Історія Русів - Сторінка 3

Отже, документи О. Безбородько просив для цієї роботи — це була, зрештою, перша праця його як історика. Приславши її батькові, син пише в листі від 31 березня 1778 року між іншим про потребу витягувати із забуття "славу і честь предків наших" і повідомляє таке: "Сей твір служить тепер керівництвом до знаміреного нами видання (підкреслення

моє.— В. Ш. ) повної "Малоросійської історії", в якій, звичайно, всі помилки літопису буде виправлено, як тільки встигнемо зібрати всі потрібні нам звіщення. Вправляючись у вільний від іниіих справ час в цій приємній для мене праці, я благословляю дбання ваше милостиве батьківське в юності моїй стосовно приведення мене до точного і докладного пізнання стану землі, де я народився, і всіх подій, що в ній трапилися. Велике й цілковите буде моє задоволення, коли я досягну успіхів у цій, яку беру на себе, праці, особливо, коли виконання цього буде супроводжуватися численними іншими випадками, які мав би я, щоб виявити своє нелицемірне дбання про своїх співгромадян"12.

Отже, О. Безбородько збирався продовжувати свою історичну працю, притому хотів її видати, тобто мав би зважати на офіційну тодішню опїнію, а "Історія русів" аж зовсім не призначалася для підцензурного видання, недаремно її автор так пильно ховав своє ім’я. Тобто прямих вказівок на те, що О. Безбородько написав саме "Історію русів", нема в цитованому листі. Є, однак, опосередковані докази авторства О. Безбородь-ка, які зібрав А. Яковлів і які підтримав М. Возняк. Перше: автор, безсумнівно, використовував "Короткого літописа", виданого В. Рубаном, та доповнення О. Безбородька — ці запозичення численні, і їх вимітили дослідники13. Літопис, виданий В. Рубаном (до речі, В. Рубан був студентом Київської академії за ректорства Г. Кониського, між ними були добрі стосунки, вони листувалися), також кінчався 1769 роком і то тому, що

О. Безбородько, автор заключної його частини, вважав, що подальша історія України "належить до загальної російської історії",— цей же постулат "загальної російської історії" вживає і автор "Історії русів".

А. Яковлів проаналізував мову О. Безбородька й автора "Історії русів" і засвідчив їхню тотожність14. Є цілий ряд непрямих доказів на користь цієї гіпотези: автор описує ті міста в Молдавії, в яких побував О. Безбородько, добре знає діяльність Канцелярії міністерського правління на Україні (саме воно судило батька О. Безбородька); епізод із поміщиком м. Горська Городненського повіту, який є в "Історії русів", на думку М. Возняка, велить шукати автора на Чернігівщині, що й справедливо, а О. Безбородько був таки з Чернігівщини, він настроєний супроти Теплова, як і О. Безбородько; останній був прихильником правління на Україні П. Рум’янцева, більше того, В. Рубан присвятив свою книжку П. Рум’янцеву, прихильником цього правителя України був і автор "Історії русів", але не беззастережним (негативне ставлення до проведення "Рум’янцевського опису" ). Був він близький із В. Капністом, що наближає його до патріотичного гуртка другої половини XVIII століття, що його звуть новгород-сіверсь-ким осередком, прихильно поставився до проекту В. Капніста про відновлення українського війська, але небезсумнівно, бо був проти відновлення гетьманства.

Все це, так би мовити, позитивні аргументи. Слабкість їхня принаймні та, що все сказане може стосуватися й до іншої якоїсь особи, не тільки

О. Безбородька, а, приміром, до А. Худорби, мова про якого буде далі.

Чимало є аргументів негативних. Не треба забувати, що О. Безбородь-ко, хоч і виявляв український патріотизм, був високим сановником Російської держави (канцлером), тобто належав не до того прошарку освіченого українського громадянства, яке чинило опір насиллю над Україною, а до того, котре під умови російського деспотизму приладжувалося і зберігало свій патріотизм у лояльних рамках, навіть сприяло зміцненню того-таки самодержавства на Украіні.

Загалом із тих даних, що вибрали з "Історії русів" дослідники, можна змалювати такий вірогідний образ його автора: жив він у другій половині XVIII століття, принаймні в 1769 році мав понад двадцять років, бо брав участь у турецькій війні, значить, народився близько 1745 року; учився в Київській академії, коли в ній уже не культивувалася книжна українська мова, можливо, продовжував навчання і в Росії; належав до козацької старшини (М. Костомаров у статті "Поїздка в Батурин" побачив автора як одного з нових українських дворян катерининського часу); був землевласником, очевидно, не маючи правдивих документів ні на дворянство своє, ні на землю (звідси негативне ставлення до "Рум’янцевського опису"); жив на Чернігівщині, можливо, десь на Городнянщині чи Новгород-Сіверщині і, очевидно, був зв’язаний із Новгород-тверським культурним осередком; відзначався глибоким українським патріотизмом, схильністю до вільнодумства, мав широкий політичний світогляд, цілком негативно ставився до російського абсолютизму та самодержавства. Свій твір написав у 90-х роках XVIII століття з метою повернути історичну пам’ять у середовище тодішнього освіченого громадянства, добре знав Молдавію, південь України і Крим. Джерела до своєї праці мав принагідні й недостатні, зате був у курсі подій, що відбувалися на Украіні в час його життя і найближчий час до народження з власного досвіду і розповідей очевидців, знав літописи Самовидця і Г. Граб’янки, знав також "Розмову Великоросії з Малоросією" Семена Дівовича (ще М. Петров помітив, що твір С. Дівовича "має деяку схожість із відомим історичним памфлетом "Історією русів" псевдо-Ко-ниського... і, може бути, послужив одним із джерел цієї історії"15). Справді, тут є чимало спільного: державницька концепція, твердження, що козаки походять від козар або хозар; опис боїв під Берестечком і Білою Церквою, ніби сприятливих для козаків; подробиці про перемогу полковника Ґалаґана під Солодківцями в 1734 р. тощо. О. Оглоблин писав: "Отже, нема сумніву, що автор "Исторіи Руссов" знав "Разговор Великороссии с Ма-лороссіей", який в рукописних копіях був поширений на Лівобережній Україні другої половини XVIII ст.",в.

І тут ми не можемо пройти мимо ще однієї звістки, зафіксованої в листі декабриста О. фон дер Бріггена, надісланім із села Понурівки Старо-

дубського повіту, з маєтку його тестя М. Миклашевського до Кіндрата Рилєєва: <<Я буду прикладати старання дослати Вам, наскільки можна, матеріали із малоросійської історії, маю на увазі дістати таку історію, писану сучасником Кониського Худорбою; вона невідома, бо тільки один екземпляр її існує в домі, в якому жив Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського, ставлять їй тільки за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана. Діставши її, я велю зробити з неї два списки, один для Вас, а другий для себе"'7. Обіцянка не була виконана, бо в цьому-таки році, коли писався лист, відбулося повстання декабристів, К. Рилєєв загинув, а О. Брігген був заарештований. У цьому цікавому листі є кілька місць, на які треба звернути увагу. О. Брігген сам історії Худорби не бачив і не читав її, він про те тільки чув ("ставлять їй за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана", а хіба "Історія русів" не вільно і не супроти уряду написана?). Ця історія цінувалася на Новгород-Сіверщині, як і історія Кониського, тобто "Історія русів"; проте, що

О. Брігген "Історію русів" читав і знав, сумніву нема, бо він збирався її навіть видавати.

Коротко про Архипа Худорбу. Він жив у селі Комані Новгород-Сіверсько-го повіту і був шептаківським сотником. Худорби — старий козацький рід, який виводив себе від Михайла Кіндратовича Худорбая (Худорбія) — значного військового товариша, але чи це мало історичні підстави, невідомо. Відомо лише, що Худорби були козаками в Комані, навіть підпомічниками, якими вони записані в актах Рум’янцевської ревізії 1767 року. Один із них мав чин військового товариша — це був Михайло Омелянович Худорба, уродженець Комані, його сином був Архип, інші сини також вийшли в старшину: Опанас став корнетом, а Володимир — значковим товаришем.

Архип Худорба народився між 1748—1750 роками, тобто приблизно тоді, коли мав народитися, за нашими підрахунками, автор "Історії русів", був сотенним канцеляристом, під час Рум’янцевської комісії записаний "атестованим у сотенні новгородські старшини". З 1769 року він — сотенний осавул і, як такий, рушив у тому-таки році в Турецький похід, як і здогадний автор "Історії русів", воював у Другій армії у 1769—1773 роках, був при розоренні міста Дубоссари, при облозі і взятті Бендер, взятті Пе-рекопської лінії та Перекопу, тобто мав добре знати південь України та Молдавію, як це знав і автор "Історії русів". У 1773 році його призначено сотенним отаманом, а з 1777 року про нього писали, що він "у комплекті при полку перебуває"., Знаємо, що його представлено до чину секунд-майора. Очевидно, зі Стародубським карабінерним полком брав участь у походах О. Суворова. У1789—1791 роках востаннє записаний як прем’єр-майор у дворянських реєстрах. У 1799 році Худорбам було признано право на російське дворянство; можливо, це сталося ще за життя Архипа. О. Ог-лоблин припускає, що він помер у 1799 році. Рід Худорбів був відомий на

Новгород-Сіверщині в XIX — початку XX століття. Друге припущення

О. Оглоблина: рукопис історії Худорби був знищений або реквізований у 1825 році після повстання декабристів.

Але ряд дивовижних фактів змушують нас порівнювати цей твір саме із <<Історією русів". Виявляється, анонімний автор її виявляє чималий інтерес саме до історії роду Худорбів і не раз користується нагодою, щоб піднести цей рід та його заслуги, і це при тому, що насправді Худорби аж ніяк і нічим не відзначалися в історії України.

Тут ми хочемо поставити питання: а що, коли "Історія русів" та історія Архипа Худорби один і той же твір? Чи не був рукопис Худорби, який нібито існував в одному примірнику, автографом <<Історії русів"? До речі, його й справді могли знищити родичі А. Худорби, коли повстання декабристів було придушене і в суспільстві почалася реакція.

Розв’язати на сьогодні це питання ми не можемо, хіба що подати таку ціпком гіпотетичну картину.