Голосами віщої давнини - Сторінка 50

Вір-ніше, правда, але не вся. Адже в середині XVII століття, за велінням митрополита Київського Петра Могили, на місці руїн Десятинної, було споруджено нову церкву, конструкція якої увібрала в себе вцілілу частину древньої стіни, й освя-чення якої відбулося 1654 року…

Відомо також, що перед смертю Петро Могила запові-дав на відбудову Десятинної церкви чималу як на ті часи су-му – тисячу золотих; аякже, меценатство – воно в усі віки у великій шаній було.

2

Проте на цьому історія храму в центрі Києва не завер-шується. За ініціативи митрополита Київського Є. Болховіті-на та за проектом архітектора П. Стасова на підмурівках все тієї ж древньої церкви було зведено нову Десятинну, справді чудовий храм, який і сьогодні – освячено його було 1842 ро-ку – міг би прикрашати нашу столицю, навіть не нагадуючи при цьому про монгольську навалу.

Але цього разу долю храму вирішила інша навала, інша орда – московсько-комуністична. Під ударами якої свого ча-су впада Українська Народна Республіка. Бажаючи витруїти з пам'яті українського народу згадку про цю пам'ятку його да-внини, пам'ятку його історії, 1928 року ті ж таки азійські, тільки вже комуністичні, вандали заклали в храм вибухівку і висадили цей святий для кожного українця храм у повітря.

Так от, перша моя пропозиція – на місці кожного зруй-нованого колись комуністами храму, кожного монастиря по-винна з'явитися пам'ятна дошка з нагадуванням нащадкам про цей злочин.

Руїни одного з безлічі зруйнованих московсько-комуністичних варварами храмів, безперечно, треба залиши-ти, як пересторогу нащадкам нашим. Проте десятинну давай-те відбудуємо ще раз! Щоб тепер цей храм став символом єднання Незалежної України. Отож, час братися за кельму, братове час!

Розумію, економічна ситуація нині жахлива. Фондів та фондів – і всі багочинні, всі існують на пожертвування. І все ж таки давайте створимо ще один – фонд відбудови Десяти-нної церкви, Храму Відродження Русі-України.

Киньмо клич! Зберімо кошти. У стіни храму пропоную закласти камені не лише з десятинної, але й з усіх інших ко-муністами поруйнованих храмів України, позвозивши їх до Києва з усіх усюд. І називати цей храм пропоную Храмом Національного Відродження.

Відтак Патріарх Київський і всія Русі-України, як він іменується нині; висвятивши Храм Відродження, та самому висвятившись у присутності церковних ієрархів та визнач-них мирян, у Софії, — надалі повинен іменуватися єдиним для всієї Православної Церкви України "Патріархом Київським та всієї Русі Православної".

Згадаймо, що навіть, коли в ХIII столітті київський ми-трополит, не бажаючи миритися з монгольським насильст-вом, переїжджає до Московії, він продовжує називатися "ми-трополитом Київським і всія Русі". Чому ж нині ми поступа-ємося правом церковного владичества Московії? Чому до-зволяємо патріархові-московітові і його архієреям диктувати Києву, хто на його святому престолі має право бути патріар-хом чи митрополитом, а хто – ні? Чому віддаємо Московсь-кій церкві все нові й нові споруди? Вважаю, що настав час Патріархові Київському і всієї Русі Православної повернути-ся до своєї резиденції в Софії, а відбудований Десятинний храм вважати Патріаршим Храмом

Крім того, вважаю, що створення в Україні Патріарха-ту Київського і Всієї Русі Православної якраз і стане визна-чальним на шляху до формування істинно Помісної Україн-ської Православної Церкви, котра дозволить об'єднати патрі-аршою ієрархією своєю приходи обох нині діючих в країні православних патріархатів.

* * *

Ще одна пропозиція. Та, першозбудована, Десятинна церква справді загинула під час навали монголів. Ну, було, той було...

Але гадаю, що ми мудро вчинимо, якщо звернемося до письменників та журналістів, усієї творчої інтелегінції, полі-тиків, бізнесменів та релігійних діячів Монголії із закликом організувати в своїй державі бодай символічний збір коштів на відбудову Десятинного Храму Національного Відроджен-ня. Я сам готовий вилетіти до Улан-Батора, щоб розгорнути цю акцію серед творчої інтелігенції та журналістів Монголії.

Суть, як ви розумієте, не в тій сумі тугриків, які вони зберуть, а в тому, що в історії україно-монгольських відносин спільно відбудований нами храм стане ще й храмом історич-ного примирення двох великих древніх народів. А на честь цієї події біля воріт храму височітиме стела, на якій українсь-кою та монгольською мовами буде викарбовано поминаль-ний текст за упокій душ всіх убієнних під стінами Києва ру-сичів-українців і татаро-монголів.

Гуртуймося ж українці, нащадки гордих русичів! Єд-наймося! Возведімо посеред древнього Києва Храм Націона-льного Відродження.

Київ-Львів-Одеса,

1991-2013 роки

ДЕ ВОНА – МОГИЛА

ГЕТЬМАНА ВИГОВСЬКОГО?

У жовтні сталася подія, якої давно очікували й козац-тво Галичини, і всі, хто небайдужий до нашої вітчизняної іс-торії: у Скиті Манявському було урочисто відкрито чудовий пам'ятник гетьману Івану Виговському роботи талановитого львівського скульптора…. Одночасно з цим у монастирі відбулася презентація другого, доповненого видання мого історичного дослідження "Слово про Скит Манявський", яке побачило світ з благословення митрополита Івано-Франківського та Галицького Іоасафа. Як і передбачалося, ці дві події з новою силою загострили полеміку з приводу того, де ж саме похований гетьман Виговський, а головне, чи ма-ють право дослідники та віруючі вважати місцем його погребіння монастир Скит Манявський?

1

…Відомо, що допит і військово-польовий суд, влашто-ваний польським комендантом Себастіаном Маховським над полоненим екс-гетьманом тривав щось із десять годин. Ви-говський наполягав на тому, що він не зраджував Польщі і вимагав належного слідства і належного йому, сенаторові польського сейму, поводження та суду.

Коли ж вирок було винесено й екс-гетьман зрозумів, що в прагненні стратити його Маховський ні перед чим не зупиниться, він написав заповіт. Причому, як це не дивно, документ цей зберігся, і з нього дізнаємося, що Іван Виговсь-кий заповідав: "Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати в Скиті Великому, у склепі муро-ваному, в церкві Воздвиження Чесного Хреста".

Звичайно ж, він міг би й конкретизувати, який саме скит має на увазі, але всі сходяться на тому, що йдеться все ж таки про Скит Манявський, щойно, в часи Незалежної України в Карпатах, відроджений поблизу села Манява, що на Івано-Франківщині. Аргументами тут слугують два факти: що цей православний монастир, справді, вважався та по різ-них документах і писемних згадках уменувався "великим"; і що в ньому, справді, діяла колись церква Воздвиження Чес-ного Хреста, яку було засновано ще в 1612 році.

Поставивши підпис під заповітом, Виговський вийшов з хати, в якій перебував немовби під домашнім арештом, щоб покликати священика та висповідатися. У цей час його (за однією з версій) і застрілили. За іншою ж, менш вірогідною, версією його нібито вбили в церкві, коли він читав молитву.

Оскільки могили Івана Виговського й досі не виявлено, то його заповіт став основою для тривалої, й досі не завершеної, полеміки... щодо місця його поховання. Причому тут не все так просто. Скажімо, прихильники версії похован-ня у Манявському Скиті, крім заповіту небіжчика, мають ще й додаткове письмове підтвердження "Чернігівського корот-кого літопису", в якому мовиться, що Іван Виговський "по-хований у Великому Скиті з жінкою своєю Стеткевичівною". Цей доказ міг би вважатися незаперечним, якби ж не оце по-силання на дружину Виговського. Річ у тім, що літописець був упевнений: Олена Виговська померла одразу ж, щойно дізналася, що її чоловіка вбито. Почула – впала і вмерла. Відтак і поховано їх було разом.

Але з багатьох інших, значно достовірніших, джерел відомо, що Виговська-Стеткевичівна вмерла не одразу. Разом із сином вона певний час переховувалася в лісах, очевидно, на якомусь лісовому хутірці неподалік Бара, а потім потайки перебралася до Галичини, до свого маєтку в Руді-Гніздичівській. Саме там вона й померла, але вже в травні 1664 року, тобто майже через три місяці після смерті і похо-вання чоловіка.

Тут варто послатися на згадувану мною в романі-есе "Гетьман Виговський: погляд із ХХI століття" історичну розвідку Володимира Голяка "Віднайдемо могилу гетьмана України". "Стосовно місця поховання, – пише той, – маємо також інше джерело, ближче до Галичини і родини Виговсь-ких. Перед смертю гетьманська вдова склала свій заповіт, який був вписаний у жидачівські земські книги. На жаль, во-ни не збереглися. З копії того документа відомо, що Івана Виговського поховано "у скиті біля Руди-Гніздичівської, у склепі церкві Воздвиження Чесного Хреста" і що Олена про-сила своїх рідних поховати її "поруч із дорогим чоловіком". Одночасно висловлювала жаль, як виходить із тестаменту, що не змогла виконати до кінця волі чоловіка і не поховала його в церкві Воздвиження Чесного Хреста в Манявському Великім Скиті, а зложила тіло в іншому скиті, біля Руди-Гніздичівської, церкви тієї ж назви.

Підтвердженням цієї думки може служити запис ме-муариста Емйоловського, що, на клопотання Олени Виговської видати їй тіло застреленого чоловіка, вбивця Ма-ховський "наказав відіслати тіло... до жінки до Руди під Стрий... щоби його там як русина по русинськи поховали". Отже, якщо вірити цьому джерелу, то тіло Виговського разом з його дружиною поховано десь недалеко від Руди, в церкві Воздвиження Чесного Хреста або й іншого імені. Але де са-ме, в якому селі?"

Аналізуючи різні відомості про церкви та монастирі то-го регіону, дослідник доходить висновку, що місцем похо-вання могла стати парохіяльна церква Воздвиження Чесного Хреста в селі Йосиповичі. Ця церква мала грамоту з вольно-стями від гетьмана Івана Виговського. Старе приміщення церкви було зруйноване, але в 1712 році зведено нове приміщення, коштом уже пані Виговської, дружини сина гетьмана Остафія Виговського. А згодом, уже в 1743 році, церква мала підтримку внука гетьмана Костянтина Виговсь-кого.

Тобто така підтримка кількох поколінь Виговських могла свідчити про те, що в церкві поховані їхні предки. Хо-ча і цей доказ не остаточний: зрештою, пошанування церкви могло виявитися лише пошануванням… традиції, закладеної самим гетьманом Виговським, – і тільки.