Історія Русів - Сторінка 6

99). В уста татарського хана (до речі, прихильне до нього ставлення — ще одна ланка, що зв’язує "Історію русів" з А. Худорбою, адже початкове Худорбай — виразно татарське прізвище) автор укладав такі слова: "Війни з Московією є неминучі й безконечні для всіх народів, бо, незважаючи на те, що вона недавно вийшла з володіння татарського, і то єдино через міжусіб’я татарське, яким і тепер є данина, незважаючи на те, що в ній всі чини і народ майже неграмотні і безліччю різновірств і дивних мольбищ єднаються з поганством, а лютістю перевищують диких, незважаючи, кажу, на невігластво і грубіянство, нагадати потрібно прив’язливість їхню до самих дрібниць і вигадок, за які вони вели безглузду і довголітню війну зі шведами та поляками (йдеться про помилки в титулуванні царя. — В. Ш.), відмітивши в переписці з ними дещо нескладне в словах, за що і між собою вони безперестанно б’ються і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось недогідне і не за правом кожного (йдеться про розкол у російській церкві.— В. ПІ.). Згадати варто жадібність Їхню до владолюбства і домагання, при яких присвоюють вони навіть самі царства,— імперії Грецьку і Римську,— вкравши до того державний герб царств тих, тобто двоголового орла, що є начебто по наслідству їхнього князя Володимира, що був зятем царя грецького Константина Мономаха і йому належав, хоч той Володимир насправді був князь руський київський, а не московський, від скіфів він походив. Згадаймо, нарешті, непостійне правління їхнє царське і знищення самих царів, яких кількох вони самі замучили злочинно, а одного продали полякам на убій. А доказано, що там, де нема постійної релігії і добрих норовів, там і правління постійного бути не може, і русаки ваші (тобто українці. — В. Ш.) будуть плазувати між москалями, як вівці між вовків" (с. 134—135). Автор загалом вважає, що Московія порушила свої обіцянки щодо України, а Петро І українців "гнітить і озлобляє безсоромно" (с. 210).

Цю настроєність автора <<Історії русів" чудово, як на нашу думку, ско-ментував М. Драгоманов: "Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини (пор. промову, що він вкладає в уста Павла Полуботка перед Петром І на с. 229—230) і навичок новішої європейської культури — й замітна річ, що його виявлення московських порядків випереджають саме ті, які висловлювали великоруські ж ліберали й "западники"42. І справді, ставлення до тиранії в автора <<Історії русів" послідовно негативне. Через це він докладно описує кари, яким піддано тих, кого підозрювали в симпатіях до Мазепи, зокрема в Лебедині; підкреслюється, що за участь у війні проти шведів українці залишилися "без винагороди і подяки". Він засуджує Таємну канцелярію, вважаючи, що вона була "єдина в своєму роді у світі і тільки подобала до священної римської інквізиції", а Полуботкові автор вкладає в уста слова: "Кидати народи у рабство і володіти рабами та невольниками є діло азіатського тирана, а не християнського монарха, який має славитися і справді бути батьком народів" (с. 230). Міністерську канцелярію на Україні автор називає <<вичадом великої тої санкт-петербурзької Таємної канцелярії" (с. 238). Про українців (русів) він каже: "Відомо по історіях, що цей народ був самостійний і самодержавний із найвіддаленішої давнини під управлінням своїх князів, досить славних великими своїми діяннями та війнами. Та перше нашестя та спустошення татарське з ханом своїм Ба-тиєм завело його в протекцію литовську, а потім у з’єднання з Польщею. Це з’єднання розрушили самі поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, та свободу і вольність народну відновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності" (с. 135—136).

Не можна оминути тут також ставлення автора "Історії русів" до шляхетства (до речі, це виразно свідчить, що твір написав не шляхтич,— ось ще одне заперечення гіпотези про авторство О. Безбородька, який був князем, і свідчення на користь А. Худорби, який походив з дрібної старшини, і дворянство його рід отримав під кінець XVIII століття, коли "Історія Русів" уже була написана): <<Те шляхетство, бувши завжди в перших чинах та посадах у Малоросії і в її військах, підводило під уряд її численні міни своїми підступами, контрактами і частими зрадами, намисленими на користь Польщі, а народу дало випити найгіркішу чашу зрадами і введеннями їх у підозру, недовіру і в найбільш тиранські за те муки, які чинив над ним за недоглядом верховний уряд, адже в сій замішанині, неладу і побоїщах у Малоросії, що були після Хмельницького, вони-бо й були причиною; і хоч які ховані були їхні сітки і підступи від народу, але він взнав винуватих, кількох знищив" (с. 120). Виходячи з цієї засади, автор виступав проти

І.Виговського, хоч уславлював вірного соратника І. Виговського І. Богуна,— він, очевидно, не знав заходів гетьмана звільнити Україну від нового ярма (Гадяцький трактат); про І. Мазепу також писав, що той був "поляк",

хоч до його акції союзу зі шведами ставився співчутливо. Цікаво, що невисокої думки автор і про запорожців І. Сірка та І. Брюховецького, зате свої міркування вкладав у вуста П. Дорошенка і розумів, чому той увійшов у союз із турками.

Після виходу "Історії русів" у світ на О. Бодянського почали чинити напади (скажемо, до речі, що в оригіналі твір друкували лише раз; в українському перекладі Б. Давиденка і зі вступною статтею О. Оглоблина — книга вийшла 1956 року у Нью-Йорку і, нарешті, в перекладі І. Драча в Києві, в 1991 році). Захищаючись від нападок, Осип Бодянський писав: "У цій порі раз по раз чулися розмови, як один, другий, третій пробував видати "Історію Русів", але надаремно, однак особливості цієї історії примушували всіх, кому траплялося читати її у списках, що ходили по руках, бажати її оголошення; виставлялися в такому оманливому світлі особливо сміливість суджень автора про події, так само, як і мова його, зовсім не схожа на мову інших такого роду історій, то й природно було зважитися: чи не можна цей заказаний плід зробити доступним усім і кожному, а не тільки, тим, кому випало щастя покуштувати його. До цього приєднувалася і страшенна ціна за переписку цієї історії, яка водночас вимагалася за готові вже її списки людьми, що на тому заробляли... Видання "Історії Русів", видати яку даремно намагалися Устрялов, Пушкін, Гоголь, вдалося здійснити товариству, незважаючи на те, що з кожною книжкою "Чте-ний" все більше й більше страшили всілякими страхами. Так з’явилася "Історія Русів"43.

Додамо до того, що кошти на друк дав О. Бодянському граф С. Стро-ганов, після чого історики отримали змогу зайнятися критичним аналізом твору. Кілька фактичних виправлень зробив ще Д. Бантиш-Каменський 1830 року44, загалом же Д. Бантиш-Каменський покликався на "Історію русів" близько 90 разів у тексті та примітках. Досить точно з наукового погляду схарактеризував "Історію русів" М. Максимович: "Історія Кониського, написана в 60-х роках минулого століття, з браку матеріалів і надміру будівельної сили,— це тільки нарис такої, дуже бажаної для нас мистецької історії українського народу, він пройнятий духом життя й означує свій предмет вірно тільки в загальних його обрисах і тільки в небагатьох деталях. У великій частині деталей вимагає він подальшої обробки та переробки. А втім, деякі деталі цього нарису історії до сьогодні не втратили своєї ціни, і сьогоднішній історик не обійдеться без них, як це видно з нових творів Костомарова, що також зайво неприхильно поставився до Кониського"45. У рецензії на збірку літописів М. Білозерського46 М. Максимович написав, що "Історія русів", "як народна історична дума, повна животрепетного мистецького захоплення і сторожкого, вірного розуміння істотності подій та значення осіб, а в багатьох випадках вона залишається і єдиним джерелом історичного знання". В інших статтях

М. Максимович вказав на численні неправильні й бездоказні дані з "Історії русів" ("Перші часи Київського богоявленського братства", "Історичні листи про козаків запорозьких").

Критично виступив з аналізом "Історії русів" С. Соловйов у статті "Нарис історії Малоросії до підкорення її цареві Олексію Михайловичу"47, тут вказано багато історичних похибок "Історії русів". У1849 році з’явилася стаття Клеванова (в "Московитянині") "Про "Історію Русів" Георгія Кониського", в якій автор поглибив критику твору як історичного джерела, зробивши висновок, що він "ніяким чином не може бути джерелом для історика України, його автор дав твору занадто полемічний характер і тому припустився багатьох помилок". Критично почав ставитися до "Історії русів" П. Куліш, який раніше так захоплювався нею. В листі до М. Погодіна 1846 року він писав: "Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори"48,— і пропонував до друку "Літопис Самовидця", вважаючи, що той був би найкращим поясненням "Історії русів". Далі свій критицизм письменник поглибив в епілозі до "Чорної ради", в якім говорить, що стара література послуговувалася тільки "Історією русів", але тепер наступив "момент історичного розроблення" і що "новий погляд на історію козацької України почав проявлятися в друкованих і рукописних творах", тобто П. Куліш визначив кінець романтичної історіографії і початок "здорових понять про історичні явища на Україні"49.

Найбільш негативно й суб’єктивно поставився до "Історії русів" цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: мовляв, писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздратованість, Г. Карпов здійснює історичну критику фактів, уміщених в "Історії русів", цілком забуваючи своє ж твердження, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися. Зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критиці Г. Карпова властиві ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в "Історії русів", тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, "Історію русів" "найзлостивішим політичним пасквілем".

Згодом часткові виправлення "Історії русів" зустрічаються в творах М.