Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 40

Сагайдачний близько 1550 року (точної дати історикам з'ясувати не вдалося) в селі Кульчицях, поблизу Сам-бора, на Львівщині. Походив з українського аристократичного роду, який навіть мав свій герб (у Польщі такі аристократи називалися "гербовою шляхтою")" Напевне, батько його Конаш (звідси й перша частина прізвища — Конашевич) був досить заможним, оскільки зумів дати синові чудову освіту, спочатку в Галичині, а згодом — в елітарній Острозькій академії на Волині.

Скінчивши академію, майбутній полководець певний час служив канцеляристом у якогось київського шляхтича. Одначе досить скоро відчув, що це не його стихія. Так само не наважився він прилучитися й до духовенства, хоч саме йому деякі дослідники приписують авторство полемічного трактату "Пояснення про унію", в якому він виступає на захист православ'я.

Що ж його по-справжньому приваблює? Кар'єра лицаря. А де можна було зробити її українцеві? Звичайно ж, на Січі.

Судячи з усього, Сагайдачний був природженим воїном, який досить швидко опанував військову науку і став справжнім професіоналом. Хто може найкраще, найточніше охарактеризувати полководця? Звичайно ж сучасник, який бував разом з ним у походах. Таким сучасником виступає польський аристократ генерал Яків Собеський, батько майбутнього короля Польщі Яна Собеського. Цей генерал, один з командирів польського війська в битві під Хотином (1620), цікавий для нас уже хоча б тим, що залишив по собі "Записки про Хотинську війну *. До речі, в цих записках він загалом висловлювався про козаків досить стримано, іноді не приховуючи ворожості до них. Тим цікавіше сприймаються його слова про гетьмана Сагайдачного: "...Був він чоловіком великого духу, що сам собі шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли ж доводилося відступати — останнім; мав жваву діяльну вдачу, в таборі залишався сторожким, мало спав і не пиячив; на нарадах поводився обережно, в розмовах був небалакучий**

Погодьтеся, що така характеристика, народжена під пером польського аристократа, якому важко захоплюватися козацьким вождем, має для нас особливу цінність.

Чи могла така людина розминутися з козацькою славою? Важко припустити. На Січ Сагайдачний прибув у часи, коли там гетьманував (удруге) Самійло Кішка. Вже в перших морських походах, коли Сагайдачний ще не був гетьманом, він постав перед козацтвом як надзвичайно хоробрий і, водночас, розсудливий воїн. На самій Січі цієї доби було неспокійно. Після повстання Наливайка в Україні довго давало про себе знати напруження між реєстровими та запорізькими козаками. Гетьманська булава часто переходила з рук до рук: одні гетьмани не влаштовували польський уряд, інші —козаків. Коли січовикам це набридло і вони забажали сильної, владної руки, за гетьмана обрали Сагайдачного. Сталося це 1606 року. І новий гетьман одразу ж довів, що козаки не помилились. Восени того року він спорядив чималу ескадру з чайок і повів її до турецьких берегів.

Десь поблизу Варни козаки натрапили на турецьку ескадру з десяти галер. Дочекавшись ночі, вони рішуче атакували їх та захопили, заволодівши при цьому всіма гарматами. Здавалося б, можна повертатися на Дніпро. Але поруч лежало окуповане турками болгарське місто. І сам Бог велів подарувати болгарам промінь надії. Ось тільки козаків малувате, а тому йти на штурм було небезпечно. Отже, слід удатися до хитрощів.

Про те, як саме козакам під командуванням Сагайдачного пощастило взяти Варну, можемо здогадуватись, "розшифровуючи" давню народну думу "Була Варна здавна славна". А вона розповідає, що частина козаків висадилась на узбережжя, частина — лишилася на чайках. І постало питання: звідки штурмувати? З моря, з суходолу? Зусібіч? Вихід було знайдено досить оригінальний. Частина чайок, добре озброєних гарматами, зайшла в річку. Подумавши, що козаки, мабуть, перепилися чи перегрілися на сонці, коли наважились на таке, турецьке військо вийшло з міста, щоб потопити чайки і перебити українців. При цьому частина гарнізону теж сіла на човни, та натрапила на такий густий гарматно-рушничний вогонь з човнів і з берегової засідки, що мусила попрощатись із білим світом. Недобиткам ледве пощастило сховатися поза мури. Й ось тоді, не даючи туркам отямитись, Сагайдачний повів своїх лицарів на штурм.

Як твердять хроністи, Сагайдачному вдалося визволити кілька тисяч полонених, серед яких були не тільки українці, а й вояки з інших країн. Натомість до полону потрапило чимало турецьких офіцерів та адміністраторів. Козаки захопили також величезні трофеї і багатства. Можна з упевненістю сказати, що це була перша після поразки повстання Наливайка по-справжньому блискуча перемога; що походом на Варну Сагайдачний, по суті, відродив славу січових лицарів і підніс її до європейського рівня.

Повернувшись із-під Варни, гетьман Сагайдачний заходився реорганізовувати козацьке військо. Чіткіше поділив його на сотні та полки, поновив навчання, запровадив сувору дисципліну. Далеко не всім козакам це припало до вподоби. Знаходилися й прихильники колишньої "волі", що дозволяла їм не коритися дисципліні. До них гетьман уживав найрішучіших заходів — аж до привселюдної розправи. За це козаки кілька разів скидали Сагайдачного з гетьманства. Та минав час, треба було вирушати в новий похід... І хлопці починали чухати потилиці та йти до батька на перепросини: даруй, мовляв, коли що не так, бери булаву та веди нас на бусурманів.

І Сагайдачний булаву приймав. І вів. Уже за рік після Варни він зумів виманити поза стіни гарнізон Перекопа й розгромити його, а тоді захопити місто. Цей напад наполохав і кримського хана, і султана Туреччини. В обох столицях відчули: на півдні України й на Чорному морі з'явилася сила, здатна тут запанувати. Ніби підкріплюючи ці побоювання, Сагайдачний повів козаків через Чорне море, висадився на турецькому узбережжі й буквально викосив там усе вогнем і мечем, визволяючи з полону українців, захоплених у боях чи взятих під час татарських набігів на українські міста й села.

Після того, як 1613 року Сагайдачний ще двічі водив своїх козаків у походи, султан Ахмет І вирішив, що настав час показати козакам і цілому світові, хто е справжнім паном на Чорному морі. Флот, що його султан вирядив до Очакова, був величезним. Він мав винищити українські чайки і не допустити виходу козаків з гирла Дніпра, тобто замкнути їх там назавжди. Козакам це, ясна річ, не сподобалося. Вони налетіли на турецькі кораблі просто в порту Очакова та на його рейді. Частину галер одбили собі, а всі інші пустили на дно. Ця операція ще раз підтвердила талант Сагайдачного як козацького адмірала.

Помітили видатного полководця й у Варшаві. Король Сигізмунд III наказує Сагайдачному зібрати військо поблизу Києва і звідти, приєднавшись до польської армії, іти на Московщину. Проте гетьман не чекав, поки те приєднання станеться. Сформувавши досить сильне військо, він вибив росіян з українського міста Путивля, визволив од них майже всю територію Сіверської та Слобідської України і, розбиваючи окремі загони та гарнізони, дійшов до Калуги. Якби того вимагала ситуація, Сагайдачний не припинив би своїх дій і на території Московії. Але в цьому не було рації з політичного боку, і він повертається до Києва. Його зустрічають як славетного полководця і проголошують гетьманом України.

До речі, в Києві Сагайдачний поводиться вже не як полководець, а як справжній державний діяч. Згуртувавши навколо себе групу церковних діячів-галичан, він засновує друкарню, яка вже наступного року випускає у світ першу книжку. З його ініціативи в Києві створюється Київське українське братство, що мало гуртувати в своїх лавах свідомі національні сили. На той час таке братство вже існувало у Львові, і це дуже допомагало українській громаді протистояти польській експансії. Відомо, що одним з перших членів Київського братства став сам Сагайдачний. Слідом за ним туди записалося все запорізьке козацтво, що, погодьмося, було неординарним явищем і дістало серйозний політичний резонанс. Авторитет братства надзвичайно зріс.

Восени 1614 року Сагайдачний знову повернувся на Січ. За деякими свідченнями, він мусив прибути туди на прохання козацьких старшин. Там сталася неприємна подія. Козацька флотилія вийшла в море, але знялася хуртовина зі штормом, і частина чайок затонула, частина опинилась біля турецьких берегів. Багато козаків потрапило в полон. Посадивши на чайки якихось 2 тисячі воїнів, Сагайдачний рішуче долає Чорне море і штурмом бере Трапезунд. Козаків було мало, фортеця могутня... Проте гетьмана це не зупинило. Поки в Стамбулі з'ясовували, звідки взялися козаки та як вони могли так легко заволодіти Трапезундом, Сагайдачний уже нищив турецький флот, що базувався в Синопі, а потім захопив і саме місто, перебивши його залогу. Здобувши величезні трофеї і визволивши всіх полонених, що перебували в цій частині Туреччини, Сагайдачний переможцем повернувся в Україну. І таки показав не лише татарам, а цілому світові, хто є хто в Україні та на Чорному морі.

Не маючи змоги стримати козаків, султан звернувся з листом до польського короля, погрожуючи, що розпочне війну проти Польщі, якщо вона не втихомирить козацтво. Він запевняв, що піде в Україну і буквально випалить її. Довідавшись про це, гетьман Сагайдачний бере 4 тисячі козаків і вирушає... до Стамбула (Царграда). Іти на турецьку столицю — з її сильним гарнізоном і могутньою фортецею, з десятками бойових кораблів, що стережуть Стамбул з моря — не маючи ні обозу, ні підкріплень... Це може здатися божевіллям. Очевидно, саме так і поцінували задум Сагайдачного в палаці султана Османа. Але козаки довели свій ясний розум та здоровий глузд: потопили чи побили кораблі прикриття, вдерлися до Стамбула і "погуляли" в його передмістях, визволяючи полонених та здобуваючи трофеї.

Султан наказав посадити на вцілілі кораблі всі війська, які тільки можна було, і наздогнати козаків. При цьому хроністи запевняють нас, що турецькі солдати навіть боялися сідати на кораблі — такий мали страх перед козаками. Та все ж флот було споряджено. І він справді наздогнав козаків, але вже край гирла Дунаю, де українці почувались удома. Бо так воно насправді й було.

Помітивши ворожу армаду, Сагайдачний наказав козакам налягти на весла.