Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 73

Талановитий дипломат і не менш вдатний... розвідник. Діючи в ім'я відродження Візантії (чи Греції), він познайомився з Хмельницьким, коли той був у Франції. Запропонував певні послуги. А потім поїхав туди, звідки й прибув, — до Швеції, до королеви Христини, яку знав особисто і яка симпатизувала молодому освіченому грекові.

Цей патріот Еллади — і сам гордий еллін — присвятив життя своє тому, щоб домогтися союзу України зі Швецією. Бачив у ньому те, що подолає Польщу і визволить Україну. А вже далі Україна — своєю козацькою силою, яка тільки й могла, на погляд Європи, протистояти турецькій армії, — повалить Османську імперію, завдяки чому стане вільною і його рідна Греція.

Влітку 1654 року Данило Грек, пробившись зі своїм посольством крізь польсько-литовські застави (перед ним двох послів, які йшли з тією самою місією, було схоплено), прибув до України. І став першим, хто сказав Хмельницькому, висловлюючись сучасною мовою: "Старий, ти зробив капітальне глупствої Який союз із Московією?! Невже ти сам не бачиш, у що вступив?!".

Бувалому у бувальцях вивідачеві пощастило пробитися й назад. Король Швеції довідався: розмова з Хмельницьким була не з легких. Навряд чи й можна назвати її вдалою.

Та перші невдачі не розчарували посла. Він іще не раз вдаватиметься до човникової дипломатії, дратуючи своїми рейдами і поляків, і московітів. Яну-Казимирові просто очортіла його невпійманність, і 1656 року він дав наказ за будь-яку ціну схопити Грека і стратити.

Бажаючи врятувати його і таки мати союз зі Швецією, Богдан Хмельницький — уже наполовину прозрілий — виділив для супроводу Данила Грека загін із 3 тисяч козаків. Навряд чи історія знає приклад, коли б посла шановано таким потужним ескортом. Та заковика в тому, що, поки Хмельницький прозрівав, король Швеції почав утрачати до нього інтерес. На це він мав свої причини, яких ми не будемо зараз торкатися. Важливіше те, що, заставши Карла X у Варшаві, Данило Грек цілих два місяці намовляв його, буквально вимагаючи, відрядити до Хмельницького офіційне посольство. Або ж підтвердити — письмової — що такого посольства не буде і переговорів теж. Тобто потрібна цілковита ясність у відносинах між обома правителями й обома державами.

У грудні Грек мусив залишити столицю підкореної Польщі і знову їхати до Чигирина. Там він переказав Хмельницькому дуже неприємну — принизливу — новину. Оскільки Україна фактично вже не є самостійною державою, то вкладати з нею військовий союз, не кажучи вже про поділ території Польщі, на чому наполягав Хмельницький, король Швеції вважає за недоцільне.

І король мав рацію. Про державу, як таку, світ віддавна знає: або вона є, або її нема. Держави України — самостійної, непідлеглої, незалежної — на той час уже фактично не стало. А що Хмельницький ніяк не міг узяти цього до тями, то. йому й підказали отаким ось жорстоким чином.

Жорстоким, але, будьмо об'єктивними, справедливим. Король Швеції і посол з особливих доручень Данило Грек зрозуміли, що гетьман України власними руками задушив незалежність України і свою особисту свободу, свою волю, то ж зрозуміймо це й ми.

Отже, ні вести переговорів з Хмельницьким, ані, тим більше, ділити з ним територію переможеної Польщі, король Швеції Карл X не захотів. Він чудово розумів: будь-які територіальні надбання України відтепер зміцнюватимуть лише одвічного ворога Швеції — Московію.

"Трагедія Богдана Хмельницького — це трагедія полководця, який, із волі випадку опинившись на чолі войовничого, бунтівного народу, став на коліна саме тоді, коли народ нарешті набрався мужності остаточно і назавжди підвестися з колін".

Богдан Сушинський

Так, тоді, 1655 року, шведський король Карл X Густав вважав, що має всі підстави диктувати умови Україні, яка втратила свою незалежність. Але навесні наступного року відчув певну хисткість свого становища. Справді, тримати під контролем велику заморську територію, тобто землі Польщі, — річ не з простих. До того ж, шведам потрапив лист, що його надсилав польському королю генеральний писар (начальник штабу, керівник канцелярії гетьмана) Іван Виговський.

Цей шляхтич, що здобув освіту в Київській Академії і довго служив у польській армії, став правою рукою гетьмана. Той залюбки передав йому чимало державних справ, а поміж ними, й багато таких, що їх, за протоколом, мав виконувати сам. Висування на посади за ознакою кревності чи спорідненості, судячи з усього, звелося за часів Хмельницького, можна сказати, до абсолюту: І. Виговський входив до кола наближених, бо його рідний брат тримав за дружину доньку Б. Хмельницького.

Та річ не в тім. Тепер важко з'ясувати, чи знав гетьман про існування листа, чи, може, ген писар справді відправив його таємно, приховавши навіть від Хмельницького. Якщо знав, то можна припустити, що потрапив він до рук шведів не випадково. Якщо ні, то, виходить, зрада загніздилася й у найтіснішому колі гетьмана.

А в листі, між іншим, йшлося про те, що козаки не збираються пропускати шведське військо через Віслу, тобто не дозволять Карлові X й далі завойовувати Польщу — до південних її рубежів. Для польського короля Яна-Казимир — якби він одержав цього листа — запевнення Виговського здалися б рятівним знаком. Він би зрозумів, що в таборі Хмельницького стався серйозний розкол. І що не все в "українських справах" уже втрачено.

Лист спонукав замислитись і шведського короля: чи не занадто він поспішив знехтувати вигідного союзника. І він згадав Данила Грека, що так і нидів десь на дипломатичних задвірках. Чи знайдеш посла кращого за нього? Особливо ж, коли долучити до переговорів і колишнього коронного підканцлера (віце-прем'єра) Польщі Ієроніма Радзейовського, який перейшов на службу до Швеції.

Та в листі, що його переслав Карл X Хмельницькому, йшлося не так про союз козаків з поляками, як із московітами. Адже на той час московський цар оголосив Швеції війну, прагнучи (в разі успіху) утвердитися в Прибалтиці. Саме з цієї причини король пропонував Хмельницькому зустрітися, щоб ґрунтовно, віч-на-віч...

Можливо, така зустріч між Карл ом X і Хмельницьким і справді мала б місце, можливо, і союз України зі Швецією було б скріплено ще 1656 року; Хмельницький уже навіть дав письмову згоду на переговори, пообіцявши вислати на допомогу шведським військам великий загін козаків, що, погодьтесь, було вже демонстрацією найдружніших прагнень, але... Знову "але"

Розвідка Хмельницького повідомила, що, виявляється, швед веде секретні переговори з угорським князем Юрієм Ракоці. Стали навіть відомі деякі деталі їхнього торгу. Карл X пропонував Ракоці — як обмін на військову допомогу, звичайно ж, — частину Подолії й землі по річці Сян. А за собою мав намір залишити частину північної України, Белжчину і Холмщину.

Щиро кажучи, шведський король поки що діяв за відомою нашою приказкою: "Ще не спіймав, а вже скубти хоче". Але сам факті Хмельницький, звичайно, зрозумів, що його майбутній союзник ділить за його плечима... Україну! Відносини козаків зі шведами відразу ускладнились. Ба, ще й більше: щоб насолити Кардові Х9 Хмельницький почав відверто загравати з угорцями.

Та у справжній шок гетьмана вкинула інша подія. У Вільнюсі розпочались переговори між Московією і Польщею, під час яких мала бути мова і про долю українських земель. Знаючи про це, Хмельницький завчасу сповістив цареві, що відрядить туди свого посла. Або особистого представника — суть не в терміні. Історія зберегла для нас навіть його ім'я —сотник Роман (за іншими джерелами — Герман) Гапоненко.

Як же був приголомшений гетьман, дізнавшись, що його посольства на переговори не допустили. І подбали про це не поляки, а... московіти і Саме московські посли заявили, що долю України їм звеліли вирішувати самим, без участі представників України та консультацій з гетьманом Хмельницьким. Ось до чого мають звикати "вірні слуги під високою рукою царської милості". До того, про що повідав нам, спираючись на архівні матеріали, академік І. Крип'якевич: повернувшись до Чигирина, у ставку Хмельницького, Роман Гапоненко впав до ніг гетьмана і, вмиваючись слізьми від образи — бо таки було чого — повідомив: "Москва прагне віддати Україну назад ляхам. Послів від козаків не пустили до польського табору, як собак не пускають до церкви!".

Визначення образне і досить влучне. Саме з такою великодержавницькою імперською пихою і ставилися московський цар, його бояри і чиновники до країн і народів, які мали необачність укладати союз із Московією, наївно — як Б. Хмельницький — сподіваючись, що це переросте в щиру, засновану на засадах взаємоповаги, дружбу. Як показав досвід історії, на таке ніколи не могли покладатися навіть єдинокровні та єдиновірні народи...

А далі заходять події, про які в офіційній історіографії, як правило, не згадувалося. Визнавши змову між Московією і Польщею за неприховану зраду інтересів України і грубе порушення умов договору, Хмельницький іще раз звертається до посередництва Данила Грека. Дізнавшись, що Карл X, наляканий зближенням московітів з поляками, тепер не проти військово-політичного союзу з Україною, гетьман споряджає до нього посольство, яке в досить-таки ультимативній формі поставило вимогу: впродовж десяти тижнів укласти шведсько-український договір, проект якого підготував Хмельницький.

Неважко уявити собі, на якому градусі люті перебував Хмельницький і як зненавидів він свій таки власний союз із Московією, якщо в ультимативній формі вимагав від шведського короля укладення договору у визначений термін. Випадок у дипломатичній практиці рідкісний. Особливо, якщо взяти до уваги, що Україна і Швеція не були тоді ані союзниками, ані воюючими сторонами. Скидається нате, що Хмельницький аж тепер по-справжньому усвідомив, до якого згубного союзу він утягнув горду й нікому не підлеглу Україну, що постала перед Європою мужньою воїтелькою, котра зуміла розтрощити Польську імперію, одну з найдужчих у світі.

Дослідник В. І. Сергійчук, який вивчав дипломатичну пошту доби Хмельницького, твердить у своїй книжці "Іменем війська запорозького": "Аналіз історичних документів посвідчує, що в цей час (після віленського конфузу — Б.С.) Богдан Хмельницький стає активним будівничим нового союзу держав у Східній Європі, куди мали ввійти Україна, Швеція, Прусія, Угорщина, Молдавія, Валахія, Литва.