Історія Русів - Сторінка 5

Дорошенко: "Исторія Руссов" вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки; коротко кажучи, вона має інтерес як покажчик найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст.; в Ті світлі стає зрозумілий для нас рух шляхти Ніжинського полку в обороні автономії в 1767 р. і таємна місія Капніста до Берліна в 1791 р."41.

Автор оглядає історію України з найдавніших часів, а історію княжих часів — як самостійне державне життя під управою київських князів (с. З). На Білорусію автор дивиться, як на країну "одноплемінну, сусідську", на Росію має свій погляд, до якого ми повернемося окремо. Автор "Історії русів" гостро заперечує думку, ніби Україна постала в XIV—

XVI століттях, начебто доти це була порожня земля, козацтво заведене польськими королями (в цій полеміці заперечує навіть назву Україна), а вважає, що Київська Русь — це державне творення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля. У цій своїй концепції автор ішов за традицією, яка фіксується досить чітко в протестації Нова Борецького, де було написано, що українські козаки — <<того-то правого руського народу з Яфето-вого насіння, плем’я, яке Чорним морем і сушею воювало Грецьке царство"; зрештою, ми цю думку часто зустрічаємо в поетичних пам’ятках XVI—

XVII століття, зокрема в "Роксоланїі" С. Кленовича, де в Русь також вводиться тільки Новгородщина, а Московія мислиться як окрема держава; так бачать Русь і литовсько-руський історик М. Стрийковський чи автор поетичних "Дніпрових камей" Іван Домбровський.

Свій виклад про давні часи автор бере з історії "преподобного Нестора Печорського" і його наслідників та попередників, котрі ту історію писали, анахроністично вважаючи, що вони були членами чи академіками училища в Києві і що те училище ніби заснував грецький філософ Кирило. Через татарський напад та внутрішні незлагоди Україна (Русь) утратила державну самостійність, але з Литвою та Польщею з’єдналася цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та в Польщі рівноправне становище у федеративній державі (с. 7). Цю рівноправність порушила Польща, відбираючи права та вольності українського народу і чинячи релігійний гніт (позиція живцем узята з літописної традиції). Коротко автор описує устрій України після з’єднання з Польщею, відзначає походження "лицарства", що походило від "боляр" з князівських родів, і про козаків як лицарський стан — духовенство ж походило з лицарства. Подальша історія України викладається за гетьманствами, автор зупиняється на важливих послугах гетьманів та козаків Польському королівству, докладно вичисляє військові подвиги козаків, оповідає про їхній устрій, звичай, біди, про ставлення до Самозванця і Москви (с. 42—44); вважаючи, що могутність Польщі зумовлювалася союзом з Україною, перераховує утиски з боку поляків. Ця частина більш конспективна і охоплює небагато площі (48 сторінок).

Центральна постать "Історії русів" — Богдан Хмельницький (с. 49— 143). В цій частині автор виявляє антишляхетську тенденцію, посилається на договірні статті Богдана Хмельницького, якого високо шанує, називає досконалим політиком, уміщає віршовану епітафію. Богдан Хмель-

ницький звільнив Україні/ і повернув їй незалежність, відтоді вводить Україну в коло європейських держав. Акт 1654 року автор "Історії русів" розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, бо з приєднанням України надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство "серед царств могутніх і страшних" (с. 122). Через це європейські держави вимагали від Б. Хмельницького повернути Україну <<в колишній натуральний стан". Оповідається про союз Б. Хмельницького зі Швецією проти Польщі, тодішнього союзника Росії, про міжнародні стосунки з іншими державами. В уста Б. Хмельницького автор вкладає відповідь на вимогу турків та Австрії порвати зі Швецією і покликується на "природне право" кожного народу на самовизначення та оборону незалежності. Юрію Хмельницькому автор приписує ідею "неутральства", тобто самостійності, хоч ця ідея насправді належала П. Дорошенку.

На думку автора, винними у заколотах та бідах України після Хмельницького були московські воєводи, військо і заведені на Україні порядки, а також шляхетство — тож він оповідає про змагання владолюбців. Далі автор докладно зупиняється на епосі Петра І і на ставленні царя до України; говорить про образу Петром Мазепи на бенкеті у Меншикова і подає довгу промову Мазепи до всіх чинів про образи, завдані нації, про насилля російських військ на Україні. Мазепа зокрема говорить, що відбувається бій між "страшними деспотами, яких уся Азія і Африка навряд чи коли мали": коли переможуть шведи, Україна буде передана Польщі; коли Петро І, то Україну Московія пожере. Мазепа вимовив у шведів права для України, які вона мала за своїх природних князів і які належать кожній вільній нації. Мазепа, між іншим, заявив, що "уряд, першість і сама назва Русі від нас до них (росіян.— В. Ш.) перейшли" (с. 204).

Загалом можна сказати, що автор "Історії русів" дивиться на історію України XVII століття очима політично грамотної людини XVIII століття, при тому прогресивно мислячої. Він оповідає про "морочне торжество прокляття Мазепи", тортури й кари його прихильникам, Полтавську битву, Прутський похід, насильницькі дії росіян щодо українців, каторжну роботу на каналах та лініях; торкається історії царевича Олексія, пише про пожежу в Києві 1718 року і про знищення бібліотеки в Печерському монастирі; саме цю бібліотеку, "багату великими тисячами книг рукописних і різних дорогоцінних манускриптів, написаних на різних мовах і багато поміж них на таких, які тодішнім ученим мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що стосуються історії правління слов’янських племен, і царств, і їхніх законів та укладів" (с. 225—226), він ототожнює з Ярославовою.

Потім автор говорить про установлення Малоросійської колегії, указ про яку був "громовим ударом"; докладно оповідає про місію Павла Полуботка, арешт старшини, подає промову Полуботка, в автентичності якої засумнівався свого часу О. Лазаревський, описує побачення Петра І з Полуботком. Прихильно говориться про правління Петра II як короткотривалий час "блаженства Малоросії після довголітніх гонінь>> (с. 232). Царство Анни Іоаннівни зображається як темний час утисків, бід, тягот, котрі впали на Україну. Царювання Єлизавети Петрівни — час великих доб-родійностей, які автор шанує аж надмірно, докладно описує подорож цариці на Україну, її відвідання Києва, зазначаючи: "Імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії",— і з сумом оповідає про набір українців у Голштинські полки, а за часів Катерини II про набір пікінерів, про кари козакам, котрі не хотіли йти в пікінери, — вони були більші неронівських; розповідає про знищення гетьманства, про установлення в 1765 році Малоросійської колегії і про призначення П. Рум’янцева генерал-губернатором, якого оцінює позитивно, але й критично.

Ми навмисно так докладно переповіли всі теми, яких торкався автор "Історії русів", щоб показати схему його історичного бачення. Не в усьому воно суголосне пізнішій історіографії, багато в його поглядах суб’єктивного, немало й незнання, але є й гаряче бажання розтлумачити перипетії свого народу. Основне оповідання взято із літописів Самовидця та Граб’янки (працею С. Величка, очевидно, автор не користувався), але він поширює виклад, дає більш-менш широке тлумачення подій чи підганяє факти під своє розуміння. По-справжньому демократично настроєний, протестує проти кріпацтва, деспотизму урядовців, що ставили себе вище законів (с. 165, 220, 229), проти насильства військ, релігійної нетолерантності, національної виключності і неоправданої погорди до чужинців, у тому числі й українців (с. 145, 204, 209); зате він повний щирого співчуття до долі свого пригнобленого народу. "Яка винагорода належить за кров народу руського (тобто українського.— В. ІП.), пролиту від гетьмана Наливайка до сьогоднішнього дня і пролиту великими потоками за те єдине, що шукав він свободи чи ліпшого життя у власній землі своїй і мав щодо того замисли, властиві всьому людству" (с. 213).

Автор "Історії русів" є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне й довготривале, а обов’язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами; коли ж на скинення тиранії буде піднято народне обурення, то воно має вважатися за справедливе (с. 59). В уста Богдана Хмельницького автор укладає думку, що всі народи, котрі живуть у світі, завжди захищали і захищатимуть вічно своє буття, свободу і власність, навіть тварини: плазуни, звірі, худоба, птахи — захищають свої становиська, гнізда і дітей скільки мають сили, та й природа подала живим істотам за Божим велінням знаряддя для самооборони.

Наводить автор і слова, нібито Б. Хмельницький сказав, що вимушені клятви не мають значення, і Бог поверне їх на голови тих, хто брав їх примусом і марно користався для того ім’ям його. Закони божественні, природні й цивільні завжди такі клятви знищують, і кожна людина має обов’язок перед Вітчизною, більший за природою від усіх клятв (с. 63—64). Український народ називає автор "Історії русів" "нацією малоросійською" Він засвідчив, що Україна не має природного захисту, що робить її "грали-щем невідомої долі і сліпих випадків", через що Богдан Хмельницький і виводить потребу протекцій. Старі козаки хотіли московської протекції, бо то народ одновірний; а молоді заперечували, бо "з’єднатися з таким неклю-чимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум’я", та й духовенство перестерігало народ від того, бо "народ, що живе з ними (росіянами.— В. III.), доведений буде до такої бідності, що вбереться у рогожі і під рогожі" (с. 98).

Автор, зрештою, застерігає, що віра українців та росіян не тотожна, бо "вся віра в них складається в розбиранні образів та хрестів, і який з них ліпший, той і достойніший до пошанування і сильніший до людської помочі>> (с.