Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 68

Це була перемога, яка буквально приголомшила Польщу. Країна зосталася тепер і без армії, і без вищого офіцерства. А на домір лихого, помер у ці дні Владислав IV. Річ Посполита, отже, зосталася ще й без короля.

До Білої Церкви армія Хмельницького, який тепер називав себе "гетьманом Війська Запорізького й усієї України по обидва береги Дніпра", прийшла тріумфальним маршем, поповнюючись усе новими загонами повстанців. І спинити її вже не міг ніхто. Слава про її перемоги долинула до найвіддаленіших куточків України. Й одразу ж, як із води, вродилися ватажки, що зуміли підняти повстання проти поляків на Волині, Поділлі, Галичині. Щоб підтримати їх більш організованою силою, а головне, взяти під свій контроль, Хмельницький посилає їм на допомогу свої полки на чолі з кращими командирами.

Згідно з твердженнями дослідників, в районі Переяслава повстанців підтримував загін Кривоноса, що налічував понад 20 тисяч шабель. На Поділлі — полки Ганжі і шляхтича Морозенка (Станіслава Мрозовицького). Між Києвом і Черніговом теж діяли чималі загони повстанців.

Коли Кривоніс ускочив зі своїм загоном на територію Волині, на батьківщину князя Єремії Вишневецького, козацький старшина Полов'ян повторив подвиг Ґалаґана. Під найлютішими тортурами він не переставав залякувати своїх катів величезним військом — із повстанців і татар, —яке нібито йде слідом за загоном Кривоноса. Життя своє герой закінчив на палі, але поляки повірили йому. Деморалізовані, вони похапцем кидали землі Волині, щоб сховатись у Польщі.

Таких повстанських жертв було немало. Але вони не були даремними. Народ ожив. Народ відчув себе народом. І боровся так, як і годиться боротися за свою волю і долю. Кривоніс визволив од польського панування майже все Лівобережжя — аж до Новгорода-Сіверського. Богун успішно діяв на Брацлавщині. Кидали в лабети жаху ворогів полковники Д. Нечай, Й. Глух, М. Гладкий, Ф. Гаркуша, Ф. Джалалія...

Недарма деякі воєначальники Визвольної армії, а слідом за ними й деякі історики, вважали, що Хмельницькому треба було якнайшвидше скористатися з того, що Польща лишилася без армії, без полководців і без короля, і просуватися на Західну Україну, далі — до Вісли, на Варшаву. На той час він уже став справді народним героєм, і за ним пішли б.

Славу гетьмана роздмухували ще й емісари. Щоб підкреслити закономірність появи в Україні такого вождя, почали посилено поширювати чутки про те, що Богдан Хмельницький — прямий спадкоємець крові і слави гетьмана запорожців Венжика Хмельницького, який дістав булаву 1534 року, за часів короля Жигмонта (Сигізмунда) Першого, і відзначився звитягою в боях із татарами. До речі, дослідники не заперечують факту такої кревності.

А що ж сам Хмельницький? Він у цю пору стояв під Білою Церквою давав перепочинок армії, упорядковуючи її, і розсилав у всі кінці України універсали, не забувши й про лист до короля. Але оскільки писав він Владиславу IV вже по його смерті, історики й досі не мають певності: чи то він пізно дізнався про смерть свого коронованого приятеля, чи то це послання слід вважати дипломатичною хитрістю.

Але цікаво, що в Універсалі, датованому 28 травня 1648 р., гетьман зізнається: "Я, Хмельницький, закликавши Господа Бога на допомогу і хитрощами відібравши в Барабаша королівський привілей, мусив розпочати цю воєнну справу з поляками, через яку, ми сподіваємось, Його Найвища Королівська Величність війною на нас не піде, оскільки розпочали ми цю війну з поляками з його королівського дозволу, бо поляки, з неповагою ставлячись до Його Королівської Превисокої Персони, мандатам і наказам його не підкорялися і постійно зачіпали інтереси Малоросії".

Як-то мовиться, карти на стіл: Хмельницький визнав, що критися йому далі ні з чим, і краще те, про що пошепки подейкували за його плечима, промовити вголос і самому.

На той час Хмельницький, мабуть, іще не плекав думки про непідлеглість. В усякому разі до травня 1648 р., як це випливає з наведеного вище універсалу, він виконував план короля, сподіваючись тільки домогтися більшої незалежності України в рамках польської держави й одержати булаву з рук Владислава IV. Такого висновку — хоче він того чи не хоче — доходить кожен, хто не просто констатує факти, а й намагається їх проаналізувати. Ось що пише з цього приводу історик Микола Аркас: "Вся Україна тоді повстала. Сам Хмельницький, мабуть, не сподівався, щоб так йому пощастило. Про нього ходила поголоска, що він хоче збудувати нову, українську державу, що вже іменує себе Великим Князем. Але сам він ще не сягав думками так далеко. Він навіть не думав тоді одірвати Україну від Польщі"

Так, смерть Владислава вочевидь перекаламутила плани Хмельницькому. їхній спільний задум провалився, гетьман зостався сам-на-сам зі своєю армією — між повсталою Україною, яку зрушив на війну, та напівпереможеною Польщею, якій усе ще служив, маючи знахабнілих магнатів, ворогів короля, за своїх власних ворогів, а також ворогів великої, могутньої Польщі "від моря до моря". Та переінакшувати чогось іще не зважувався.

Поки Хмельницький отак надумувався, поки налагоджував таємні переговори з овдовілою королевою Марією-Людовікою і канцлером Оссолінським, що втратив будь-яку довіру аристократів, війна розгорталася за своїми законами.

Маловідомий на сьогодні в нас командир корпусу повстанців генеральний осавул Родак (постать полемічна) учинив напад на табір правителя Литви князя Радзивілла, а той зі свого боку, напав на Чернігівщину. Родак буквально розтрощив армію Радзивілла, захопивши артилерію та казково багату здобич. Сам Радзивілл урятувався. Але Литва, як і Польща, з якою перша перебувала у федерації, втратила кращу частину своєї армії і свою військову славу. З'єднавшись із корпусом полковника Худорбая, Родак рушив на Новгород-Сіверський. Він захопив штурмом Чернігів і очистив від поляків Стародубщину. На Галичині бився корпус полковника Носача. Зрештою, Польща відчула, що незабаром козаки з'являться і в передмісті Варшави.

І стрепенулась.

Передусім треба було зібрати нове військо і призначити командувачів. Після довгих сумнівів сейм назвав великим коронним гетьманом князя Домініка Заславського. А його заступниками стали Конецпольський і Остророг. У козацькому гурті ці призначення зняли на кпини. Знаного зі свого потягу до розкошів та лінощів Заславського прозвали "периною", юного Конецпольського — "дитиною", а відомого своєю вченістю Остророга — "латиною".

Але як би не глузували з польських генералів козаки, ті таки зуміли зібрати нову армію і повести її в Україну. Повстанців вони зустріли на річці Пилявці (територія сучасної Хмельниччини). Перший день битви подав надію полякам. Якби Заславський мав більше рішучості, вони б, можливо, навіть узяли штурмом пилявецький замок, де перебував тоді штаб Хмельницького. Але наступного дня на допомогу козакам прибув з невеликим загоном татар старший син гетьмана Тиміш. Татар було якихось 4 тисячі, проте їхня поява навела Хмельницького на думку розіграти "татарську карту".

Наказавши більшій частині своїх вояк повивертати кожухи (є дані, що на роль ординців погодився полк Кривоноса), він улаштував цілу виставу. Під вигуки "Алла! Алла!" до його табору ніби все "прибували та й прибували" загони татар. їм салютували з рушниць, дзвонили в литаври, били в барабани. А вдосвіта в полон до поляків раптом потрапив перебраний за попа козак-смертник. Він, як і його відважні попередники, зумів запевнити поляків у тому, в чому хотів запевнити їх Хмельницький. Сказав, що прибуло вже 40 тисяч татар. Та це лише передовий загін...

У таборі поляків зчинилася паніка. Страх перед татарами вони завжди мали містичний.

Як бачимо, Хмельницький як полководець і цього разу використав увесь арсенал тогочасних засобів боротьби та психологічного тиску на ворога. А серед народу чи не відтоді почало жити прислів'я: "Ось я до тебе виверну кожуха!" Тобто, добре тебе за непослух провчу.

Опис битви забрав би надто багато місця, тому залишимо його історикам. Нам же важливо те, що для поляків усе скінчилося цілковитою поразкою. Здобиччю стали 80 гармат (за іншими данними — 92 гармати — пребагатющий трофей!) і майже 100 тисяч возів з усіляким добром серед якого була і гетьманська булава Домініка Заславського. Козаків завжди вражало прагнення польських шляхтичів вирушати на війну з такою кількістю різного побутового непотребу, що їхній бойовий табір частенько перетворювався на щось подібне до ярмарку. За свідченням очевидців, лише гори досить коштовного майна і десятки бочок з напоями не дали повстанцям перебити поляків усіх до єдиного: здобувши горілку та вино, козаки раптом почали розуміти, що в подальшому переслідуванні ворога особливої потреби вже немає.

Кілька днів Хмельницький ішов до кордонів Польщі, не зустрічаючи опору. Але замість того, щоб просто з маршу заскочити на її територію, він став табором коло Збаража, трохи на північ від Тернополя, і скликав командирів полків на раду. "Чого зичить собі шановне товариство? — спитав. — Заглибимось у Польщу та доб'ємо ворога, чи повернемося до нашої любої України?" Це питання приголомшило присутніх. Вони добре бачили, що Польща лежить перед ними абсолютно беззахисною. Що такій величезній армії, яку вони зібрали і яку ще зберуть, просуваючись до Галичині, там просто нема кому протистати. А тому не можна гаяти ані години. "На Польщу!" — стайно гукнули вони. — Позбудемось ляхів раз і назавжди!". І таки позбулися б. Якби Хмельницький погодився їх повести.

Окрім цього, розуміючи, що під їхньою владою незабаром може опинитися вся Польща, тобто утвориться нова імперія — тепер вже українська, — воєначальники запропонували Хмельницькому вже офіційно, на Великій Раді козаків та повстанців, прийняти звання і відзнаки (клейноди) Великого гетьмана всієї України.

І що ж мовив полководець, який, по суті, розбив армію Польщі і міг узяти її столицю? Ви маєте рацію: булаву гетьмана він прийме тільки з рук короля Речі Посполитої! Короля, якого Польщі ще тільки треба обрати. Як тут не згадати Олександра Македонського? Воюючи проти Еллади, вбиваючи кращих її синів та перетворюючи міста на руїни, він —як про найвищу винагороду для себе особисто — мріяв про день, коли еллінські правителі визнають його елліном.

Замість того, щоб закріпити свою перемогу, Хмельницький почав дробити армію, розсилаючи полковників кого куди — ніби для того, щоб зібрати нові загони.