Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 75

Ось так: "Під руку"!

Помиляються ті політики й історики, які вважають, що епоха тих чи тих правителів минає разом з ними. Часом така минущість — епохи, маю на увазі, — надовго затягується, і стає для народу криваво-болючою. Відхід епохи Богдана Хмельницького — яскраве тому підтвердження.

Що ж діялося на нашій землі безпосередньо по смерті Хмельницького? Усвідомлюючи, що до влади в Україні можуть прийти люди, які б хотіли незалежної політики, цар негайно скерував туди два корпуси військ під командою воєвод Ромадановського й Шереметєва. А для контролю над загальною ситуацією та виборами гетьмана відрядив — з особливими повноваженнями та особистими інструкціями, звичайно, — ще й князя Трубецького. До речі, варто зазначити, що досить важко датувати події, пов'язані зі смертю Хмельницького та подальшими заходами його штабу, бо непросто навіть визначити саму дату смерті. Автор "Історії русів" твердить, що гетьман помер 15 серпня після обіду. Микола Аркас називає дві дати: 27 липня (посилаючись при цьому на І. Виговського) і 16 серпня (посилаючись на літописця).

Якщо погодитись із датою 27 липня, то виходить, що свого останнього листа до царя Хмельницький писав у день смерті.

Та повернімося до ситуації, що склалася в Україні і навколо неї вже після відходу гетьмана до кращого світу.

Демонстрація військової сили Московії жодного враження на українських козаків не справила. Не спитавши дозволу царя, як того вимагала офіційна Москва, Генеральна Рада козацької старшини вручила булаву Іванові Виговському (хоч номінальне гетьманом лишався неповнолітній Юрій Хмельницький). І перше, що зробив Виговський, це оголосив про своє небажання "перебувати в неволі* і рішуче виступив проти царського указу про скорочення чисельності козачих військ до 40 тисяч (замість 60-ти).

Внаслідок складних політичних інтриг, 1659 року гетьманом усе ж стає Юрій Хмельницький. І тут маємо дивну річ: народилася ще одна Переяславська угода. Мало хто тепер знає про існування двох Переяславських угод, точніше, двох геть не відповідних один одному текстів цієї угоди. Перший, як відомо, виник у 1654 році, другий — у 1659-му, коли Юрія Хмельницького, по суті, силою вивезли до Москви. Згодом він згадував про цю поїздку: "Два тижні мене тримали в'язнем у Москві; зі мною що хотіли, те й робили, я не мав до кого звернутися по допомогу*.

Отак і змусили юного гетьмана підписати новий договір, в якому статті 1654 року, що їх схвалив Богдан Хмельницький, російські бояри самочинно, на власний розсуд, змінили, а потім підносили світові як "статті Богдана Хмельницького*. Тобто, бачимо на віч фабрикування дипломатичної фальсифікації. Згідно з нею, Україна не мала права підтримувати жодних дипломатичних відносин. Київський митрополит зобов'язаний був визнати зверхність московського патріархату (чого в попередній угоді не було, бо проти цього рішуче виступили і сам Богдан Хмельницький, і київське духовенство). Тож не зайвим буде нам знати сьогодні, що, ведучи мову про незалежність Української Церкви, її прихильники в Україні посилаються саме на те, що Українську Церкву підпорядковано російській силою. І це цілком відповідає історичній правді.

Одначе й це ще не все. За наказом царя, гетьман зобов'язаний був іти з українськими військами на виклик московітів і брати участь у тих походах, в яких йому звелять. Тобто, згідно з цією Переяславською угодою, яку й донині багато істориків і політиків підносять до рангу договору, що його начебто підписав чи, в крайньому разі, склав Богдан Хмельницький, Україна остаточно — тепер уже офіційно, юридично — позбувалася своєї державності.

Наслідки цього неабияк — і ми тепер добре знаємо, як саме — позначились на її долі.

Та зазирнімо в рік минулий, у те, що коїлось перед описаною фальсифікацією.

У битві під Чудновим (на Волині) польська армія розгромила війська московітів. Постало питання про те, щоб Україна знову повернулася до складу Речі Посполитої. Почались переговори, наслідком яких став так званий Гадяцький мир. У складанні його умов дуже активну участь взяв Іван Виговський і багато чого на користь України домігся. Але головного — запису про незалежність — добитися не пощастило (докладніше про це далі).

Тим часом наш народ опинився між двома протилежними, але однаково ворожими собі, силами. З одного боку це була Польща, претензії якої на Україну (після недавньої перемоги над армією московітів) зросли. З другого — Москва, що за жодну ціну не хотіла випускати з рук тієї ж таки України. Та й у самій державі — на домір лихого — не було злагоди. Знаходили собі грунт і пропольські, і промосковські настрої, що їх і Польща, і Москва приховано (й неприховано) роздмухували і навіть матеріально (особливо Москва) підтримували. Не вмирав, одначе, й святий потяг до волі, до непідлеглості, за яку вже стільки пролилось крові. На нього й поклався по якомусь часі Юрій Хмельницький, не забувши ні своїх принижень у Москві, ні фальсифікації Переяславської угоди. Він рішуче виступив супроти Московії і здобув навіть перемогу в битві під Бужином на Дніпрі. Одначе закріпити її політично й дипломатично не зміг.

Сталося так, що полки козаків, розташовані на лівому березі Дніпра, особливо полкова старшина, опинилися під впливом Московії. Багатьох із цієї старшини російська адміністрація просто підкупила. Бо ж і сама Москва, і її військові гарнізони були безпосередньо зацікавлені в розпалюванні громадянської війни в Україні. А царський уряд, щоб послабити волю українського народу й деморалізувати його, вислав кілька каральних експедицій, що вирізнялись особливою жорстокістю. Та Й кримські татари постійно нагадували про себе — знову посилили набіги в Україну, шарпаючи її життєво важливі регіони.

Нерішучість, що її за цих умов — у складній воєнній і політичній ситуації — показав Юрій Хмельницький, який не мав ні життєвого досвіду, ні військово-дипломатичної майстерності, призвела до того, що не тільки не набула політичного закріплення перемога під Бужином, а й сам гетьман остаточно позбувся авторитету серед козацтва.

Гетьман втратив довіру війська, військо — гетьмана. Ось він, убивчий лаконізм діагнозу політичної ситуації, що склалася в Україні наприкінці першого етапу правління гетьмана Юрія Хмельницького. Та це вже інша історія.

Іван Виговський, генеральний писар, гетьман України.

По смерті Богдана Хмельницького, військова й політична еліта проголосила гетьманом України неповнолітнього Богданового сина Юрія. При цьому виходили з ідеї — об'єднати українців навколо Хмельниченка, і таким чином створити прецедент спадкової монархії. Та невдовзі багатьом стало ясно: Юрій Хмельницький — вочевидь, не з тих, кому до снаги підхопити важку булаву гетьмана оточеної ворогами, стражденної держави. На кін дедалі переконливіше почала виходити давня козацька приказка: "До булави треба ще й голови"...

Ну, ми з вами не будемо настільки суворо оцінювати інтелектуальні здібності Юрія. Але мусимо визнати, що сакраментальне питання: "Як не Юрій Хмельницький, то хто ж?" — постало надзвичайно гостро. Претендентів на булаву виявилося чимало. Проте погляди багатьох сподвижників Богдана Хмельницького дедалі частіше зупинялися на постаті генерального писаря, найближчого небіжчикового радника Івана Виговського (р.н. невід. — помер 1664). Очолюючи канцелярію гетьмана, Виговський мав не одну нагоду довести свою вірність українській справі. Він знав багато державних таємниць, знав багатьох іноземних політичних діячів, брав участь у всіх походах гетьмана. Походженням та освітою він теж відповідав вимогам державця високого рангу: зі шляхетного роду, освіту здобував у Київській колегії, має військовий і політичний досвід.

Щоправда, в пору битви під Жовтими Водами він служив не в козацькому, а в польському війську, і в полон до татар потрапив, як ворог повстанців. Відтак, Хмельницький перетягнув його на свій бік, викупивши в ординців (існує версія, що за якусь конячину). Але чи ж тільки він один вірно служив польському королеві, чи він один свого часу здіймав шаблю на українських повстанців?

Одне слово, старшинська Рада дійшла згоди в тому, що кращої кандидатури на гетьмана, який би далі повів справу Б. Хмельницького, їм не знайти. Що й підтвердило рішення козацької Ради, яка відбулася 23-26 серпня 1657 року в Чигирині.

Щоправда, рішення цієї Ради, в якій брали участь старшини від усіх полків, викликало невдоволення серед мас простого козацтва: з ним не порадились! Але державні мужі не зважили на це. З досвіду знали, що не було ще випадку, щоб котрийсь із гетьманів улаштовував геть усіх. Не зважили навіть на обурення кошового отамана Війська Запорозького Павла Гомона. Звичаю, бач, не дотримались: досі гетьманів обирали на Січі, а тепер у Чигирині. Очевидно, Гомін і сам був не проти стати гетьманом. Якщо вже козаки довірили булаву кошового, то чом не виважити в правиці й гетьманської? Одразу зауважу: сталося так, що гетьманом Виговського обирали ще двічі. На початку жовтня 1657 року — на загальновійськовій Генеральній Раді, що відбулася у Корсуні... На цю Раду були запрошені представники усіх полків, представники Австрії, Швеції, Польщі, Криму і Туреччини. Тобто, Виговський прагнув переконати козацтво, весь народ, європейську спільноту, що вибори відбуваються відкрито, справедливо, демократично. Успіх був цілковитий. Виговського обрали гетьманом майже одностайно. Але... російський цар Олексій Михайлович ні обрання це, ні саму

Корсуньську Раду легітимними не визнав. При цьому він посилався на якусь там поправку до договору 1654 року, зроблену, до речі, самими московітами, в односторонньому порядку. А з цієї поправки випливало, що проводити Раду можна було лише з дозволу царя, узгодивши час і місце проведення та кандидатури на гетьманів, і відбуватися вона мала в присутності представника московського царя.

Така позиція Московії викликала глибоке обурення Ви-говського та більшості козацької старшини. Назрівав політичний конфлікт, який легко міг перерости у військовий. Проте цього разу Виговський стримався. Чергову Раду було скликано 7 лютого 1658 року в Переяславі. На цьому наполягли росіяни, або нагадати українцям про Переяславську Раду 1654 року, за гетьмана Б.