Голосами віщої давнини - Сторінка 49

Але саме до неї спонукає справді унікальна, у три досвідчені руки писана, монографія "Цивілізаційна історія України", автори якої спробували відійти від класичного викладу історії народу та його дер-жавних утворень, поєднавши в своїй "цивілізаційній історії" подієві компоненти, методики дослідження та термінологічний інструментарій одразу кількох традиційних "історій": класичної історії держави, історії нації, історії національної (народної) культури, історії мови, етики, етнографії, політичної історії і, нарешті, історії цивілізації, як такої.

Ясна річ, перелічуючи ці "історії", я, так само, як і авто-ри рецензованої монографії, усвідомлюю, що всі вони взає-мопов'язані між собою, доповнюють та зумовлюють одна одну. Але все ж таки...

Передусім, привертає увагу те, що авторами опрацьовано і тематично осмислено значний масив літератури, і кожна те-матична площина розглядається та відтворюється у розмаїтті її наукового розвитку; національного, релігійного та мораль-но-етичного сприйняття людності тієї чи іншої епохи. При цьому вони формують свої власні погляди на зіткнення підходів, концептуальних принципів, смислових зламів та політичних декларацій.

Показовими з цієї точки зору видаються досить розлога вступна стаття, а також розділи "Антропологія", "Перша протоцивілізація землеробів... та скотарів", "Держава русів", "Козацька цивілізація", "Українська цивілізація в Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії", "Україн-ська цивілізація в ХХ столітті" й, нарешті, "Українська циві-лізація доби незалежності".

Окремо хотів би зупинитися на розділі "Кримський ха-нат". Як людина, яка впродовж тривалого часу займається іс-торією козацтва та його подеколи ситуаційно-союзницького, але навіть тоді криваво-ясирного протистояння з Кримським ханством, можу сказати, що розділ написано зі знанням ма-теріалу. У ньому відтворено все: від вторгнення на півострів орди сераскира Ногая та полеміки щодо походження самої назви Крим, і до загибелі кримськотатарської державності пі-сля приєднання в 1783 році півострова до Російської імперії.

Проте, захопившись цитованим переповіданням історії кримського татарстану, автори не сказали того головного, що обов'язково мусили б не лише задекларувати, але й обґрун-тувати, – що від часу приєднання Криму до України, й особ-ливо після масового повернення татар із депортаційних тере-нів, татарська спільнота стала складовою частиною генезису української політичної нації, а до певної міри – й нації етніч-ної.

Й оскільки процес цей обіцяє бути складним, тривалим але невідворотним, то, як це не парадоксально звучить, ми повинні привчатись до думки, що історія кримських татар, як, власне й історія самого Криму, котра знає великий і циві-лізаційно цікавий позататарський період і стан... Так от, ця історія об'єктивно стає невід'ємною часткою загальної історії України й українців. І в такій специфічній монографії, як "Цивілізаційна історія України", цей феномен мав би бути препарованим та дослідженим.

До речі, якщо співвідношення між поняттями (і концепці-ями) "народ"-"нація" ще хоча б у якихось параметрах висвіт-лено, то дуже важливе для розуміння поняття "політичної нації" по суті залишилося поза увагою авторів. Хоча зараз, на гребені дуже передчасного, як на мене, об'єднання європей-ських людностей, та із інтеграційної височіні ООН, ЮНЕСКО, НАТО, СНД й інших глобалістських наднаціона-льних конструкцій, усе нагальніший акцент робиться саме на формуванні політичних націй, які виводять нас за межі етні-чних, національних й радикально-націоналістичних уявлень про роль і значення націй, етнічної чистоти яких вдається до-сягати зараз лише в кількох рафіновано етнічних країнах, та-ких, як, скажімо, Японія.

Оскільки автори монографії взялися витворювати саме "цивілізаційну історію" України, принципового значення на-буває вступний розділ із дуже невдалою, неконкретизованою назвою "Вступ". Така, суто функціональна, назва мала б сенс, якби йшлося про традиційний вступ (тематично-проблемне введення до книжки).

Насправді ж, перед нами спроба досить розлого огляну-ти історію формування і самого терміну "цивілізація", з усіма його похідними та антиподами: протоцивілізація, етноцивілізація, національна цивілізація, "варварство", ди-кунство – з історико-філософськими підходами до його ви-значення. І я недарма прискіпуюся до назви розділу. Тут виникає кілька зауважень.

Тематично структурувавши всі наступні розділи, автори примушують читача знову і знову повертатися до цього, вступного, розділу, аби з'ясувати: якої ж все-таки концепції – з цілої низки оглянутих чи просто названих ними у "Вступі", творці цієї книги насправді дотримуються?

Саме відсутність чіткого визначення того поняття цивілізації, яке сповідують і з якого виходять автори, є найбільшою вадою даної монографії, оскільки вона призвела до відсутності концепції формування і самої монографії, і по-гляду в оцінках та полемічних роздумах на неї читача. Відтак, не сформувавши ні для себе, ні для нас, грішних, концептуальної моделі (або кількох моделей) цивілізації, ав-тори втратили стрижень дослідження.

Львів-Одеса, 2011 рік.

ВОЗВЕДІМО ХРАМ

НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

КРИТИЧНІ НОТАТКИ З ПРИВОДУ ВІДБУДОВИ

ДЕСЯТИННОЇ ЦЕРКВИ У КИЄВІ

1

Історія – жінка підступна. У неї завжди стільки ж свя-того, як і неправедного. І все, що в нас із нею було – те було: чи пам'ятай, чи забудь, а змирися. Захоплюватися нею мож-на, скаржитися ж на неї безглуздо. Ми ж із вами, небораки, хай нам проститься, все скаржимося й скаржимося…

Ось, жовтавіє – для прикладу, – посеред "недоперебу-дованого" комуністами, а місцями й майже незалежного, красеня-Києва підмурівок Десятинної (Успіння Пресвятої Богородиці) церкви. Глузливо вишкірюються на нас із сивої давнини щербаті камені, присоромлюючи ледачкуватих па-синків отих майстрів, що колись цю церкву зводили: " Ну, гаразд, ну, зруйнували колись давно монголи цорковку цю, бо ж війна була. Але ви, "моголи", чого стільки років товче-теся на руїнах, похваляючись ними, наче юродиві – попели-щами, хреста на вас нема?!".

Згадаймо нашу минувшину. Що не князь – то йшли ру-сичі в чужі землі, аж до врат Константинополя, воювали держави, руйнували городи. Бо так було-велося. Але й на наші землі теж приходили чужинські вої – нас, русичів, не щадили і городи наші теж не милували…

Ось і взимку 1240 року підступили монголи до града Києва і, здолавши облогою та штурмом, оволоділи ним. Останні захисники міста знайшли притулок за стінами Деся-тинної церкви, але, як свідчить літописець, не врятувалися.

І що вдієш: було й було: напали, зруйнували… Бог те-пер суддя і ханові їхньому Батиєві, і захисникам Києва. Ну а щодо руїн, то нам би взяти й хутенько відбудувати на місці Десятинної нову церковку. Або збудувати на її місці ще ве-личніший храм. Бо хто ж тепер, на початку ХХI століття, по-хвалаяється татаро-монгольським руїнами своїх храмів у центрі європейської столиці?! Тим паче, що саме цей храм став свого часу усипальницею Великої княгині Ольги, а та-кож Великого князя Володимира Христителя та його дружи-ни візантійської принцеси Анни…

Ми ж, поріддя раба і батога, восьме століття водимо туристів, гостей важливих та всіляких делегатів-дипломатів до центру столиці колись могутньої держави, зародка всього слов'янського світу, і плачемося: оце, бачте, церковка у нас тут була, на яку предки ще тисячу років тому спромоглися… Так ото монголи, трясця їх матері, взяли і… зруйнували… Та ні, не тепер, а ще вісім століть тому. Тепер же нам, небора-кам, в помолитися за всіх убієнних ними, ніде!

Але ж хіба від тих бісових іноземців співчуття дочека-єшся?! Ото, знай, терпляче крутять собі диктофонами, фото-апаратами клацають та скупувато так, по-спонсорсько-інвестиційному, зітхають. Чи то монголам дипломатично, без будь-якої "Бурі в пустелі" пробачаючи, чи нас із вами, лінь-куватих, осуджуючи.

Ну, геть усі так зітхають, крім, хіба що, японців. О, це достобіса прагматичне плем'я, замість того, щоб на руїнах наших та нам же й поспівчувати, довкола красунь-гідес тури-стичних крутиться, калькуляторами вицифірюється та в'їдли-во ж так допитується:

— І-ета і-правда? І-мангола разрусіл? А-яй! І-оцень-та плоха! І-давно разрусіл? І-восємісота лета тому разрусіл?! І— оцень-та плоха!

Гідеса зигзицею перед ними на руїнах безпам'ятства нашого національного квилить; скупість нашу ідеологічно-бюджетну оплакує, а воно ж, іноземне та фірмове, своєї гне:

— І-многа людей в церква прісло? І-скока многа прісло? І-многа людей прісло – і стена разрусілся? І-оцень-та плоха! І-посєму і-так нехарасо строіл?! А-яй! Япоская фірма і-так і-плоха нікогда не строіл! Пасєму і-князь і-япоськая фірма не прігласіл?!

Я вже не витримую, гідесі знаки подаю, мовляв мовчи, сім'я гаремне, та веди їх, зануд менеджерно-офісних куди-небудь подалі звідси. Завтра ж якась їхня Муцібусі-Тукібякі руїни ці наші святі, поколіннями й поколіннями недолуго оплакані викупить, і через два місяці над ними вже дві Деся-тинні, вкупі з модерновою Софією, височітимуть; а під ними, в землиці нашій багатостраждальній, десятиповерховий п'ятизірковий готель примудрують, разом із двома мотелями, океанаріумом і Садом каміння…Ще й сакурами навколо по-обсаджують!

Їм, куди не кинь, усе — "І оцень-та і харасо!". А нам, сі-ромахам, і поскаржитись тоді ні на кого буде. Бо й тепер уже, на кого ще, як не на монголів, із ханом Батиєм їхнім, скаржи-тися, коли самі так усе на сотні кілометрів навкруги Києва поруйнували, що ніяка орда до нього вже не підступиться. Не столиця, а суцільний четвертий реактор!

Хіба що може, тим-таки монголам, тільки вже сучасним, лихом своїм історичним звіритися? Бо ж вони таки вислуха-ють! Бува, навідається до Києва якийсь арат, Герой пустель-ної соцпраці з аймака віддаленого, то ми вже, як водиться, один одному в гуньку й поплачимося. Уявляєте: ми собі за його Калку вінницької бурячанки підливаємо, а він своє Ку-ликове поле кумисом запиває… І що не тост – то за трьох-сотлітнє татаро-монгольське іго братніх народів...

Так ото, стоячи на руїнах Десятинної церки, думаю собі: "А може, годі ганьбитися?! Скільки ж можна?!

Та й не правда, що ми стоїмо лише на підмурівках церк-ви, зруйнованої монголами ще в далекому ХIII століття.