Історія Русів - Сторінка 7

Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича. Дав аналіз твору і

В. Іконников, який очевидними вигадками "Історії русів" вважав дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневсь-кого, про смерть К. Косинського, звернув увагу й на суперечливі дані про Наливайка, Тараса Трясила, Павлюка, Перев’язку тощо. Неточності є і в розповідях про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного в списку козацьких полків, і так далі30.

Підвів ґрунтовно резюме під дискусіями щодо "Історії русів" Михайло Драгоманов у згаданій статті "У захист невідомого покійника автора "Історії Русів, або Малої Росії": "Справа в тому, що "Історія Русів", написана з гарячою любов’ю до України й у великоавтономічному та ліберальному дусі і при цьому дуже талановито, викликала у свій час, у 20—30-х роках, сильний вплив на публіку і на вчених, що писали про історію України, одначе врешті вчені запримітили масу недоладностей у ній, признали її фальсифікатом і почали говорити про неї з погордою і навіть із деякою досадою. Та, здається, час би вже з повним спокоєм поставитися до цієї, в усякому разі замітної літературної пам’ятки і, вказавши на фактичні невірності, означити докладно її джерела (якими служили все-таки старовинні хроніки, а також і народна словесність), причому без сумніву осягнеться деяка кількість і вірних звісток, особливо не як наукового твору, але як політичного трактату". М. Драгоманов заперечив думку П. Куліша, що автор "Історії русів" був прихильник "шляхетно-сепаристичного змагання", подавши докази про антишляхетську тенденцію "Історії русів", і припустив, що це був <<предтеча саме тієї теорії, науковим виразником якої став опісля й сам д. Костомаров".

"Історія русів", як ми казали, написана російською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другій половині XVIII століття, особливо з шістдесятих років, почався рішучий похід російського царизму супроти залишків української автономії та культури. Книжна українська мова, як літературна, була вигнана зі стін Київської академії, було заборонено театральні вистави — особливо тут пристарався київський митрополит С. Мисливський. Отже, українська мова перестала бути мовою школи, і хоч традиційно українці нелегко засвоювали російську мову, але вона була мовою освіти, тому з більшим чи меншим успіхом нею користувалися як літературною, витворивши своєрідний суржик, який ми звемо зараз "мова, наближена до російської". Таким суржиком писали С. Дівович, Г. Максимович, інок Яків, І. Фальківський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторінках Георгій Кониський (частково) та інші — це була мова справді тільки наближена до російської, бо вона вбирала в себе часом значне число українізмів. Інша група культурних діячів, котрі жили довший час у Росії, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Политика, О. Безбородько, В. Капніст та інші, володіли російською мовою цілком досконало, але були зв’язані з батьківщиною, інколи дуже міцно, отже, російська мова ставала об’єктивно однією із українських літературних мов (зазначимо, що багатомовність — традиційна риса української літератури XVI—XVIII століть). Народна українська мова виганялася на периферію літературного життя, вона культивувалася в рукописних збірниках, нею писалася поезія лірична, сатирична, травестійна. Книжна українська мова твердо утримувалася хіба на Правобережній Україні (без

Києва), особливо в Почаівському культурному осередку; до речі, саме тут дійшли до думки, що літературу певного типу (повчання молоді, як себе поводити; господарчі порадники) треба писати народною українською мовою. Більше того, Ю. Добриловський спробував видавати народною мовою книги духовного змісту. Отже, на Лівобережжі народна мова як літературна вживалася стихійно, бо того вимагала жива практика. Це тривало аж до появи "Енеїди" І. Котляревського, яка вчинила тут справжній переворот, але до певної міри, бо і в першій половині XIX століття російська мова ще масово вживалася серед українців як літературна, і це протяглося до кінця XIX століття, власне, до появи покоління Лесі Українки та М. Коцюбинського, які різко із цією традицією порвали. Автор "Історії русів" належав до тих, хто російською мовою володів досконало, хоч і в нього трапляються численні українізми. На жаль, ім’я автора поки що тільки абстракція — ми не можемо дослідити, чому він писав саме такою мовою: чи вчився, чи жив у Росії, чи служив у війську, як А. Худорба; зрештою, те, що він писав російською мовою так вільно, зовсім не перешкоджало йому, як і Василеві Капністу чи Григорію Политиці, лишатися палким українським патріотом.

І ще одне питання не можна оминути увагою: негативне ставлення автора "Історії русів" до понять "Україна", "український". Цілком резонно вважаючи, що Русь — це питома назва саме України, а руси — споконвічні жителі української землі, і що це ім’я було штучно, через політичні й династичні посягнення, перейнято в Московію, і, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів, автор "Історії русів" анахроністично стверджував, що назву "Україна" накинули нашій землі поляки. Зрештою, він не міг глибше вникнути в історію цього питання, бо не володів достатнім історичним знанням. Отже, він бажав затримати за українцями Їхнє давнє історичне ім’я — руси, русняки, русаки, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе московити, росіяни, викликає в нього законний протест. Очевидно, стійкість його у цьому питанні й зумовлювалася тим, що, за його даними, "Україна" — назва нова, привнесена, отже, незаконна, хоч історично це було не так; принаймні знаємо, що назва "Україна" вживалася вже у Київському літописі, та й назва "анти" означає в перекладі із санскриту — люди, що живуть у краю, українці. Ці, однак, факти були йому недоступні.

"Історія русів" — великий, навіть епохальний твір, незважаючи на всі його історичні недоладності й неточності — одна з найвидатніших пам’яток української духовності, політичного й історичного мислення, і саме в цьому її головна цінність. Людина, яка її написала, і справді горіла великою любов’ю до своєї нещасливої і поневоленої землі, отож у часи, коли все українське по-варварському нівелювалося, спромоглася на подвиг — ки-

ну т и в обличчя своїм нерозумним і збайдужілим землякам (які рвалися, як писав Тарас Шевченко, до "цинових ґудзиків" і "всі ходи знали", гризлися за маєтки і зі шкури вилазили, щоб здобути російське дворянство, не гребуючи ніякими засобами, які вже й мову рідну позабували) оцей пристрасний памфлет — історичне нагадування. І хоча сам автор як людина сховавсь у прірві часу, але своє завдання виконати зумів, бо недаремно цією книгою зачитувалися (зачиняючи при цьому двері), її переписувано, плачено великі гроші за копїі — не всі-бо із земляків наших духовно самознищувалися, свідомо і з власного бажання, інколи вони були іграшками в руках могутньої імперської сили і не завжди свою темноту усвідомлювали, були отакими сумними "продуктами часу" — через здобуту імперську освіту, через суспільну опінію, одне слово,— через неймовірний, покладений на рідну землю гніт. їм затуляли очі, і вони, як отой кріт із байки Г. Сковороди, чесно вважали, що ніякого сонця і світла нема та й не може існувати. І треба було тільки творів-спалахів, як "Історія русів" чи поезія Тараса Шевченка, щоб чесніші, кращі, розумніші, совістливіші з них збагнули нарешті елементарну істину, висловлену тим-таки Г. Сковородою: "Сліпі очі, коли затулені зіниці", а щоб прозріти, не треба багато, треба прорубати в своїй темниці вікно, і світло поллється в неї потоком. Однією із гострих сокир, що прорубувала вікно у темниці українського народу, й була славнозвісна "Історія русів".

А тепер розгляньмо твір як пам’ятку літературну. Перше, що впадає в очі: <<Історія русів" певною мірою вже втрачає барокову поетику, а пев-ною — її зберігає. На відміну від тоді ж створеного літопису О. Рігельма-на, не має просторого описового заголовка, зате супроводжена традиційною передмовою, витриманою в бароковій традиції,— тут викладено (як це робив і літописець С. Велично та й інші творці літописної літератури) головні постулати твору. Потому подаються джерела, критикуються польські та литовські історики за суб’єктивний огляд української історії (таке стосовно польських істориків є і в С. Велична), а також і літописи українські (критика літописів, правда, інакша, є і у С. Велична). Говориться про "тридцять чотири криваві герці, що були при тому від військ руських супроти поляків та королів Їхніх", — отже, передмову витримано цілком у традиції барокових літописів. Автор перед собою ставить полемічні завдання, а полемічність також одна із ознак історичної барокової прози, що веде свою традицію від полемічної літератури. Зате сама структура не розкладається, як це було у С. Велична чи інших авторів, на розділи за роками, а має характер цільного трактату, побудованого, правда, хронологічно. Така традиція йде від Самовидця, а потім через Г. Граб’янку до "Короткого малоросійського літопису"; на останньому, розвиваючи його й доповнюючи, автор і будує свій твір. Отже, структурно "Історія русів" таки витримується в поетиці офіційних козацьких літо-

писів у послідовності: Самовидець, Г. Граб’янка, "Короткий малоросійський літопис", "Опис" П. Симоновського, "Історія русів". Стиль твору охудож-нений: описовий, метафоричний, динамічний, часом експресивний, полемічно загострений — на відміну від Величкового спокійного, епічного. Загалом же традиція пристрасного писання була властива бароковій літературі, особливо полемічній. Вищих форм вона досягла в І. Вишенського,

А. Филиповича, в літописі Г. Покаса, творах Г. Сковороди тощо. Але одна істотна риса цих творів в "Історії русів" відсутня: тут не знаходимо підтекстового читання, що й зрозуміло, бо творився він не як офіційний козацький, а як нелегальний твір, отже, автор міг дозволити собі висловлюватися прямо. Є й інші характерні для літописного бароко риси: введення в текст усних переказів, промов (наприклад, промови хана Іслам-Гірея, Б.