Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 74

Здавалося б, які спільні інтереси можуть об'єднувати Україну і Швецію? Але результати Віленського договору дали можливість Польщі відродити своє становище, а це, звичайно ж, не влаштовувало Карла X, який прагнув заволодіти Балтійським узбережжям останньої. Ось чому він шукав такого союзника, який готовий був би воювати проти Речі Посполитої до останку*.

Таким союзником — могутнім і непримиренним — поставала перед шведами Україна, яка мала свої інтереси. Щоправда, Хмельницький на той час уже ладен був іти далі. Він бачив Україну в центрі великого союзу кількох держав, які, згуртувавши військові і політичні зусилля, могли б успішно протистояти і Туреччині, і Московії, і Польщі. Власне, ще тоді, у XVII столітті, Хмельницький пропонував певний варіант об'єднаної Європи, до ідеї якої наш континент "доріс" лишень у XX столітті. Одначе, як бачимо, і в наш час між державами, які об'єдналися в Західній Європі, раз по раз виникають проблеми, а подеколи навіть тертя, які ставлять під сумнів доцільність подібного об'єднання. Можна тільки уявити, з яким виром проблем, взаємних претензій і неприйнятних умов довелось би зіткнутися Хмельницькому в XVII столітті;

Об'єднати названі держави гетьманові України не пощастило. Вже хоч би тому, що кожен із правителів знав, із ким має справу. Ставити на чолі об'єднавчого процесу Східної Європи державу, яку ти сам, гетьман всія України, ще не встигши до пуття створити, спромігся ні за що ні про що загнати в неволю до Московської держави, — це здавалося, щонайменше, несолідним. Хоч мусимо сказати: до України тяглися. її перемогами захоплювались. На них покладали надії в різних куточках Європи. До речі, про це знають зараз в Україні дуже мало.

Кілька прикладів.

Українська визвольна армія ще тільки здобувала свої перші перемоги під Жовтими Водами, Корсунем та іншими українськими містами, а князь прусський і курфюст бранденбурзький Фрідріх Вільгельм уже скористався ними, щоб визволити свою Прусію з-під політичної залежності від Речі Посполитої і повинності сплачувати їй щорічну данину. Розрахунок був точним: загрузнувши у війні з Україною, Польща не зможе послати своїх військ до Прусії. Бо й посилати вже, власне, не мала кого. І ще додам: протягом усіх наступних років Вільгельм уважно стежив за розвитком бойових дій і процесом становлення України, виказуючи при цьому активний дипломатичний інтерес до намагань гетьмана створити антипольську коаліцію.

Крім того, дослідники мають документи, які засвідчують, що в перемогах України, її самостійному розвиткові, у створенні східноєвропейського союзу був кровно зацікавлений Кромвель. Його розрахунок будувався на тому, що послаблення Польщі призведе до послаблення її головної союзниці — Франції, чиї королівські династії мали родинні зв'язки. Тобто, перед ним розкладався власний політичній пасьянс.

А що ж у цей час діялось на дипломатичних фронтах України? Дуже цікаві речі. Поки Хмельницький метушився між вірнопідданістю московському цареві, а той спродував його полякам, і прагненням відродити Велику Україну від Дону до Вісли, поширюючи свою владу, як він зазначав в одному з послань Карлу X, "на всю старовинну Україну, чи Роксоланію, де була грецька віра і де ще й донині жива українська мова, аж до Вісли", Данило Грек — святий, справді святий чоловік! — як представник України творив, можна сказати, чудеса дипломатії.

Інтригуючи шведського короля тим, що Хмельницький ладен допомогти йому військами, вкласти з ним союз і остаточно розгромити Польщу, запопадливий грек вимагав, щоб шведи подбали про введення до складу України не лише споконвічне українських земель, ай... давньої столиці Польщі Кракова! Аргументи: із Кракова... козакам зручніше підтримувати зв'язок зі шведами, а головне, Польща позбудеться одного зі своїх національних центрів, і це боляче позначиться на її гордості та міжнародному престижі. Понад те, Данило Грек досить прозоро натякнув шведам, що вже найближчим часом Україна розірве угоду з Московією. Тут він, очевидно, мав на увазі те, що Хмельницький — через його хворобу — доживає віка, а ті, що постануть по ньому, не дозволять Москві поводитися з Україною, як із колонією.

Вже як ненавидів Польщу король Швеції, як прагнув роздробити її, та на вимогу передати — в майбутньому, звичайно ж, — Краків Україні його пройняло сумнівом: справді має посол такі інструкції, чи це його власна вигадка?

Безперечно, Хмельницькому, про всяк випадок, не завадило б підтримати цю ідею і сяк-так поторгуватися з Карлом X, підтримавши за одним заходом і свого Посла. Але гетьман не тільки дезавуював ці домагання Данила Грека, а ще й погрозив йому карою.

Зазначимо, що за таке самочинство, за законами того часу, його міг стратити і король Швеції, який, до речі, вів переговори з Греком, перебуваючи у Фравенбургу, в Прусії. Одначе ускладнювати ситуації не захотів. Трохи поміркувавши, він дійшов висновку, що гнів Хмельницького, мабуть, краще визнати за суто дипломатичний (хоч навряд чи він таким був), а тому взяв та й перевербував Данила Грека, прийнявши його на свою королівську службу. При цьому оголосив його своїм підданим, оскільки, як з'ясувалося, підданим України Данило Грек досі не став, а ставати підданим Московії не хотів. І незабаром наш візантієць, але вже під іменем Даниїла Олівеберга де Грекані, шведського посла з особливих доручень (і шведського дворянина) прибуває до ставки Хмельницького. Гетьман, ясна річ, мусив узяти це за дипломатичний ляпас. Але довелося стерпіти.

І чого ж домагався новохрещений де Грекані від гетьмана? Та все того самого. Силкувався переконати Хмельницького, що не личить правителеві такої могутньої держави як Україна бути за московського "холопа". Що є можливість утворити Велику Україну, яку вже готові підтримати Швеція, Прусія, Англія, Угорщина... Вже хто-хто, а де Грекані чудово знав розстановку політичних сил у тогочасній Європі, чуйно реагував на зміни політичної кон'юнктури, а головне, дуже хотів, щоб освячена грецькою православною вірою Україна знову повстала духом. Не тільки тому, що встиг полюбити цю землю, а ще й тому, повторюся, що в майбутньому сильна самостійна Україна могла б сприяти відродженню Греції.

Тим часом заворушився і польський король. Прислав своє посольство, пропонуючи Хмельницькому мир і злагоду. Здавалося б, чи не вдалим є момент для того, щоб коли вже й не розривати союзу з Московією, то принаймні дати зрозуміти царю московітів: будувати й надалі свої відносини з Україною на грунті неповаги до Переяславських угод — неприпустима розкіш.

Будь-який інший глава держави так і вчинив би. Але —не Хмельницький! Він знову складає листа батюшці-царю. Дуже схожого, зверніть увагу, на звичайнісінький донос:

"..король Польщі прислав до нас посла, свого секретаря Станіслава Казимира Беньовського, щоб нас відлучити від вашої царської величності і міцної руки, і щоб ми знову жили з ляхами у злагоді та єдності. Цього ми ніколи не тільки не зробимо, але навіть і думати не бажаємо про те, щоби від вас, великого государя, вашої царської величності, єдино православного царя, відступитися*.

Ну, що вже тут міг удіяти відважний грек Данило де Грекані, що власною головою важив задля непідлеглості України?! І до яких переговорів могли ставати з автором таких цидул король Швеції, курфюст Прусії, князь Трансільванії? За кого мали вважати його правителі Польщі, Туреччини, Криму? Про що з ним можна було в подальшому домовлятися, якої мудрості сподіватися?! Будьмо ж чесними перед собою й історією і, за всієї нашої поваги до заслуг Хмельницького-воїна, скажімо собі те, що треба сказати.

Трагічний приклад Хмельницького-гетьмана ще раз переконує світ, що ні могутня армія, ні воля народу до незалежності, ні сприятлива ситуація на міжнародній арені не здатні самі собою забезпечити непідлеглість народові і процвітання державі, якщо на чолі її опиняється людина, яка хоч і сягнула вершин влади, але так і не змогла викоренити з себе інстинкту придворного служки, інстинкту лакея і чиноша-нувальника, який лишень біля ніг повелителя почуває себе комфортно і впевнено. І байдуже якого: польського, московського — аби повелителя.

Нам, українцям, не треба докладати багато зусиль, щоб уявити собі, якого почуття сорому мусили зазнати Богун, Сірко, Глух, інші полководці, які привели народ до найвеличніших його перемог, але які раптом завважили, що гетьманська булава — в руках чоловіка, що так до кінця й не усвідомив, яку велич сотворив, яку владу й історичну відповідальність за долю всієї нації покладено на нього. Ось чим, перш за все, повчальний для нас феномен Хмельницького як гетьмана України.

Цікаво, що останній документ, якого Богдан Хмельницький підписав уже на смертній постелі, теж стосувався відносин України з Росією. Це був лист московському цареві Алексею Михайловичу. Датовано його 27 червня (за старим стилем) 1657 року. Про що ж писав цареві гетьман Хмельницький? Про те, що російський барин Никифір Ящина аж надто зарвався, чим викликав обурення козаків і населення Конотопа. І це може призвести до повстання.

Жодного документа з пізнішою датою дослідники поки що не знайшли, я маю на увазі документа за підписом Хмельницького. А втім, часу ні на державні справи, ні просто на життя йому вже не лишалося. 16 серпня 1657 року, після тривалої хвороби, в тяжких муках, гетьман України помер.

Перед смертю він, під тиском свого оточення, неохоче дав згоду на те, щоб гетьманом став його 16-річний син Юрій. Та це вже інша історія. Останні слова Хмельницького: "Поховайте мене в Суботові, на тій маленькій землі, яку я здобув власною кров'ю, яка вибрана для мене і де розгорілося полум'я, що визволило Україну"

Щасливою повинна бути людина, яка помирає з такою думкою, чи не правда? Передчуваючи смерть, Б. Хмельницький зібрав на останню раду найближчих соратників. У чому ж він каявся перед ними, про що жалкував? А таки жалкував! "Що,— подаю за О. Левицьким,— не дав мені Господь", по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу; по-друге, звільнити від ярма польського усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх." під високу руку всеросійського монарха*.