиша", в якому, серед інших міст, причому міст важливих і великих, що є центрами цілих регіонів, названо й Хачибеїв (Качибеїв).

Втім, трохи історії. Відомо, що збройна поява литовського князя Вітовта в південноукраїнських степах датується 1397 роком. До речі, саме цього року, можливо, і з'явився українсько-литовський порт Качибеїв. Перші бойові успіхи чекали на об'єднане українсько-литовське військо в сутичках із ногайськими ординцями, які розташовувалися в пониззі Дону та в Приазов'ї. А далі, убезпечивши свої тили від напа-ду ногайців, князь Вітовт увірвався на Кримський півострів".

Тут належить пояснити, що до Криму він увійшов разом із загоном свого союзника, опального золотоординського принца Тохтамиша, якому допоміг утвердитися на півострові володарем Кримського улусу, кримським ханом. Проте в Криму Тохтамиш протримався недовго і знову був змушений просити військової допомоги у Вітовта.

Ось тоді Великий князь Литовський і скористався його слабкістю, щоб висунути ультиматум: військова допомога – в обмін на ярлик, тобто на ханську грамоту, в якій Тохтамиш зрікався б верховенства над тими українськими та білорусь-кими землями, що належали до складу Великого князівства Литовського. Відповідно, ліквідовувалося б і спільне ли-товсько-татарське управління цими землями, завдяки чому Литва ставала повновладною метрополією. Крім того, ці землі припиняли платити Золотій Орді данину.

Що ж здобувала натомість сама Золота Орда? Передусім, дружні союзницькі взаємини, підтримку з боку Литви зусиль Тохтамиша в його боротьбі за кримський "престол". Тобто у своїй прихованій дипломатії принц виходив із того, що го-ловне – утвердитися в Криму і створити власне велике ханст-во, а вже тоді він поставить Литву на місце.

Але, розглядаючи проблему дати появи Одеси, виходячи з "Ярлика Тохтамиша", доводиться зіштовхуватися з кількома принциповими моментами. По-перше, ми не маємо науково, документально зафіксованої дати появи самого "яр-лика". По-друге, не існує його оригіналу, чи хоча б вірогідної копії. І, нарешті, в активі науковців – одне-єдине свідчення колишнього існування "ярлика Тохтамиша", яке віднаходимо у спогадах кримського хана Менглі-Гірея, що дійшли до на-ших часів:

"Великий цар Тохтамиш дав Великому князеві Вітовту Київ і Смоленськ, і інші городи, і предок наш цар Тохтамиш на все це дав ярлик свій". І сама згадка, на жаль, датована вже 1506 роком, а це дата, яка, порівняно з літописною датою за Яношем Длугошем – 1415 рік, нас зовсім не надихає.

Крім того, Ян Длугош посилається на конкретно існуючий літопис, у якому ця дата зафіксована. Проте "Ярлика Тохта-миша" в його оригіналі ніхто ніколи з наших сучасників, як і дослідників минулих років, не бачив. Можливо, що й сам хан Менглі-Гірей знав про нього тільки з якихось згадок, що по-ходять із литовських джерел (яких він не заперечував), або ж із згадок (письмових або усних) своїх придворних істориків і правознавців.

У будь-якому разі, ані в архівах Литви та Польщі, ані в архівах Кримського ханства (а більша частина архівів після приєднання Криму до Росії була знищена, або зникла невідомо де, коли й за яких обставин), ані в архівах Туреччи-ни оригіналу (копії) цього документа дослідниками не віднайдено.

Але в реконструйованому (за історичними даними) тексті "Ярлика Тохтамиша" ("реконструйованому" – це значить, що текст був складений за опосередкованими відомостями про перехід тих чи інших земель, які раніше підпорядковувалися Золотій Орді, в цілковите володіння Литви) все ж з'явилася первісна назва міста Одеси — Хачибеєв, і це важливо.

Я вже висував припущення, що "ярлик" міг бути датова-ний 1397 роком. Щоб якось наблизитися до цієї дати, або ж остаточно відкинути її, проведемо невелике дослідження. Що ми знаємо про хана Тохтамиша? Ну, насамперед те, що 24 серпня 1382 року він обложив Москву, столицю Московії, а вже 26 серпня цього ж року гарнізон Москви здався на ласку ворога. Ось тільки ласки не було.

Всі захисники та значна частина населення були тата-рами знищені, а сама Москва розграбована та спалена. До речі, на початку дев'яностих років минулого століття, коли в Одесі вирішувалося питання про спорудження пам'ятника Катерині ІІ, сталася цікава пригода.

До мене, тоді голови Одеської організації Спілки письменників, приїхала група письменників і політологів із Москви. До появи в моєму кабінеті вони вже встигли зв'язатися з кількома російськомовними письменниками Одеси, підбурюючи їх до розколу одеської організації на російську й українську частини, а також домагалися підтримки відновлення пам'ятника російській імператриці та створення Новоросійської республіки на зразок Придністров'я.

На моє розлоге пояснення з приводу того, що є історичні перепони до встановлення такого пам'ятника імператриці, за чиєю вказівкою було знищене віковічне українське козацтво, ціла козацька республіка, москвичі зая-вили, що запорізьке козацтво лише заважало визнанню того факту, що... українці – тільки етнічна група великого російського народу, а українська мова – лише один із діалектів російської мови.

Розуміючи, що за такої імперської позиції розмова не має сенсу, я їм виразно заявив: повертайтеся до Москви і пе-редайте тим, хто вас сюди послав, що в Одесі пам'ятник ро-сійській імператриці Катерині ІІ, яка знищила козацтво, має з'явиться тоді ж, як у центрі Москви з'явиться пам'ятник ха-нові Тохтамишу, який свого часу зруйнував і випалив її.